13.07.2017 Views

Газета "Успенська вежа", № 7 (2017)

  • No tags were found...

Create successful ePaper yourself

Turn your PDF publications into a flip-book with our unique Google optimized e-Paper software.

тя та дати УАПЦ майбутнє. Але<br />

здійснити це сьогодні не дають не<br />

якісь атеїсти, а такі, як уже згадуваний<br />

«архієпископ» Мстислав та<br />

«іже з ним», а також ті священики,<br />

які трактують служіння Богові<br />

лише як вигідну справу.<br />

Без невідкладного скликання<br />

церковного Собору та самовизначення<br />

УАПЦ втратить будь-які<br />

аргументи на своє існування, тим<br />

більше, що вже є УПЦ-КП (бо що<br />

ж можемо їй протиставити?).<br />

Зважились ми написати гірку<br />

правду не з метою зробити комусь<br />

кривду (а саме так, напевно, дехто<br />

пояснить наш вчинок), а заради<br />

того, щоб все те правильне і добре<br />

для Церкви, що почалося у 1991 р.<br />

з подвигу священиків Володимира<br />

Яреми та Івана Пашулі, продовжилось<br />

на щирому ентузіазмі народу<br />

і чесних священиків, та увінчалось<br />

величним і символічним приїздом<br />

до України Патріарха Мстислава –<br />

не пропало намарно.<br />

Недруги УАПЦ були налякані її<br />

успіхами. Не гребуючи будь-якими<br />

засобами, вони пішли у наступ<br />

і здобули перемогу. Відколи<br />

Церкву очолив Мефодій Кудряков<br />

– відтоді вона стала незрозумілою<br />

формацією, яка не має що протиставити<br />

іншим конфесіям.<br />

Переживши великі випробування,<br />

вірні УАПЦ мають право на<br />

те, щоб тяжко здобута ними Церква<br />

не була фальшивкою на догоду різним<br />

скритим антицерковним силам,<br />

а навернулась на шлях істини<br />

– до ідеалів Церкви Митрополита<br />

Василя Липківського.<br />

P. S. Смерть кардинала УГКЦ<br />

Любомира Гузара яскраво засвідчила,<br />

наскільки важливими для<br />

Церкви є її авторитети. Своїм життя<br />

він показав, що в Церві не влада<br />

є важливою. Спільнота УГКЦ<br />

отримала у спадок від нього заповіти,<br />

миряни – настанови, урядовці<br />

і депутати – заслужені докори.<br />

Вислови Блаженнішого тиражуються<br />

і визнаються публічно.<br />

Патріархові Димитрію судилося<br />

бути «попелюшкою», що мала<br />

не одну «мачуху» – він був незручним<br />

для УПЦ-КП, для урядовців<br />

усіх рівнів та й для багатьох «своїх».<br />

І тепер, коли відзначаються<br />

різні дати, пов’язані з його особою<br />

та висловлюються похвали, ніхто<br />

не згадує головного – чого саме<br />

він прагнув і заради чого боровся<br />

з «вітряками».<br />

В останні роки життя Патріарх<br />

Димитрій особливо переймався<br />

проблемою компромісу зі злом<br />

(яка є найбільшою духовною хворобою<br />

світу), і наполягав, що такий<br />

компроміс є визнанням зверхності<br />

зла, тому не може бути йому<br />

місця у Церкві. (А ми не раз чуємо,<br />

що, мовляв, «духовна особа є<br />

також живою людиною, а тому не<br />

варто занадто прискіпуватись до її<br />

поведінки»). Випадок з «архієпископом»<br />

показує, які небезпеки існують<br />

для Христової Церкви. А як<br />

їх остерігатись – відомо, аби була<br />

лише на це щира віра і добра воля.<br />

За дорученням родини підписались<br />

сини Патріарха Димитрія<br />

Святослав і Данило Яреми<br />

Марія ГОРБАЛЬ<br />

На тижні Ангелінці виповнився<br />

п’ятий рочок. Та День народження<br />

батьки вирішили відзначити<br />

у неділю – запросили усіх хресних<br />

(а це аж по три пари). Тобто отець<br />

Віталій взяв за хресних трьох своїх<br />

товаришів з Духовної семінарії,<br />

їмость Вікторія – трьої своїх колишніх<br />

товаришок, з якими вчилася на<br />

факультеті журналістика. Та про яку<br />

журналістику після заміжжя могла<br />

бути мова – вона ЇМОСТЬ (так називають<br />

на Західній Україні. На Східній<br />

та Центральній Україні цей титул іменується<br />

МАТУШКА).<br />

– Вікуся. Ну ти й господиня! Ну й<br />

стіл накрила – і качки, й кури смажені,<br />

і риби фаршировані, і торти! Та де<br />

ж ти усього цього навчилася? І коли?<br />

– запитує з захопленням та з неприхованою<br />

заздрістю товаришка-журналістка.<br />

– Моя Вікуся прекрасно вміє варити<br />

манну кашку для Ангелінки і смажити<br />

яєчню для мене, навіть посолить,<br />

навіть зеленим кропчиком посипле, –<br />

усміхаючись, з любов›ю поглянувши<br />

на дружину, каже отець Віталій. – А<br />

оце все – це наші парафіянки. Вони<br />

щосуботи на неділю нам такого навипікають,<br />

а коли взнали, що в нас<br />

свято – ну то й насправді постаралися.<br />

Головне – завоювати у них довіру,<br />

шану, ну і, звичайно, любов. – Отці<br />

ніяково повсміхалися. – А ви думаєте,<br />

дівчата, наші їмості чого такі пухленькі?<br />

– звернувся отець Віталій до журналісток.<br />

– Це ж вам не з мікрофоном<br />

бігати! Цеж БУТИ ЇМОСЮ! Це ж<br />

допомагати отцеві підготувати проповідь,<br />

і самій статечно виглядати – навіть<br />

співати в церковному хорі, а коли<br />

нема дяка – замість нього дякувати!<br />

– А як я сьогодні співав на службі?<br />

– запитує, усміхаючись, отець Роман.<br />

– Ну, та ти просто соловейком заливався!<br />

– зареготали отці.<br />

– Ну а отець Юрій! Яку він проповідь<br />

видав! А як усі слухали! З якими<br />

задумливими обличчями! Дехто навіть<br />

сльозу впустив. Ну просто філософ<br />

– зайшлися реготом отці, вгощаючись<br />

печеним, вареним, смаженим,<br />

яке наготували парафіянки. – Навіть<br />

про Ангелінку сказав!<br />

– До речі, де Ангелінка?<br />

– Та вона роздивляється свої презенти<br />

– відповіла поважна їмость<br />

Вікторія.<br />

Чи міг мріяти дудусь, священик<br />

Іван, якого вивезли в Пермську область<br />

за співрацю з УПА, – про таку<br />

Борис ХАРЧУК<br />

Липень <strong>2017</strong><br />

ОТВЕРЕЗІННЯ<br />

Із почутого<br />

долю свого внука? Звичайно, не міг!<br />

Він молив Бога, щоб вижив, щоб вижили<br />

його дружина з маленьким сином,<br />

вивезені хтозна де в Сибір, – щоб<br />

повернулися додому… Він тільки про<br />

те мріяв і про те молився. Та не вижив.<br />

Своїм священичим тілом збагатив російську<br />

землю. І не дізнався, що його<br />

син після повернення в Україну пішов<br />

родинним шляхом – став священиком.<br />

Та з Небес споглядав дідусь Іван і<br />

за терпіннями свого наступника, і за<br />

його злетами, які відбулись тільки в<br />

час Незалежності України. І тішився<br />

на Небесах священик дідусь Іван, що<br />

і внук його поступив в Духовну семінарію<br />

– не перервав родинного священичого<br />

ланцюга. Та що зараз думає<br />

на небесах дідусь Іван, дивлячись на<br />

життя свого внука, отця Віталія?<br />

Товариство гамірно пригощалося,<br />

ввеселилося, пересипаючись жартами,<br />

і, звичайно, тостами за здоров›я та<br />

щасливе життя Ангелінки.<br />

Та раптом – роздирливий крик<br />

дитинки. – Усі, розгублені, піднялись<br />

і перелякано помчали на крик.<br />

Побачене ще більше вразило усіх – на<br />

голубій плитці ванної кімнати лежало<br />

бездиханне тільце Ангелінки. Поряд<br />

– розкрита пляшечка з великими апельсинами<br />

на етікетці. З пляшечки повільно<br />

витікав шампунь.<br />

Отець Віталій отямився першим.<br />

Пробіг за паспортом, грішми, крикнув<br />

до дружини, щоб взяла великий махровий<br />

рушник загорнути дитинку, і<br />

побігли до машини. Чекати на машину<br />

швидкої допомоги в райцентрі у неділю<br />

не було смислу. Гості теж мовчки<br />

квапливо повискакували з хати.<br />

На столі, крім тортів, непочатими<br />

з усіх наїдків лежали дві довгі фарширова<br />

риби, з широко виряченими<br />

СОРОЧКА ДУХУ НАРОДУ<br />

...Нещасна, неправдива людина,<br />

що добровільно й легко зрікається<br />

рідної мови; щаслива, праведна людина,<br />

що в радості й горі будує слово<br />

своєї землі. Нещасні, прокляті батько<br />

й мати, що сплоджують перевертнів;<br />

щасливий, непереможний народ,<br />

що породжує своїх захисників і оборонців.<br />

«Ну, що б, здавалося, слова...<br />

– чуємо з малих літ тихе запитання<br />

довіри, здобуте з найбільших глибин.<br />

– Слова та голос – більш нічого!<br />

А серце б’ється-ожива, як їх почує!..<br />

– і спрямоване в саму душу зав’язаного<br />

світу, як сакраменто: – Знать,<br />

од Бога і голос той, і ті слова ідуть<br />

меж люди!..». У відповідь – кредо:<br />

«Вогонь в одежі слова», – твердо,<br />

як з-під ковальського молота. І як<br />

руків’я наскрізьсічного меча, поєднання<br />

довіри й кредо: «Слово, моя<br />

ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть<br />

обоє!». Ця інтерпретація як<br />

втілення українського народного<br />

духу в слові наших найбільших поетів,<br />

мислителів, революціонерів,<br />

так і непоборного вияву становлення<br />

національної самосвідомості – її<br />

5<br />

переляканими очима. – Велетенська<br />

чорна муха сідала на свої володіння.<br />

В лікарні обласного центру дитинку<br />

зразу помістили в реанімаційне відділення.<br />

Після довготривалого очікування<br />

батьків під дверима відділення вийшов<br />

лікар і сказав, що дитинку негайно<br />

реанімобілем везуть в опіковий<br />

центр у Київ – домовились, там уже<br />

їх чекають. Потрібно терміново робити<br />

операцію. Шампунь перепалила<br />

дитинці кусок стравохода. Тут її не<br />

врятують. Мусить їхати хтось один<br />

із батьків. (Вже в Києві отцю Віталію<br />

скажуть, що потрібно ставити штучний<br />

фрагмент стравохода. Таку операцію<br />

треба буде робити дитині кожного<br />

року, – вставляти іншу, більшу трубочку,<br />

до 25-річчя, до припинення росту<br />

організму).<br />

У Києві отець Віталій зупинився у<br />

товариша свого батька, отця Марка. І<br />

коли зранку отець Віталій зірвався,<br />

щоб бігти в реанімаційне відділення<br />

до дитини – той категорично заперечив.<br />

– Ні, спочатку йдемо служити<br />

Службу Божу, а потім аж підеш, отче<br />

Віталію, до лікарні. І візьмеш дитині<br />

Святе Причастя.<br />

Чи не вперше в житті отець Віталій<br />

служив Службу Божу так, як справді<br />

належиться. Кожне його слово, кожен<br />

його звук мали адресне призначення –<br />

до Всевишнього. І коли виголошував<br />

«Отче наш», то в ті слова вкладав усю<br />

свою душу, усе розуміння, усю свою<br />

потугу.<br />

– Я Святе Причастя приніс своїй<br />

дитині, – і лікар впустив отця Віталія<br />

запричастити дитину, підключену до<br />

апарату штучного дихання, до крапельниць<br />

для очищення організму від<br />

отруєння шампунем, до інших апаратів.<br />

І кожного разу кожен лікар, який<br />

чергував у палаті реанімаційного відділення,<br />

де лежала Ангелінка, впускав<br />

отця Віталія, щоб той дав дитині<br />

Святе Причастя.<br />

Кожного дня дитині робили аналізи.<br />

Результат утішав лікарів. Очищення<br />

організму відбувалось незвичайно<br />

стрімко. І через два тижні підготовки<br />

до операції зробили повторне обстеження<br />

на УЗД. Результат був вражаючий<br />

– обпечений фрагмент стравохода<br />

зажив. Операції ніякої робити нема потреби.<br />

Дитинка повністю здорова.<br />

Радів на Небесах дідусь отець Іван.<br />

Радів, що видужала його правнучка, а<br />

ще більше радів, що його внук, отець<br />

Віталій, став СВЯЩЕНИКОМ.<br />

буття і творення. В головах слова<br />

стоїть свідомість, у головах свідомості<br />

стоїть слово. Вони з купелі крові,<br />

що пульсує в грудях і заливає мозок.<br />

Слово не значок, не символ – це вогонь,<br />

а перефразовуючи вже відоме:<br />

сорочка духу народу. Вона досконало-вишукана<br />

й коштовно-прекрасна,<br />

невтомно шита з покоління в покоління<br />

і турботливо передавана з роду<br />

в рід для найвищого, повного довершення,<br />

що йому не буде кінця.<br />

Уривок із статті «Слово і народ» //<br />

Прапор. – 1988. – <strong>№</strong> 10. – С. 147-148.

Hooray! Your file is uploaded and ready to be published.

Saved successfully!

Ooh no, something went wrong!