Успенська вежа № 11 (2009)
Газета Успенська вежа № 12 (2009)
Газета Успенська вежа № 12 (2009)
- No tags were found...
Create successful ePaper yourself
Turn your PDF publications into a flip-book with our unique Google optimized e-Paper software.
4<br />
Листопад <strong>2009</strong><br />
Така вона Правда<br />
Спогади декана Старосамбірського деканату УАПЦ митрофорного<br />
протоієрея Володимира Зворського з нагоди 20-ї річниці третього<br />
відроджені УАПЦ, виголошені на Молебні на площі біля церви Успіння<br />
Пресвятої Богородиці у Львові дня 19 вересня <strong>2009</strong> року.<br />
«Слава Ісусу Христу!<br />
Ваші Високопреосвященства, Всечесні<br />
Отці, дорогі во Христі брати і сестри, шановне<br />
панство. 20 років тому, ,<br />
коли свята<br />
церква святкувала подію славного Преображення<br />
Христа Спасителя на горі Фавор<br />
перед своїми учениками, Фаворське світло<br />
зійшло і до Петро-Павлівської церкви м.<br />
Львова, де тодішній парох-настоятель протопресвітер<br />
Володимир Ярема, нині блаженної<br />
пам’яті Патріарх Димитрій, і другий<br />
священик Іоан Пашуля проголосили<br />
третє відродження УАПЦ. Ця радісна<br />
вістка сповістила львів’ян, облетіла околиці,<br />
розійшлась по всій Україні. Пригадую<br />
собі на якому піднесенні ми, чотири священики<br />
із Старосамбірщини і Мостищини,<br />
спішили до міста Львова.<br />
Спочатку ми відвідали активістів,<br />
тодішній Львівський провід, хотіли знати<br />
їхню думку у ставленні до відродженої<br />
УАПЦ. На жаль вони однобоко тяжіли до<br />
іншої конфесії. Зустріли нас не ввічливо,<br />
дослівно такими словами: «Ви Московські<br />
батюшки». Так, ми на той час були в Руській<br />
Церкві, але ми мали свою позицію та ідею<br />
і не були батюшками, а священиками свого<br />
народу.<br />
Звідси ми поїхали до домівки тодішнього<br />
настоятеля протопресвітера отця Володимира<br />
Яреми, який дуже радо нас прийняв.<br />
Ми були одні із перших його однодумців.<br />
Довго ми розмовляли, радились, як<br />
бути надалі, адже відроджену УАПЦ було<br />
проголошено, а Церква без Єпископа не<br />
може бути, а його на той час не було. Ми<br />
вирішили роз’їхатись по Львівщині у пошуках<br />
достойних на єпископську кафедру. Це<br />
були пошуки не легкі і, на жаль, безуспішні.<br />
Але Боже провидіння вже тоді було нам<br />
ДО 20-РІЧЧЯ ІІІ-ГО ВІДРОДЖЕННЯ УАПЦ<br />
З історії української діаспори в Польщі<br />
Я ріс і з кожним роком більше і більше<br />
цікавився історією нашого народу і нашої<br />
Батьківщини - України. Вже почав читати<br />
історичні книжки. Правда, переважно вони<br />
були писані польською мовою і з<br />
польською комуністичною думкою, все-таки<br />
коли я побачив з великої букви написане<br />
слово Україна, через моє тіло починав переходити<br />
мороз. Я ставав гордим, що я українець,<br />
що я син великої держави. Я вже, не<br />
чекаючи, коли мені тато схоче щось сказати,<br />
сам з запитаннями підходив. Мені тоді<br />
було десь дванадцять або тринадцять років.<br />
Одного разу я підійшов до задуманого, сидячого<br />
на кріслі тата і запитав:<br />
– Тату, скажіть мені, як то сталося, що у<br />
1918 році Україна виборола волю, а після<br />
короткого часу втратила її?<br />
Тато задумалися, покивали головою і<br />
попросили, щоб я сів біля них і почали мені<br />
оповідати.<br />
– То було так, сину. Війна вже<br />
закінчувалася, а я і мої ровесники мали тоді<br />
більш-менш стільки років, що ти нині. Не<br />
пригадую собі від кого, але мали ми приказ<br />
збирати всяку зброю, яка залишилася<br />
після боїв на наших землях, і зносити її в<br />
одне визначене місце.<br />
Тато почали думати, щоб пригадати<br />
собі, хто міг бути тим, що наказав хлопцям<br />
збирати зброю, але не пригадали. Говорили,<br />
що 1 листопада 1918 року, коли встали<br />
зранку, почули як люди в селі говорили, що<br />
сталося. На їхній, ще дитячий вік це мусила<br />
бути велика подія. У селі всі про це говорили,<br />
що встають і бачать, а тут у важливіших<br />
місцях села й у свідомих людей того села<br />
висять синьо-жовті прапори. Тоді, коли<br />
тато мені про це говорили, зі сльозами згадували<br />
того 1 листопада 1918 року. Але<br />
були це сльози великої радості. Говорили,<br />
що серед улючан настала ейфорія. Всі дуже<br />
тішилися, що повстала Україна. Хоч за часів<br />
Австро-Угорщини в селі всі себе називали<br />
русинами, все таки свідомість серед наших<br />
людей над Сяном вже починала дозрівати.<br />
Священики і вчителі вміли просвітити<br />
своїх людей.<br />
– На жаль, ця радість не тривала довго.<br />
Україна була, але вдержати її не було легко<br />
і не було забагато кому це робити. Радість<br />
тривала дуже коротко. Багато з тих, які почали<br />
служити в нашій армії, це були жовніри,<br />
які до недавня служили в австрійській, або<br />
російській арміях. Вони по кілька років служили<br />
в чужому війську і здалека від своїх<br />
рідних земель, здалека від родини. Коли<br />
воскресла Україна, замість боронити і захищати<br />
її, багато з них починало тікати з армії<br />
до своїх домів, до жінок, до родини, до дітей.<br />
А, крім того, світлих людей у той час серед<br />
нашого населення не було багато. В минулому<br />
ворогам не залежало на тому, щоб<br />
його піддані були мудрі, щоб здобували освіту.<br />
Тому, коли воскресла Україна, не було<br />
ким обставити хоч би найважливіші пости у<br />
наново воскреслій після сотень років українській<br />
державі. Крім того вже скоріш сказане<br />
дезертирство...<br />
Дальше тато розказали мені про подію,<br />
яка мала місце в Улючі - у їхньому й моєму<br />
рідному селі, що над Сяном.<br />
Улюч, та інші села і міста, які після 1 листопада<br />
1918 р. стали в межах Західно-Української<br />
Народної Республіки, впродовж<br />
короткого часу захопили поляки. Вони поставили<br />
на постах своїх людей. Поставили<br />
свою поліцію, а ця з часом почала ходити<br />
по наших селах і містах і ловити всіх тих, що<br />
служили в українській армії або піддержували<br />
українську державу. Також тих, які в<br />
час тривання української держави займали<br />
які-небудь пости.<br />
Й одного дня, це було десь скорою весною<br />
1919 року, прийшли до Улюча озброєні<br />
польські поліціанти. Вони вже знали,<br />
хто з селян що робив у ті вище згадані часи.<br />
Так зайшли вони до одної такої хати в Улючі,<br />
з якої чоловік служив у нашій армії (тато говорили<br />
його прізвище, але я нині не пригадую<br />
його).<br />
Увійшли в хату, взяли його за руки і вивели<br />
на подвір’ я, а там давай його бити<br />
до помочі. Один наш священик, який до<br />
цього служив на Житомирщині згадував<br />
собі про Владику Іоанна (Боднарчука),<br />
який тяжіє до Української Церкви.<br />
Згадував, як Владика в вільний час<br />
сідав за піаніно і співав старовинні, заборонені<br />
на той час українські пісні. І дійсно,<br />
звернувшись до нього, ми отримали згоду<br />
очолити УАПЦ.<br />
Згадую собі як було багато очікувань,<br />
надій, сподівань на Першому Соборчику,<br />
який відбувся у будинку Отця Іоанна Пашулі.<br />
Владика Іоанн, понад тридцять Священників,<br />
перші підписи за вхід у відроджену<br />
УАПЦ, після чого почались будні, а<br />
вони були нелегкі. За двадцять років все<br />
було: і радість, і розчарування, злети і падіння,<br />
ділення і розколи, протистояння силові<br />
з іншими конфесіями. Вирішення проблемних<br />
питань через урядові структури. Нам<br />
було важко в тому плані, що одні замовчували<br />
правдиву історію, інші спотворювали.<br />
Нам робили закид, мов придумали<br />
якусь козацьку церкву, такої в Галичині<br />
ніколи не було. Наші предки були іншої<br />
конфесії. На такий закид запитання і<br />
відповідь: а що мали наші предки? Вони<br />
були поневолені політично і духовно. За<br />
Австрії, Польщі, Німеччини, Радянського<br />
Союзу хто запитував кого, яку ти хочеш<br />
мати церкву? Яка була держава, такою<br />
була Церква, такими мусіли бути вірні!<br />
Отже, ми завжди повинні пам’ятати хто<br />
ми і чиї ми діти, що відображаємо в державному<br />
гімні, що ми козацького роду, а<br />
козаки були православні. Подвійна ціль<br />
була визвольних змагань Богдана Хмельницького.<br />
Перша - за Святу Православну<br />
віру, друга - за державність. Нам це підтверджує<br />
перший наш президент і славетний<br />
історик Михайло Грушевський.<br />
Пам’ятаймо, наша Церква має не двадцятирічну<br />
історію, а одну тисячу двадцять<br />
один рік, адже саме таку собороправну і<br />
незалежну церкву утверджував Володимир<br />
Великий, який прийняв Святу віру з<br />
Візантії, адже залежність була номінальна,<br />
канонічна.<br />
На жаль, наш народ терпів неодноразово<br />
поневолення політичне і духовне.<br />
Звідси і три відродження УАПЦ. Перше в<br />
двадцятих роках під проводом Митрополита<br />
Василя Лнпківського, який загинув,<br />
а з ним кілька десятків єпископів, тисячі<br />
священників, сотні тисяч вірних. У тридцятих<br />
роках Церква була розстріляна. В<br />
Другу світову війну відбулося друге відродження<br />
УАПЦ, але … нові гоніння і переслідування,<br />
вимушена еміграція і там - у<br />
США, в місті Баунд Бруці, наша Церква<br />
продовжує жити і діяти.<br />
На першому Помісному Соборі в 1990<br />
році в Києві заочно звідти був вибраний<br />
для України патріарх Мстислав (в миру -<br />
Степан Скрипник).<br />
З цієї коротенької історії дізнаємось,<br />
яка страдницька доля УАПЦ першого і<br />
другого відроджень.<br />
На жаль, учасники третього відродження<br />
УАПЦ не всі дожили до двадцятої<br />
річниці: одні відійшли у вічність природною<br />
смертю, інші загадковою, як Митрополит<br />
Іоанн (Боднарчук), Патріарх Володимир<br />
(Романюк). Багато тих, які започатковували<br />
УАПЦ, з тих чи інших причин<br />
зневірились і розчарувались, розійшлись<br />
по різних юрисдикціях і конфесіях. Багато<br />
приходило і відходило владик, священиків,<br />
вірних. Цей процес продовжується,<br />
відбувається очищення тому,<br />
що деякі священики прикривались автокефалією.<br />
Такі «духовні пастирі» не мали<br />
ніколи своєї позиції, ідеї, а завжди переслідували<br />
свої особисті інтереси. В даний<br />
час становляться перебіжчиками в ту чи<br />
іншу юрисдикцію, шукають причини,<br />
привід для цього, їм не подобається той<br />
чи інший владика. Вони мають пам’ятати,<br />
що один владика - це ще не повнота<br />
Церкви, треба мати ідею і жити<br />
нею, бо часто нагло обдурюють своїх<br />
парафіян, наголошують на тому, що ведуть<br />
їх до Помісної Церкви. Пам’ятаймо,<br />
дорога до Помісної Церкви через<br />
об’єднання навколо УАПЦ, іншої дороги<br />
немає. Вище вже зауважено, що<br />
наша церква страдницька, має давню<br />
історію.<br />
Відносно УПЦ КП - то церква без<br />
історії, утворилась вона в 1992 році при<br />
сприянні депутатів Верховної Ради. Очолив<br />
її Митрополит Філарет (Денисенко),<br />
якого прогнала Російська Церква,<br />
більше того розстригла його, позбавила<br />
сану; зробила мирянином, якого ні<br />
одна церква світу не вважає за Патріарха.<br />
Тому він є перешкодою для об’єднання.<br />
До речі, коли ми були вже в<br />
УАПЦ, ,<br />
а він був ще в Російській Церкві,<br />
коли приїжджав у Львів до церкви Святого<br />
Юра, то нас обзивав неблагодатними,<br />
неканонічними, розкольниками.<br />
Сьогодні кожний свідомий священик<br />
УАПЦ не має морального права іти в<br />
цю церкву і вести до неї вірних. Це наруга<br />
над УАПЦ – Церквою-страдницею.<br />
Побажання владикам, щоб не приймали<br />
перебіжчиків. Пам’ятайте: хто зрадив<br />
один раз – він зрадить і вдруге.<br />
Поміж всіх негараздів за двадцять років<br />
багато побудовано Церков, утворено громад,<br />
ми є, живемо, молимось і працюємо.<br />
Це є проявом Божої Ласки. Зараз нам бракує<br />
лише єдності, тому закликаю владик,<br />
священиків і вірних до порозуміння.<br />
Відкиньмо особисті амбіції, гординю, не<br />
ділімося, не роз’єднуймося, адже вірні не<br />
діляться, а невірні – не єднаються. Не для<br />
того ми збирались по крупинці, щоб сьогодні<br />
розпорошуватись. Пам’ятаймо: в<br />
єдності сила народу! Живім за словами<br />
Апостола Петра: «Перебувайте в тій вірі,<br />
якої вас навчено, мужнійте, вдосконалюйтесь,<br />
ступайте до завершеності, будьте однодумці,<br />
живіть у мирі і згоді, і Бог миру і<br />
любові завжди буде з вами. Амінь».<br />
Урочисте освячення нової хоругви Братства<br />
У перебігу святкування 20-<br />
річчя відродження УАПЦ в Україні<br />
6 жовтня <strong>2009</strong> року у Львові<br />
відбулося урочисте освячення<br />
нової хоругви Львівського крайового<br />
ставропігійного братства<br />
святого апостола Андрія Первозваного.<br />
Львівська ставропігія утворилася<br />
420 років тому при Успенській<br />
церкві, а 13 грудня 1989<br />
р. вона відновила свою діяльність<br />
уже як Львівське крайове братство<br />
апостола Андрія Первозваного.<br />
За зразком Львівського згодом<br />
утворилися крайові братства<br />
в інших містах України, які об’єдналися<br />
у Всеукраїнське братство<br />
апостола Андрія Первозваного<br />
Української Автокефальної Православної<br />
Церкви. Під час спроб<br />
ліквідації УАПЦ саме братство<br />
виявилося найстійкішою спільнотою,<br />
що лишалося надійною<br />
підтримкою Патріярха Мстислава,<br />
згодом же – Патріярха Димитрія.<br />
Головами братства були Богдан<br />
Рожак, Роман Максимович, а<br />
нині – Тарас Дмитрик. Вірне заповітові<br />
Патріярха Димитрія та ухвалам<br />
4-го Помісного собору<br />
УАПЦ 2000 року, Львівське крайове<br />
братство визнає себе після<br />
2000 року ставропігією Вселенського<br />
Патріярха. На запрошення<br />
Львівського братства чин освячення<br />
хоругви 6 жовтня <strong>2009</strong> року<br />
відправив архиєпископ Харківський<br />
і Полтавський Ігор (Ісіченко),<br />
якого Всеукраїнське братство<br />
апостола Андрія Первозваного<br />
визнає за свого духівника. З благословення<br />
настоятеля Успенської<br />
церкви митрофорного протоієрея<br />
Ігоря Бурмила чин освячення<br />
було відправлено в історичній<br />
церкві Успіння Пресвятої<br />
Богородиці м. Львова. Після<br />
цього в братському осередку<br />
при Успенській церкві відбулася<br />
зустріч активу братства з архиєпископом<br />
Ігорем. Владика<br />
Ігор відповів на численні запитання.<br />
Власний кореспондент.<br />
чим попало і де попало. Тоді не було в хаті<br />
нікого, крім нього. Його жінка була десь у<br />
сусідньому домі. Звідтам вона почула крик<br />
на своєму подвір’ї. Так вона скоро біжить<br />
додому. Коли прибігла, побачила що<br />
діється. Побачила облите кров’ю лице свого<br />
чоловіка. Тоді підійшла вона до тих, які<br />
били її чоловіка і каже: «Бийте його! Добре<br />
бийте! Він заслужив на це! Хай має за своє!<br />
Це належна заплата за його поведінку, бо<br />
коли він мав зброю і силу, коли мав захищати<br />
свій край і свій народ від загарбників,<br />
коли мав вас бити, то він, дурний, залишив<br />
своє військо і втік додому. Так нині нехай<br />
має від вас за це нагороду!».<br />
Поляки подивились на жінку, подивились<br />
на її чоловіка і заніміли. Стало їм ніяк.<br />
Подивились один на одного, а опісля ще<br />
раз на жінку і її чоловіка. І так залишили колишнього<br />
дезертира в спокою і пішли геть<br />
із села.<br />
Ця жінка від того часу мала велику шану<br />
серед жителів нашого села. В одних за те,<br />
що врятувала свого чоловіка від ще більшого<br />
побиття, а може й смерті або криміналу,<br />
а в інших за те, що в неї було більше мудрості<br />
і патріотизму, як у її чоловіка. То такий<br />
невеликий кусочок нашої історії, про яку<br />
розповіли мені тато.<br />
Василь ШЛЯХТИЧ,<br />
Польща.
Change language