Вісник, 1905, ч.30

І. Напис в руїнї.„Я царь дарів, я — сонця син могутній,со(й оцю гробницю збудував,щоб славили народи несчйсленні,щоб тямили на всї віейҐ потомнііменнят . а — далі в крузі збитий напис,і вже ііїхто з нащадків наймудрішихцарського ймення прочитать не може.Хто збив той напис, чи сперечник-владарь,чи просто час потужною рукою,то невідомо. Дивним визерункомбагато слів пописано край ньогопро славу безіменного владаря,змальовано царя славетні вчинки.Он царь сидить високо на престолї,народи подолані йдуть з дарамикоштовиими й до долу клонять чола,а він сидить немов камінний идолпід опахалами з барвистих пер, —лице й&го подібне до Тутмесаі до гам зеса і до всіх тиранів.Он далї він, схопивши за волоссяодразу цілий гурт якихсь повстанців,кривим мечем над ними замахнув, —лице його подібне до Тарака,до М енефга, як і до всіх тиранів.З тим самим видом він левів полює,левіятаиів ловить, бе. пташокі їде полем ч е р е з ^ а д с ь к і трупи,і бенкетуе по с в й х гаремах,і на війну жене своїх підданих,

і посилає на роботу люд,на ту „єгипетську“, страшну роботу,що має вславити царське імення.І йде той люд, мов хвилі в океані,без лїку, без числа на бойовисько,і тріумфальний шлях свому царевібагрянцем крові геть широко красить,і стелеть ся під ноги коням царським,а хто живий зостав ся з того люду,той гине на єгипетській роботі.З його могили хоче царь зробитидля себе памятник — хай гине раб !І раб копає землю, теше каміпь,і носить мул з ріки і ліпить цеглу,виводить м ури; статуї великі,запрігшись, возить самотужки й ставить,і щось будує вічне і величне,щось незрівняне і потужно гарне,мальоване, мережане, різьблене.І кожна цегла, статуя, колонна,мережечка, різьба і малюваннянезримими устами промовляє :„Мене створив єгипетський народі тим на вік своє імення вславив“.Умер давно той царь з лицем тирана,зоставсь по ньому — круг і збитий напис.Співці, не вгадайте, ви, вчені, не шукайтехто був той царь і як йому на йм ення:з його могили утворила Долянароду памятник — хай згине ц а р ь !28. VIII. 1904.II. Ізраель в Єгиптї.Хто мене виведе з сього Єгипту,з краю неволї, з оселі роботи?Син чоловічий, обранець Г осподній?Дух, що з’являв ся в огні?Хто б він не був, хай він швидче приходить.Боже, ратуй! Ниша віра вмирає,марним «дасть ся в сїй міцній кормизіволї сьвяіий заповіт.

Боже, ти мусиш обітницю справдить !Чи-ж не на віки здобув твоє словотой, хто колись у нерівному боюнавіть Т ебе поборов?Кров поколїнпїв взиває до тебе :глянь з високости на сї піраміди!В них кожний камінь — проречистий сьвідокмуки народу твого.Н а що ми зводимо сїї могили?на що ми тешем каміннії труни ?чи ми сховаєм у них фараонів,чи поховаєм себе?Наші батьки вже лягли під мурівкомтам, де стоять нечестивії храми,нільськії багна загачено трупомнаших безщасних дідів.Певне-ж тепера вже дїти й онукитемну могилу для себе мурують.Браття, будуймо-ж її що найвище,хай її бачить Господь,нас хай ратує і власну потугу.Бо як не буде Господь ратувати,встане Ізраель, борець проти Бога,на бездоріжжа піде.Н іч безпросьвітна в иустинї заступить,зійдуть ся в ній знову Дух. та Ізраель,знов буде бій, тілько бій вже останній,не на життя, а на смерть,не за обітницї бій, не за щастя,росиачу й помсти страшне бойовисько,вради й зневіря тяжкий поєдинок.Вихід один з того — смерть.Тїло Ізраеля буде в могилі,Д ух, що з’являв ся в огнї, спопеліє,ся-ж осоружна царська пірамідабуде ще довго стоять...УШ. 1904.

— Так, — відповіла вапитана. — Завтра тут буде такожбогослуженє. Ми тут дамо на акафисти, будемо маслувати ся, а потімпідемо до Сучави. Саме в добрий час прийдемо. Там хоч сяк,хоч так служби Божої не почуємо, бо така глота, що гли нїдевпустити. Коби мощі сьвяті уздріти та поцілувати, і до дому.— Але і там треба дати на службу Божу, — запитала другаселянка.— А так, треба дати, і булок купити би або колачів та принести,і сьвічку хоч одну, бо так годить ся, — навчала коконка.— А дорого маслосьвятє і акафтисти? — запитала молодиця,що в перше йшла до Івана.— Та не дорого, бо ми не будемо кожда окремо платити, забагато кош тувало-б; дамо кожда по шістці, по дванацять крейцаріві вже. А кожда для себе з окрема мусїла-б дати з пять шісток.^Іаслосьвятє трохи дорожше.Дехто вже починав дрімати. М олодиця вже навіть хропіла.Вона, бач, іщ е такої далекої дороги ніколи не міряла своїми ногами,втомила ся занадто, тому й заснула швидше, як иньші.— От добре, що ми не їхали колією, — обіввала ся старенькабабуся. - То не приймлене. Пішки, так Бог любить і сьвятийІван, угодник божий. Щ о-ж бо за чудеса робить на сьвітї, ажвіри тому не ймеш, що позповідають попи в Сучаві. В се тобожа сила. Аж легко на душ і менї, коконко, як подумаю на сейхід. Я вже семий раз іду. Ви мене перший раз до сего намовили.Котрий раз ви вже йдете?— О, я вже отеє одинацятий раз, — відповіла набожна старушкакоконка. — Легко проходить мені вся дорога. Як верну додому, то аж сильнїйша чую ся, здоровійша...Чим раз меньше жінок, що ще не сплять, не дрімають.І старушка заснула вже. Спить і провідниця жінок — коконка.І снить ся їй, що вона десь у церкві в Сучаві. Повно людийі в церкві й на дворі. В сі молять ся. Та в чоловічнику не маєні душки чужої, тілько понурі черцї вештають ся по всім усюдам.Коло райських дверий сидить на гарнім стільці, прибранім золотомі сріблом, череватий ігумен. Чогось лютий, аж червоний. П ідвеликим павуком сидить у трунї маленький сьвятий Іван, угодникбожий — живий. Вона стоїть на передї і приглядає ся всьому дуж ев дивовано. Ч удо, тай годї, думає собі. Нїхто не важить ся поступитина перед.

А мощі десь починають рухати ся. Н а всіх паде великийстрах, ,вони трясуть ся всїм тілом. Вона не боїть ся, , все дивиться на мощі. Нараз висувавть ся з під покривала чорна, гола рукаугодника і киває пальцем до неї. Вона йдєі Приходить близшеі видить усе докладно. Лівою рукою тримає себе сьвятий за лице,а пальцем правої показує па білі, гарні зуби. Тих зубів тогід небуло в сьвятого, — иодумала жінка. В його очах сльози, почорнілелице скривило ся, що вказує на сильний біль зубів. Вона падена коліна. „Се чудо бож е!" буркотить під носом. А ігумен іщечервонїйший стає. І чує вона бесїду ігумена з одним черцем. Вонишепочуть, але вона чує.— Витягне зуби ся плюгава. Вона витягне. Але ми до тогоне допустимо. Як би вона се зробила, то тд зуби вже не чудо, се*кождий узнасть. А кілько то ми заплатили за ті зуби І Е, не добре!.Н е сьміє ! Ми утратили би кождий гріш. Готовте ся до величавоїпроповіди про сї зуби. Чудо Г осподнє!... Додайте, — каже ігумен— у проповіді, що Госнодь бажає, щоб більше давати ца службубожу і акафтисти. Треба буде сьогодня більше зібрати. Ану до н еї!В тім вона десь нідіймаєть ся і чує, як сьв. Іван каже дон е ї: „Витягни мені сі зуби, бо болять дуж е. Се не моє“. І лишепростягла руку, щоб дотулити ся до зубів сьвятого, аж тут її самігумен хрестом по годові, а з усіх сторін зачали збігати ся лютічерцї, як круки до стерва.— Р а т у й т е! — крикнула з усеї сили і прокинула ся, В келїїбуло темно і тихо. Чогось боліла голова. Коли, помацала рукоюмісце, де лежала, знайшла сніжевий горщик, що впав із крісла.Жінки побудили ся також.— Щ о вам, коконко? Щ о тащ стало ся ?А їй іще стояв перед очима лютий ігумен, що замахнув сяхрестом, а в труні серед церкви сидїв засумований сьвятий, пока^зуючи пальцем на нові’ болючі зуби.1 вона оповіла свій сон жінкам. І зачали всі поясняти сейсон, але не знаходили відповідного порівпаня. Знову поспускалиголови, щоб заснути.*Рано-раненько, як лише почув ся гук дзвонів, жінки вже спішилидо каплиці'. П озаду йшли обидві сгарушки, воркуючи над змістомсну коконки.

В каплиці вже горіли сьвічки, вже читали з грубих книг заспанічерцї. Коконка ще в келїйцї зібрала від усїх жінок грощики,Тепер держала в руці білу хусточку, а в кождім кінціі її були завязанігроші. Т і на акафисти, ті на службу, ті на маслосьвятє,ті на сьвічки; иньші були в другій хусточці в кишенї. Т і ца ріжнівидатки в Сучаві. Там треба також дечого куцити : оливки,водички, зїлєчка, хрестик, медалик і т. и.Вона говорить із черцем. Дає йому гроші на акафтисти.Се для вас ? — питає чернець.— Н ї, — каже, — се ми всі* · зложили ся, бо не здужаємокожда з осібна заплатити. Прийміть із ласки своєї, Бог сьвідком,що більше не маємо.— До Сучави без гроший не треба йти. За дурно нема н і­чого. Тепер уже дорожше треба заплатити. Т то кожда за себе.— Не маємо, — просили жінки.І просять черцїв, щоб читали акафисти не для кождої осібно,бо не мають чим заплатити, просять із сльозами в очах. А в кутикучитає собі тихо молодий чернець і нишком глипає все пожінках, а вже найбільше на молодицю. Вона се добачила. Іде донього, просить його, може він буде читати. Н е чути було, як просила,тілько видно було, як падала до колін черцеви, як цілувалаколіна, ноги й руки — за що ? — щоб молив ся за них грішнихвін — праведний.Повне, темне личко ніби всьміхало ся. Жінки й не зважали нате. Вони все ще просили грубого черця. І не завважили, як у ц ерквічерця молодого вже не стало...І ще не допросили ся лютого черця, щоб читав, а вони дадутьуже по д в і шістці, як із надвору бічними дверми війшов молодийчернець. Говорив щось до старого черця, потім почав читатиакафисти сьв. Івану. Читав дрожачим голосом і сам був чогосьзворушений.Молять ся жінки. Аж хтось приступає з тиха і також уклякає.Озирають ся, се молодиця. І далі молять ся. Н е питають, дебула, чому спізнила ся.По акафистї просять жінки, що хотїли-б маслувати ся.— Кожда по пятц1, инакше нї! — відповів чернець.— Чому тепер дорожше в се? Т огід було ще инакше.

— Н а Боже дїло нічого нема 8а багато. Для Бога, на божіуслуги все треба дати, а хоч би й найдорожше. Давні, праведнілюди і дїтий давали церкві на услуги. То були праведні...Жінки пішли не принявши тайни маслосьвятя. Н е могли датипо стілько, бо не мали багато.— І що се, коконко, тепер на сьвітї, — питали жінки. —І тут уже подорожало! І Боже слово вже дорож ш е?!Якось невесело йшли далї, до Сучави; деякі були-б майжевертали ся, але ніхто не важив ся сказати, бо бояли ся коконки,а коконка, не казала, боячи ся жінок. Мовчки йдучи зупинили сяаж перед церквою в Сучаві.Н а вулиці повно народу, в городчику при церкві повно, щой пропхати ся тяжко, а в церкві — і макове зерно на землю невпаде.З а недовгий час люди почали виходити з церкви. Знай, довгов тій духоті не витримаєш. Наші жінки пхають ся в середину.Кожда несе в хусточці* куплений приніс, булки, колачі і сьвічки.Уцхали ся. В се виглядає як торік. Коло мощів стоїть багато людий.Туди годі дістати ся. Вони йдуть дати на поминки, щоб задуш і усопщих і за здоровлє живих помолили ся черцї.Коло райських дверий сидить череватий ігумен. Х то його нез н а є ! Записує па папері імена. Щ е одна пані щось говорить із ним,а він пише собі на папері, віддувши губи. Коло його на долівці*повно булок і колачів, у деревляних бочівочках срібло та мідь.Усе се дають люди „на бож е“. Вже приступила коконка. За неюстоять набожно настроєні жінки. Низенько клонить ся їх провідниця,а вони роблять те, що вона. Цілує хрест і руку ігумена. Н у,і каже - в перед усопші. І на се склали ся всі* жінки, щоб моглизаплатити. Ігумен каже:— Кожде імя шістка.— Ей, отче преосьвящений! Ми бідні люди, за багато. Мисклали ся всі до купи, нас тут десять. Даємо цілого лева, не можемо,не маємо більше. Щ е лишаєть ся кілька крейцарів на оливкута водичку.— То кажіть ! — крикнув сердито ігумен. А тут пре вже,тисне 'в плечі сьвіжа юрба людий, що також хотять дати на поминки.І вона говорить дал і: Марфта, Ксеня, Олена, Миколай.— Доста в ж е ! — крикнув ігумен.

— Та се ще не всі, се лиш мала частина моїх.— Т а кілько, до примхи, ви там маете ? Вж е доста за л е в а !Сього вже було й набожній коконцї за багато. Вона вхопила«оданого лева і хотіла взяти приніс. В тій хвилі впала їй із рукибулка ігуменови на чобіт. Він трутив ногою, а булка полетіла подолівці. Заразом порозкочували ся і всї решта булок, що булиблизько коло ніг ігумена. Коконка аж поблідла з обуреня над сеюсваволею.— Л ю д и ! — проговорила обернувши ся до жінок. — Ви видите?Тут торг зробили, все цодорожіло. А хліб, дар божий, накотрий ми гірко в поті крівавім працюємо, копають! Геть в в ід с и !І пішла коконка, за нею жінки, її товаришки, а за ними юрба.Минаючи попри мощі, вігнула ся, щоб поцілувати їх, — вона-жтого йшла. В маленькій гарній скриночцї лежали обвиті мощі. їхцілком не видно. Виднїла ся лише почорпїла часть вилиць, з біленькиминовими зубами.— Ч у д о ! — подумала жінка. — Вже зуби виросли сьвятому.А які білі, гарні.І вийшла з церкви, а за нею жіики. Купивши зїля, водички,хрестиків, пішли домів. А приніс роздали між бідних, а біднихнайшло багато, багато...Вже не ночували в маиастирі, а йшли далі, толкуючи сонкоконки*л

Ластівка.]3 чарах рідкьої пісні.Після скінчення курсу менї прийшлось зараз же покинутьгород, не роздивившись навіть гаразд на нього, — бо вчилась яв духовній жіночій закритій школі. Жила я в селі у батьків. А яктоді* була я далеко ще не самостійна, то й залежала цілком від їх.Через те, як мені чого бракувало* то всякий раз треба булозвертати ся до батька та матері з нроханем. Найтрудиїщ е буловипрохать відпустку в той Київ, куди окрім відпустки треба булопрохать ііце й гроший і куди невпинно тягла мене якась певідомасила. Н і, мабуть добре відома, я знаю ту с и л у : то був театр взагалі.і особливо український театр, то були концерти Лисенка, прокотрі я стільки чула від своїх братів, учнів семінарії, що й самінераз співали під його управою. Було поз’їзджають ся перед якимисьвятками брати до дому, понавозять нот, як коли було привезутьіз собою ще й товаришів, добрих співак, тай посідають ще усідо роялю, грають та співають не вважаючи нї на кутю, як це булоперед Різдвяними сьвятками, нї на страсні дні, як це трапляло сяперед Великоднем. Батька тими днями більш дома нема, а мама всеу спіжарнї пораегь ся, та теж не чує, а я прибираю в кімнатах,або мну де небудь у куточку які лягоміни, то це як ночую, щобрати заспівали яку Лисенкову нісню, то з роду не витерплю, такі лечу до їх, а робота моя стоїть та дожидавть ся мене, аж покимама не покличе, або батько не прийде та не розжене нас, щоб неспівали пісень у такі дні. За піснями позабуваю було що й роблю,,що й прибираю, — так і сьвятки застануть. За те на сьвятках.

уже роскіш ; наспіваємось було в волю ; тоді уже і батько й, маманас слухають, та дивують ся, що такі чудові пісні'. Ш видко булопролетять ті сьвятки — як один день; знов і гості наші і братиїдуть до Київа, а я зостаюсь одна дома і бере мене жаль, що нескоро уже знов почую пісні*.Н у, думаю, не я буду, коли не поїду на концерт Лисенка.Попросила братів,· щоб звістили. От якось у кіпцї лютого одержуюя листа; пишуть брати, що першого марця має бути концерт:„будуть співать „Веснянки“ і иньші пісні. П риїздж ай!“ Я зраділата скоріще до мами, потім до батька, та все прошу, щоб цустилив Київ. Батько й к а ж е:— Даремна трата, гроший, це вже роскіш буде для тебе, тайдорога така — не сьогодня-завтра розпустить, тодї й висилай 8атобою чим хочеш до вокзалу — ні сапьми, нї возом. Тай чи близенькийсьвіт — цілих 60 в ер ст !Я вже й виплакала ся нераз, та все прошу. Мама од разузгодилась, а батько таки довгенько сперечав ся, а далї й він згодився, бо й сам таки не від тих гроший, і сам страшенно любитьмузику. О то-ж і пустили мене, спасибі їм. Ну, думаю, коли-б якбудь виїхати скоріще, а там як буде, то буде. От дали мені паруконий, легенькі саночки, та погопича діда, і випровадили мене наніч до „ д я дї“ в село Б., верст за 40, а з відтіль іще верст 18 довокзалу. Поїхала я. Коні сьвіжі, перебігли ті 40 верст швидкодорога не встигла докучить, та до неї я й не придивлялась, бо нарадощах усі думки мої були десь не зо мною. Всьміхнув ся „дядя “побачивши мене, здивував ся трохи, що по такій дорозі приперласьнебога, та розпитавши ся, що я їду до Київа, розиорядив сяще з вечера, щоб у досьвіта одвезли мене до вокзалу, бо мій фурманне знав дороги. На другий день вранці я була вже на вокзалі,а в 11 годинї дня в Київі. Брати дістали білета і в вечерія вже бігла на концерт, що відбував ся тоді в залі „купецькогозібраня“. Вибравши місце я стала ждать: мене брала вже не-*терп іячка і я сердила ся на публику, котра, як мені’ здавало ся,і не збирала ся стихнуть. На естрадї вже стали показувати сяхористи. „їй усе не вдивовижу, — думала я в заздрістю , — вонапересичена, ця публика“. Коли ось залунали по залі гучні та дружнїоплески і на естрадї з’явив ся Лисенко. В сі від разу стихли;Лисенко кивнув головою. „Ой нема, нема нї вітру нї хвилі із^нашої України...“ залунала по залї і понесла ся десь над головами»

людий моя укохана пісня, иїби зірвавсь який страшний стогін, перемішанийз несамовитим свистом вітру, а далі неначе одзиваючися на той стогін, тільки десь далеко, далеко захлюпотіли хвилі,—то Микола Виталевич догравав акомпанїямент на роялю. „Неначезнав, із якої почать“, — подумала я прихиливши ся до кольони° і занімівши на місці. С ерце коли не коли тільки тьохкало, бо яспиняла його, щоб не перебивало слухать, щоб не перебивало д у ­шею літать у ту далеку та дорогу давнину.Почавши з цієї пісні, співалр далі ще й ще багацько усякихпісень, під впливом котрих я поводилась, піде правди дїти, якексцентрична панна, — то на силу здержувала сльози, то сьміялася до сліз, то сердилась, як часом у пісні висьміювали дівчат.Брати кривились, морщились на мене, щоб я поводила ся інакше.Але я відповідала їм, щоб швидче відчепились, що дома буду сидітинерухомо кілька місяців, а тут не можу инакше. От скінчиливже останню пісню і Лисенко схилив голову.— Гарно батьку! ще раз, ще р а з! Щ о ц е? Що ц е? ! — д у­маю я, здивовано оглядаючись на всі боки, не ймучи й віри своїмухам. Я в перше, бачте, почула, що на рідній мові не то що говорять,а навіть кричать у зібранні. Це збентежило мене, я начезраділа, чи злякалась чого, сама не знаю, як сказати, тільки начеаж мороз пробіг по тілу.— Г у са ! Гей не дивуйте! Щ е раз. ще р аз! лунало позал і, а далі вся молодїж, більша часть котрої були учні, так і подаласьна естраду, тай підхопила „батька“ на руки і стала носити,але він однросивсь якось; його спустили і пішли слідом заним співаю чи: „Гей не дивуйте“ ; тільки цю пісню всі вже співали,хто хотів.Лисенко і його новий хор пішли десь співаючи на иньшийвихід і зникли з очий. Люди розходились, пішла і я за ними.Усякі думки роїлись у моїй голові, а на душі було і тяжко,і весело...На другий день їдучи до вокзалу я стала помічати, що „ізстріх вода дуже щось крапле“, як співали в веснянках. Яка-ж томенї „мандрівочка пахне*, що я на санях? Н у, та нічого: мусить„дядя “ позичить воза, чи брички, то якось вернусь до д о м у ; ото-жі заспокоїлась на тім. Сіла в ваґон і понесла мене залізниця скрізьланами. В одну мить щез Київ із очий моїх. * Дивлюсь я в вікноі бачу, що весна вже на дворі, бачу, та не помічаю, і не про те

я думаю, як їхати-му, не про те журюсь, а про т е: як жить далів сь в іт ї? Щ о робити? Куди вдарити с я ? Н а який шлях повернути?Бо тодішнє житя моє в селі, у батьків не задовольняло мене,душа все кудись р в ал ась ; серце все чогось иньшого бажало, таровум — не знаю, що з ним тоді було, мабуть, чи не був віну неволі у серця, бо всі думки мої кінчались тоді* безпросьвітним.сумом і перед очима моїми стояв усе туман.Приїхали до стац ії; „дядин“ фурман уже дожидав ся мене.— Сідайте, — каже, — та будем їхать; там таке робить ся,ідо я не знаю, як нам Бог поможе назад вернути ся. Сьогоднядосьвіта прорвало греблю в городі, (то, бачте, був повітовий город),а якийсь чоловік одважив ся перший переїхати черев ту прірву,,та тільки спустив ся на те місце, де саме прорвано, аж там водипо шию коняці, а вона й не вдержалась на ногах, зараз воза перекинулавода тай понесла й чоловіка й коняку з возом скрізьберегами. Т о мене й иньших людий уже й не пустили через греблю,я мусїв робити кругу шість верст.— Н у, — кажу, — їдьмо і тепер на обминку.— Н і, — каже фурман, — тепер вода повинна уже збігти*,переїдемо і так.— Говори, — думаю, — я з роду не поїду, як що дужестрашно.Аж ось і на греблю з’їжджаємо, вода шумить, несе кригу, позаливалагеть чисто береги, а гребля довга та вузенька, а в одномумісці прорвана, і страшно преть ся тудою вода. Дивлюсь, їдуть попереднас лю ди; подивилась, як вони переїхали, бачу, що вже небагацько води, тай дум а ю : Як не дай Боже і пришилось би топитися, то таки-ж заратують може; стільки людий, ще й поліціявся тут.— їдьте, — кажу фурману, а сама й не памятаю, чи я дивилась,чи заплющила очи, тільки як переїхали те місце, а фурмані обзиваєть ся до м ен е:— А дивіть ся, — каже, — он уже й коняку витягли тогочоловіка, що втопив ся, а його й не знайшли.— Поганяй, — кажу, — швидче, хоч би до „ д я д і“ доїхатьскоріще, а то так чогось страшно стало, коли-б ще не трапилосьі нам чого, бо у вас тут скрізь негарна дорога, яри та мосточки.Але нічого, на сей раз пощ астило; доїхали таки благополучно.

- Дуже ніяково^ було мені клопотать „дядюк, та ніде дїгь ся,прошу у його маленької брички, кидаю свої сани та вибираю сяскоріше до дому, щоб не спізнати ся, бо· вже перша , годйна. дня.Дядя сперечав ся зразу, потім пустив мене, тим. більше, що намоїй дорозі не було нічого страшного окрім гір ; страшних тількитоді, як дуже болото та слизько. А поки не одтала земля* та ліпшешвидче перебігти, щоб і дома не турбували ся дожидаючи мене.Ото-ж й поїхала поки рапїще.Виїхали за село, — дорога грузька, не побіжиш, ;але їхатьможна; снїгу-ж уженіде і на сьміх нема; по ярках скрізь шумитьвода, збігаючи з гір бурхливими струмками, але на степу зовсімякось тихо, — земля ще не прокинулась ВІД ЗИМОВОГО сну;людий не видно, пташок не чуть, тілько сонце з високого небавже якось не по зимовому сьвітить та гріє землю,неначе каже:„Ти замерзла під снігом, а я зогрію тебе і верну тобі житя“.Еге-ж, думаю я, знаю, що верне (бо й сама уже не раз буласьвідком того, як ця неначе зовсім мертва природа несподіванооживала під твоїм палким промінням), знаю, що для землі, для рослині пташок вертаеть ся весна, та тільки для людий не вертаеть-ся вона ніколи. Де-ж дїть мою весну, щоб марно не пропала?Куди її приткнуть ? скажи мені скоріще, Боже !За такими думками я знов забула про дорогу.Тільки бачу,-аж ми вже з’їзджаємо в ярок, а в тому ярку новнїсенько води, навітьі мосток залило, тілько стирчать розломапі перила, то й видно,куди їхать, щоб утрапить на місток. Я не злякалась, хоч і не спо-дівала ся цього, бо літом тут ніколи не було багато води і язнала, що це не глибокий, а більш розлогий та широкий ярок.— А куди будемо їхать? — питає мене дїя, ■— через ріштік,чи на місток ?як вода таскає кригу.Та навпражки, хто його знає, як утрапить, бачтеЯк перекине бричку в ріштік, то тоді щобуде ? їдьмо краще на місток, там ще не дуже багато води і дошкивидно, тай у тому місці неперехопимось.так широко розлилась вода, швидчеДивлюсь я собі па воду і не туди то, що дошки вже і надтовидно, бо вода чисто обполоскала землю, розмила і розшатала мосток.Коли тілько що збігли коіії на міст, як загуркотять дошки,так і проваливсь кінь, а за ним і другий, а я як закричу, думала,бачте, що й бричка зараз провалить ся. А далі бачу, що нї крик,ні плач нічого не поможе,та давай просить діда, щоб скоріще

ратував, як можна, конї. Схвативсь мій дїд, переліз якось по оглоблїна перед копий і почав одпускать хомута коріпному, щоб незатяг ся, а то він неначе повісив ся в хомуті, обпершись оглоблямиоб ті дручки, що ще не провалили ся, ногами-ж дна ями вінне доставав і тільки здавлений хомутом страшенно храпів. Т а дїдніяк не міг одчепить його, бо руки у дїда померзли, а тут ще йдристяжний усе хотів вискочить із тієї ями, страшенно сіпавсь навсі боки, бив ся ногами, не давав дїду розпрягать і ще гірше за ­тягав упряж і розшатував мосток, із котрого з кожною новою хвилиноювода одривала якийсь новий дрючок. Н е знаю, як уже тойдід порозпрягав коний, як вигнав їх із тієї ями. Знаю тільки те,що я, сидячи на бричці, все ждала, що от-от провалюсь і я 8 бричкоюпід міст і що тоді доведеть ся й мені втопить ся як томучоловікови.Я починала в думках прощать ся з рідними і близькими длямене людьми, починала молить ся, але від страху не могла.Тільки бачу, вискочив один кінь із ями і пустив ся в плавдо берега через ту ковбаню, що вирила вода біля моста, а дід? попояс у водї, собі побрив берегом, не пускаючи з рук тієї віжки,що причепив до повода коня. Вибрив кінь на бер іг; привязав йогодїд до стовпа, що стояв над шляхом; вернув ся швиденько і встигвирятувати і другого коня. Полекшало на душі у мене, що цілі таживі зостали ся батькові конї, а бідний дїд ізнов вернув ся добрички, взяв мене на руки, переніс через воду і потім уже В 0 -станнє побрив за бричкою. Причепив віжками до кінця дишля коний,а під бричку підклав якийсь дрючок, одірваний од моста,щоб бричка задержувалась на йому, як доведеть ся спускати їїколеса у прірву, тай перетяг якось і бричку на другий бік. І я-ж,правда, помагала, коний вела за поводи, щоб вони бричку тягли.Дід, бачте, мудрував на всі лади, щоб не довелось їхати у селота просити людий до помочи. Довгенько таки ми возились у томуярку. Змерз і обмок бідний дїд, иомерзли й конї. Стало вже вечорітиі потяг яром холодний вітер. Перехрестив ся дід, дякуючиБогу, що несподівано все обійшлось так благополучно, сів на горбочку,повиливав воду з чобіт тай пішов запрягати коні.— Н у, — кажу, — будемо у діда, материного тата, ночувати;до дому сьогодня не поїдемо; до діда мого блиіце, а вамтреба скоріще пересушити ся та випити чого, щоб бува не простудилисьще, а ці чотири версти перебіжимо, поки смеркне.

— А на концерт поїхала-б сьогодня? — питають ся менедома, як найгірша погода.— Поїхала-б, кажу, — бо то моя едина одрада, то найкращаутіха моя.Але хоч і казала я годї так, та гаразд не розбирала, черезщо саме на тих концертах я оживала душею. За те тепер я ужедобре розумію і скажу, що на тих концертах я в перше почула*окрім пісень, ще й рідню мову; почула, що ін теліїентні, осьвічені,старі й молоді люди говорять рідною мовою в такому великомузібрані*, і ті рідні слова, що долітали до мого вуха з ріжних кутківвеликої залї, ураз із згуками чарівних пісень падали мені* в серцеі тріпалось воно від жалю, від каяття і радости так, як на Великденьтілько тріпаєть ся, як уперше почуєш „Х ристос воск ресе“ —теж від жалю, теж від каяття і радости.М ені здавало ся, що я дома, що ті люди, яких я бачу, усїмої ріднї, і тут зараз учували ся мені* слова заповіту Ш евченка і„І мене в сем’ї великій, в сем’ї вільній, новій не забудьте помянутине злим тихим словом“. Так, ось вона, та нова, велика сем’я!А я ? Я нічого й досі* не знала. Д е-ж я була ? Щ о робила ?В чарах твоїх концертів, шановний наш Кобзарю, в чарахрідньої пісні запалило ся моє серце, ожила моя душа, бо ті ріднііііснї якось яснїще, яскравіще показали мені*: „Чия правда, чиякривда і чиї ми діти ? “ І я якось від разу зрозуміла, що мені*робити. Тепер моя блукаюча душа знайшла мету свого житя, знайшласвій шлях і лекше менї стало жити у сьвітї.Як же з такої радости не заговорити до тебе, шановнийКобзарю, як не подякувати т о б і! Як би не ти, хто його зна, чапрокинулась би я коли. А бо хоч би й прокинулась, то певно щеііізнїще, а твої піснї прискорили той час, вони скоріще ніж словадолетїли до серця, а тоді й розум прийшов до помочи і я, прокинувшисьвід довгого сну, увірувала... Не знаю, якими словамивимовити тобі мою щиру дяку. Нехай упаде вона на твоє серцеживою росою, нехай оживить твою душу, як твої пісні живили мою.Нехай Господь дає тобі сили, щоб зміг ти ще рідними піснями збудитиі викликати з далеких закутків душі тих бідних людий, щоживуть більш серцем нїж розумом і з котрих, хто зна, як раз„може·б сплїв ся найкращий вінець нашій вбогій, нікчемній годині,,хворій, недужій, безсилій добі, нашій забутій і бідній країні“.

М І С Я Ц Ь .* Тепла місячна ні ч при кінці липня. Небо чисте, погідне, аніодної хмарки. Тихо довкола, лише жаби рехкають.В таку то ясну, погідну ніч їхав я фірою в товаристві одногоучителя іїмназіяльного. Я мав охоту балакати, починав то з сего,то з иньшого боку, але побачивши, що професор зїває, я дав спокій.Як захочеш розмови, гадаю собі, то сам розпічнеш, а як ні, тообійце ся. Я опер ся о мішок із січкою, що лежав за нашими плечима,і почав вдивляти ся в місяць, що як раз плив напротивпас. Він видав ся мені* сьмішним. Його глупо скривлене лице пригадаломені чомусь одного кльовна з цирку в хвилї, коли стоїтьпа арені без шапки і регочеть ся. Се порівнане розсьмішило мене.Такий глупий Авґуст, думаю собі, а як його величають у пісняхпа всі боки, не знати за що Р І я почав поволи пригадувати собіті пісні, в яких згадує .ся про місяць. Начислив їх девять. А всі*вони нічого собі, гарні, нема іцо казати. От хоч би о:гся — і япочав тягти півголосом :Ой з ій д и , з ій д и , ясен місяцюЯк млиновеє коло...Професор поглянув па мене і розпочав розмову.— Ви поет?— Н ї! — кажу.— То може закохані ?— Також н ї !— Бо бачу, що вам щось дуже нодобаєть ся місяць.ЛЇТЕРАТ.-НАУК. ВІСТНИК X XX. 2

— А хиба вам ее нодобаеть ся ?Він заперечив головою.— Нї, — каже, — я не люблю місяця. Під його впливомя трачу свобідну волю, трачу енергію, не годен здорово думатиі спати не годен. Попросту, як місяць сьвітить, я тодї слабий, нїдо чого не здібний. Скажу вам, іцо мені далеко більше до вподобигроми та блискавиці, як така глупа місячна ніч.— Знаете добродію , — кажу йому, — ви мене зацікавили,бо о скілько я мав нагоду бувати з людьми в таку ніч, то я завсїдичув лише похвали для місяця і для такої ночи.— Воно так, бачите, — говорив професор далі, — бо невсякий уміє критично думати. Нехай би лише кождий добре застановився, то побачив би, що найбільші дурниці стріляє чоловіквласне в таку місячну ніч. П ід виливом місяця ще ніхто нічогомудрого не зробив і мабуть не вробить.— Се може трохи за сьміло сказане, пане професор ? — обізвався я, — бо не хоче ся вірити, аби місяць заставляв людийробити самі дурниці.— Зовсім не за сьм іл о! — відповів він. — Н у, дайте меніпримір, хто коли в сьвітї зробив або видумав що мудрого при сьвітлїмісяця?Я не знав такого приміру.Ми в’їхали в якесь село. Професор торкиув мене ліктем і показаврукою на право. Я поглянув і побачив, що в тїни деревастояла дївка з парубком.— От бачите, — зачав він, коли ми під’їхали трохи дальше,— вони оголомшені нині чаром ясної ночи, забувають сьвіт, людий,а колись обоє проклянуть сю чудову ніч і сей місяць ясний. Я готовзаложити ся, що вона буде його скаржити до суду за „ал і­ментацію“, а коли він і оженить ся з нею, то також нічого мудрогоз того не вийде, він буде гаратати її, що влїзеть ся і витикати, щовона йому сьвіт завязала. Сьміьте ся? Кажете, що се лише здогаді ніщо більш е? То я вам дам ипьший приклад із власного досьвіду.Професор закурив ііапіроску і почав оповідати менї свою пригоду,а короткий зміст його оповіданя такий.— ІІо укінченю фільософії я поїхав на село до брата, розуміється, без іспиту. Н а селі нудьга — відома річ. Книжок небуло де роздобути, з сусідства ніхто не приїздив, бо се був часжнив, лише місцева учителька приходила до нас мало не що дня

і з нею забивав я нудьгу як міг. Вона була веселого успособленя,д о т е їін а , знала дещо з літератури, при тім сама нічого собі, отжея в її товаристві не зле бавив ся. По кількох тижнях ми були якотарі знайомі. Коли часом забавила довше у нас, я відпроваджувавїї, але що я не мав ніяких побожних намірів, то я держав ся завсїдиповажно, значить ся, провів до воріт тай „добраніч, моє поважане“.Про любов я ніколи з нею не говорив. По що завертатиїй голову, — думав я собі, — коли я з нею женити ся не можу,хоч би для того, що вона не має крейцара, а я не маю іспиту.Ліпше дати їй до пізнаня, що я лиш бавію ся, забиваю нудьгутай тілько. Братова нераз дразнила мене в жартах панпою Юльцею— так називала ся учителька — але я заспокоював братову.— Н е бій ся, — кажу їй, — я вже не ґімназіяст.Одного разу в неділю вже при кінці ферій приїхали булигостї до нас і ми забавляли ся досить довго. Випо було несогірше,розмова оживлена, час мииав скоренько. По півночи гостї роз’їхалиея, а я взяв капелюх і наготовив ся відпровадити учительку. Мивийшли на дорогу.— Ах, що за красна піч, - промовила вона перша.— Чудова, — сказав я це иадумуючи ся.Ніч дійсно була чудова. Н ебо чистеньке, анї одної хмарки,зьвізди мерехтіли, а місяць плив посеред неба і всьміхав ся до нас.Тихо-тихенько довкола, хоч мак сїй; Лише жаби рехкали. Моя товаришказатягнула низьким альтом :Ой місяцю, місяченьку, зайди за коморуНехай же я з моїм милим собі поговорю.Щ о стало ся зі мною в сю хвилю, сього я тепер не годенвам сказати. Скажу вам коротко, що все оголомшило мене. Я притиснувруку товаришки до свого боку з цїлої сили, вона співаладальше, а я йшов коло неї непаче зачароваиий, на душі робило сягак гарно, що я готов був увесь сьвіт обіймати і цілувати.— ІІаино Ю ліє, — заговорив я, коли вона перестала сп і­вати, — я тепер ішов би на край сьвіта.— Самі ? — запитала вона несьміло.— Н і ! з вами ! — відповів я без намислу.— Так вам здаєть ся иід впливом місяця, — говорила товаришка.— А місяць зайде, тоді було би вам жаль вашого« ходу.— Н е так місяць, як радше ваш спів мене очарував.

— Ви кпите чи дороги питаете ? — заговорила вона швидко,немов загнївана. При сих словах поглянула на мене. При сьвітдїмісяця її гарні чорні очи видали ся менї ще красшими і чорнійшими.Я вже не міг оперти ся покусї, в одну мить обняв її обомаруками і поцілував.— Ось маете доказ, що не кплю, — заговорив я якимось цесвоїм, тихим, хрипливим голосом.Вона не відповіла анї слова, я також не знав, що дальшеговорити. Я йшов як у снї, що хвиля зупиняв ся, обіймав і цілувавїї. Я зміркував, що випадаю з ролї, але направляти похибкуу мене не було анї сили, анї охоти.Ми прийшли до школи, сіли на лавочцї в верандї заслоненій*диким виноградом, і там розпочала ся на ново розмова.— Отже можу вам вірити, пане Омеляне? — питала.— Так, п а н і! на се маете моє чесне слово, — відповів я.* *Н е буду оповідати вам дальшої нашої розмови, бо се булисамі пусті небилиці. Скажу вам лише коротко те, чого треба длязакінченя. Сеї ночи відійшов я зі школи з якоюсь цьвіткою, а патретій чи четвертий раз уже з перстенем. Таким чином я оженився ще того самого року, бо мусів оженити ся. Я жонатий уже шістьліт, а іспиту не маю. А се через місяць, що сьвітив так ясно яктепер, через глупу місячну ніч.Сього я ще нікому не оповідав, а коли сьогодпї вам оповів,то лише під впливом такої почи.

НА ДАЛЕКИЙ с х ід .(л и с т и росийськ о го с ту дєн та).І. До Челябінська.Х оча я рушив із дому в такий день, коли, здавало ся-б, неповинно було бути мучеників, одначе довело ся мені натерпіти сяза час п о д о р о ж і!...До Вороніжа людий у ваґонї було трохи, через се пощастиловиспати ся як слїд. Тай нудьгувати не довело с я : сусіди -т- дамаЖидівка та два старі крамарі бев перестанку весь час балакали.Жидівка, вдова лікаря, всім оповідала про те, що за чудовий буву пеї чоловік, як він хорував, та як помер.— Тепер я вдова, — мов горохом сипала вона. — Х очау мене й е трійко дїток, та на їхнє виховапнє у мене гроша стане.Дїтий я лишила в Дарниці на дачі, а сама їду в Орел, де завшежию й де маю добрячу крамницю—-і т. и. того-ж таки змісту, що,кажучи звичайною людською мовою, зн ач и ть: „Я ще не стара^струнка, палка, вільна, грошики маю, — візьми мене хто будь IйВ Курському вона злізла. А х, який я був рад, бо її невгавуча балачкав-край мене зденервувала.Крамарі, симпатичні, прості люди, оповідали про свої справи ·Вони торгували яйцями з А нґлїєю , говорили про свої подорож і доМоскви та до П етербурга. Найбільше сподобали ся їм петербурські„ріш тсрани“, вони очевидячки бували по дешевеньких.— Ента, виходить, дають тобі в „ріш торанї“ за 3 копійкихліба, на дві „щ ів“, на дві каші, от і не голоден ! А тут „ворган“що є духу чеше та так чудово виводить: „Нїчаво мнгЬ на свете нєяада, только відіть тебя, мілай м ой!а що аж заплакати охота бере!

— Занятно, пра, занятно !Часто обидва вони звертали розмову на політику, і тут ужедоводило ся вислухувати такі дивовижні думки, такі пропозиції танляни, яких не здатен вигадати й сам Нїмець, „що малиу вигадав“.На серці радісно ставало за наших доморослих політиків. Росіян*часто обвинувачувано за їхню нерухливість, неосьвіченість та цілковитийіндіферентизм до всього ; кажуть, що у нас, дякуючи кріпацтву,мізок на довго атрофував с я ; але прислухавши ся до тихрозмов я прийшов до иньшого ви сновку; все, що на нас наговорюють,брехня ! І у нас не бракує людий з величезним запасом,мрій, з палким бажаннєм перевести свої мрії в життє, та на жальїм шляхи за к а за п і; їм би за „міністрів“ бути, а тим часом воііимусять тілько — яйцями торгувати !В Вороніжі й вони злїзли. Тай нам тут була перша пересїдка.На потяг довело ся чекати кілька годин. Була девята годинав вечері. Попоївши як слід, я та знайомий мій пішли па містоподивити ся. Пройшли наиголовнїйшою вулицею — болото страшенне,електричні лїхтарі за версту один від одного. Зайшли доміського саду, де як раз було „гуляпе“. Військова орхестра препогановигравала якусь увертуру, з закритого театру чути булогопака. Садок великий, гарний, розділений на дві половини: однапро „чисту публіку“, поміж якою звертають на себе увагу „отідами“, друга про плебс, і тутечки „отих дам“, лише дешевших, хочгреблю гати ! Вояків с и л а : в Вороніжі саме в той час збило ся докупи багато війська, призначеного до виїзду на Далекий С хід. Скрізьбілі, сірі, темногарячі кітлї та кашкети, скрізь блищать ґудзики тагаптуваннє, брязчать остроги ; пусті, бридкі розмови, бахканне пляшокіз шампанським, лайка, вереск та регіт підмальованих шансонеток...Проходивши годин зо дві по місті ми вернули ся на двірець.П ід’їхав потяг — ваґонів пе багато. Заметушили ся всі; кожномухотіло ся поперед усїх до ваґону вскочити; тісно стало на .дебаркадері.Я на превелику силу вахопив собі одно місце, поклав найого постелю та чемодан, самому-ж довело ся стояти на ногах цїлісенькун іч ; про сон, звичайно, нічого було й думати.В Козлові та Ржищеві знову пересїдки і знов усе те саме.До Пензи добили ся в вечері. Було темно і дощ лив мов ізвідра. Потяг став чогось далеко від двірця і нам довело ся бігтидо його під потоками холодного, буйного дощ у. М окрі, померзлі

всунулись ми до двірця; народу сила. Попоївши сяк-так якоїсьмерзоти ми пішли довідати ся, яка доля чекае нас далі. Комендантачогось не було і абсолютно нїхто не міг нам сказати щосьпевне. Підвозять потяг, дввонять перший раз. Увесь натовп иодо^рожних кинув ся до ваґопів. Хто встиг, захопив яке таке місце,а більшість лишила ся иї в сих, нї в тих. Місця по всїх потягахпризначали ся виключно для вояків, а решта публіки доогла подорожуватихоч і пішки „по швелях“. Чоловікам з 60 не поталанило ;між ними й мені. Що нам було робити ? Зоставати ся й чекати надальші потяги небезпечно: можна було дурнїсенько просидіти з тиждень(багато дехто таки и сидів) і не захопити місця на потязі.Кинули ся прохати коменданта причепити ще кілька ваґопів, та йогоніде не знайшли. Більшість похнюпила носи і поклала собі сидітий чекати. Дзвонять у друге. Ну, гадаю собі, що буде, те буде,а я таки поїду.— Зноїцик, неси річи до ваґону!— Т а куди-ж бо, пане ? М ісця нема !— Се тебе не обходить ! Неси !Втаскуємо річи до ваґону й розкладаємо їх поміж трьома дверима: двоє надвірнїх, а треті до кльовету. Аромат пречудовий! Тащо-ж робити : сиди, нюхай та Богові дякуй, що до ваґону забився. Примостив ся сяк так на своїх річах, скорчив ся й почав др і­мати. Н у, гадаю собі, хоч крихітку засну ! Ваґон поволі* вистукуєна „смичках“, погойдуєть ся ; голова моя також хигаєть ся то наодин, то на другий бік. Коли раптом — тарах ! Двері одчиняються і мені добре таки влїтає по голові, мізок навіть перевертається, і я деякий час не в силї зрозуміти, де я і що зо мною. П о­чухавши забите місце я починаю знову засипати, але двері зновубють мене по ногах і відбирають спокій. І отак цїлїсеньку ніченькуто по голові, то по ногах гуляють двері...Розбитий фізично в ранці вступив я до ваґону в надії хоч манїсенькемісце знайти, щоб посидіти. На моє іцастє прокинув сяякийсь студент і віддав мені половину свого місця. Почали знайомитися. Люди їхали все на Далекий С х ід : офіцери та інтендантив військо, пані туди-ж таки до своїх чоловіків-офіцерів, студентина практику, комерсанти до Іркутська, Х арбіна, Ляоява.Подорожні були все хороші, ідейні люди, і за розмовою з ниминепомітно линув час.

Офіцири розмовляли про діяльність Алексеева, Куропаткіната иньшої військової старшини. Багато довело ся почути сумного.Найголоснїйшу славу придбали собі ріжні гуртки Червоного Хреста.Суспільство просто таки й на крихітку не йме віри милосернимсестрам. Розпуста серед них панує страшенна. Всю чорну, важкуроботу скидають на простих прислужниць та санітарів, а „інтелігентні“сестри марнують час на піяцтво, пікніки і т. и. В дорозі'нам доводило ся наганяти кілька санітарних потягів, і я сам, зацікавленийнаговорами на сестер, став придивляти ся до них. І напревеликий свій жаль повинен признати ся, що більшість із нихсправді виглядали такими, як їх малюють. Усе се здебільшого молодьіз єдиним бажаннем на сер ц і — знайти собі пару. Кокетуванєстраш енне! Безсоромні погляди, нахабні усьміхи, привабливі пози,убраннє наче пошите лиш на те, щоб найяскравійше виставити папоказ усі рисочки бюсту та торсу, манїсенькі елєґантні черевички,що пемилосерно душать ногу, шовкові, ріденько виплетені мережаніпанчішечки, ефектні „бантики“, буклі' на лобі... В загалі „типи“ хочкуди ! Крім усього иньшого немилосерно зашнуровані. Н у, та чи„отаким“ же сестрам ходити біля поранених ? На мою думку — ні 1Вони тілько й годні задовольняти полову потребу нежонатої військовоїмолоді. Більше як 200 сестер милосерних, що заслабли насіф ілїс, Куропаткін випровадив лічити ся до Благовіщенська, Х а­баровська та иньших сибірських міст.Така більшість, як кажуть, сестер. А дм іністрація ЧервоногоХ р еста ще краща. „Иовновласні“ орґанїзую ть для себе з сестергареми і мариують, пропиваючи з ними не лиш одні казенні гроші,але навіть і більшу частину того, що росийський нарід жертвуєз доброї волі.Гірко, боляче бачити і чути таку м ер зо т у ! Там, у ІІорт-А ртурі, в М анджурії що дня тисячами люди гинуть, тисячі покаліченихпотребують пильного догляду, а у нас Червоний Хрестсправляє пікніки, піячить та розпаскуджуєть ся в розпусті. І навсе се марнуєть ся крівавою працею зароблений гріш того народу,з якого насамперед здерли все, що тільки можна було, як податокта жертви „по своїй охотї“, а потім випровадили на смерть.— Іди, вмирай за н а с ! Ти, скотина, лише на те й істнуеш,щоб доглядати добробит нашого кола, добробит інтелїґентів та урядовихсфер... Ти повинен Бога хвалити, що віп сподобив тебе своїмжитєм віддячити нам за все тобі заподіяне !...

Д чему скотам дары природы ?Их надо р іза т ь или стричь !“В Батраках знову п ер есїд к а ! Подорожні прибувають та прибувають,виключно вояки. Кілька піхотинців сідаю ть до нашоговаґону ; один зпоміж них уманський. Хвацький вигляд, шапка набакир, закручені стрілко^ вуса, сіра „косоворотка“, лякированічобітки... Очима, здаєть ся, так і з’їв би кожного !— Куди ви, пане поручнику, простуєте ?— ІІрямісенько в самий Ляоян ! Покажемо ми Япанцям, дераки зимують І Знати-муть вони наших „русских“ офіцерів І Жовтомордімакаки !...З кожного його руху, з кожної фрази видко бравуру. Видко,що в душі він страх як боїть ся „жовтомордих макаків“, та своєюрозмовою, своїми вихвалками силкуєть ся підбадьорити себе.Якось на одній стації до нашого ваґону сів на короткий частеж офіцер, штабовий ротмістр, чоловік інтелїґентний, нащадок старинноїшляхетської родини. Він тепер має посаду „крестьянскагоначальника“ в одній із західних сибірських ґубернїй і добре знаєпобут та потреби мужиків. Почала ся розмова. Ротмістр оглядавз усїх боків питаня про селян, потім зачепив і події останніх дніві без страху критикував діяльність'декого з ґенералів, що кермуютьокремими відділами на Далекому С ходї. Говорив він дуже добре,уваги свої опирав на фактах, судив зовсім об’єктивно. Наші піхотинці*стали були сперечати ся з ним, та куди, — він швидко за ­мазав їм рота.Ротмістр вийшов із ваґону. Боже мій лилий, що тут за балачкапочала ся поміж вояками ! І дурний він, і нетактовний, і проте забуває, що „всяка душа властям придержащим да повинуется“ !Як він сьмів так правдиво, так яскраво показати безглуздість татупість ґенералів ?! Та він же офіцер, він повинен трусити ся передстаршим за собе чином. Коли-б навіть на палицю, па деревлянуколоду надягли ґенеральську упїформу з стрічками та зьвіздами, токожен офіцер, побачивши його мацапуру, повинен почтиво склонитися перед нею і вже жадним робом не сьміти критикувати її і сякі так. Чоловік одягнений у Генеральський мундур — сьвята особа,і вся діяльність його розумна, бездоганна, чудова ! Взагалі* у насдуже панує почтивість перед чином, тим то й задушено вільний духкритики.

Але ось і Ч елябінськ! Потяг спинив ся на кілька годин. Магадали собі пообідати в Челябінську, тим то з самісенького ранкуне зазирали до буфету. Та надії наші були марні. Потяг під ходить,на дебаркадері мов мурашки кишать подорожні з одним бажанемпа сер ц ї— примостити ся сяк-так на сибірському потязї.Ми вилазимо з своїх ваґонів і натовп робить ся ще більший.За 45 хвилин сибірський потяг має рушити. За сей час треба встигнутипопоїсти, захоиити місце для себе і дати якусь раду баґажеви.Знощиків обмаль, і ми самі через вікно в ваґонї викидуеморічи на дебаркадер. Один із наших лишаеть ся стерегти річи, а яз знайомим студентом ідемо до коменданта потягу прохати місця.З початку ми сунули ся були до вагонів сибірського потягу, тавсї вони замкнені, ще й жандари до того женуть геть від них.Показуємо комепдантови наші квітки. Він одмовляе, що в І і IIклясї жадного місця нема, бо їх призначено для оф іцерів, а до Шкляси він теж думає впустити людців, що з обовязку їдуть на ДалекийСхід, а таких набрала ся сила велика. Що його робити?Почали хитрувати: ще раз пішли до його і сказали, що й ми такожїдемо на війну в польові шпиталї. Се пособило : в один ментжандар одвів нам у ваґонї три місця, і ми сяк-так зібравши річи,.побігли в буфет умилостивляти свої виснажені шлунки...

Андрій Чайківський.З ЛЛСКИ РОДИНИ.П О В І С Т Ь .X III.Се діяло ся 1873, холерного року.По полудни одпого осіяного дня Копач власне вийшов напрохід по канделярійній праці, коли до нього наблизив ся одинчоловік із Страшевич. Він поклонив ся йому і стояв у заклопотанюумнучи шапку в руках.— А що там, Іване ? — запитав його К опач/— Т а біда, прошу пана сендзї.— Яка біда.— Та в нашім селї, най ся преч каже, холера.— Н у, знаю се. Вона скрізь по селах лютує.— Але у нас найгірше. Позавчора вмерли наші єґомость,.а вчора за ними й їмость. Там такий страх по селї пішов, що недай Господи.Копач весь задеревів на сю відомість. Обоє Поницькі померли! Х оч вони не були йому ніякі свояки, але любов до Марійкивязала його з ними як з рідними. Він іще мов непритомний стоявна місці, коли Іван, мнучи й далі шапку в руцї, обізвав с я :— Я би гадав, прошу папа сендзї... Там на попівстві тепернема ніякого лалу, слуги иорозбігали ся, лиш одна придуркуватадівка лишила ся. І в селі нема кому лад дати... То може би пансендзьо поїхали... Пан сендзьо з нашим єґомостем добрі були... Т оможе би...

Копач не дослухував його бесїди.— А ви тут з фірою ?— Так. Приїхав по ліки, що дохтор із повяту записав. Тайяк побачив пана сендзя, то погадав собі...— А коли вертаєте ?— Та зараз, ось моя фіра.— Д обре, їду з вами.Копач не надумував ся довго. Щ ось у його нутрі мов гналойого наперед. Вже аж як були геть за містом, він пригадав собі,що повйнен би був піти до президента суду і просити відпустки,повинен був завідомити маму, куди їде. Зирнув на сонце. Воно булоще досить високо. До Страшевич дорога не далека. Може впорається завчасу і здужає ще вернути на ніч. Ся думка потішила йогоі він не зчув ся, як опинив ся в Страшевичах.Яке-ж важке вражінє зробили на нього ті недавно ще такілюбі місця! Село виглядало мов вимерле, а на попівстві не булой живої душ і. Видно було, що недуга заскочила всіх нечайно. Настолї в кімнаті* коло кухнї не попрятано зі стола від обіду, усюдипорозкидувана одіж, поналивано водою, шафи поотвирапі, на помості*повно видних наслідків холери. Копач заглянув до шафи і побачивфляшку карболового квасу. Пішов до кухнї, взяв коповкуводи, змішав з карболем і став усе вливати. Потім прикликав дівкуз мітлою. Аж тепер почув, як у стайни ревіла худоба.— Чи давала ти худобі їсти ?— Давала.— Коли ?— В чора.— Біжи мені* зараз до стайнї, дай їсти, а потім напій. Танї, приклич мені* сюди зараз війта.Війт мешкав недалеко, то-ж і зараз прибіг, коли пан сендьокличе.— Зараз мені дати варту до в сь ого!Війт склонив ся і хотів відходити.— Пождіть ! Прислати мені* зараз парубка, щоб обійшов худобу...але зараз, в тій хвили. Н е соромно вам, що такого доброго«ґомостя отак покинули ? Навіть нікому худоби зайти !— Та прошу пана сендзя, воно правда, єґомость були добрі,царство їм небесне, та кожде, знаєте, боїть ся...Копач дав приказ рукою, щоб пішов і все виконав як слід.

Дївка вернувши від війта пішла порати ся до стайні, а Копач затой час узяв мітлу в руки і став замітати. Йому якось нїраз небуло страшно, що ступає по мілїярдах тих дрібних ворогів, із котрихкождий є в силі убити чоловіка.Потім узяв ся стелити ліжка. Під подушкою їмостї знайшовключі і сховав їх у кишеню.Стало темніти. Копач засьвітив лямпу і пішов до третьої кімнати.Треба було спішити ся, бо з Самбора виїхав не оповівши сянрезидентови. І мама не знала, куди він дїв ся і клопоче ся запим, а тут знов годі так лишити, треба було забезпечити оставшумізерію, бо се Марійчине. І він згадавши її аж заплакав. Як вона,перенесе той удар ? Б ідна д ів ч и н а! Х отів найперше звістити просе нещастє Олеся. Знайшов папір і став писати лист. Описував усепід першим вражінєм. Се заспокоїло його, він почув страшеннувтому і голод. Тепер прийшло йому на гадку, що й він може статися жертвою тої страшної недуги... Вмирати ? Та він ще такий молодий.Н у, що-ж ? кождому прийдеть ся раз умерти. Лекше вмерти,як дивити ся на таке. Та б а ! А мама? Вона немічна, стара. Безнього вона хиба би пішла по жебрах. Йому стало страшно насаму згадку, що полишив би безпомічну, безприютну пеньку. Віймусить жити для неї, для мами. Таж поприсяг собі па могилі,батька, що мами пе лишить. Та смерть із такими умовами не числиться. От найприкрійший иримір на ІІоницьких.. їм треба буложити для дочки, а смерть не дала. Треба самому дбати про себе,ратувати ся. І Копач почув себе мов би потанав. Він кинув ся допершої кімнати. Тут була ще вода карболева в коновці. Копач метнувся за вмивальницею, роздяг ся до сорочки і став мити ся.Та не було чим обтерти лиця, тож обтер ся сорочкою. Потім виполоскаврот горілкою, і одягнув ся. Нагадав собі, що їсти хочеться. А тут зпов тямив, що з поживою найлекше заразити ся. Н агадавсобі яйця. Він знайшов ключ від шафи в сїн я х ; там були яйця,хліб, масло. Усе те лишив, а забрав кілька яєць. У кухні вже булаДївка, казав розпалити огонь і варити яйця. Дївка сказала йому,.Що не вміє. Взяв ся сам за ту роботу.— Чи був хто від війта?— Був наймит.— У стайнї порядок ?— А я !— Корови доєні ?

зо— Нї.— Біжи доїти. Т а чекай — умий собі руки тою водою, ідотам у коновці, знаєш ?Дівка пішла.— Як я тому всьому дам ради Р Коби професор скоро приїхав! Як я тут усе лишу ?Х отів іще поговорити з війтом і йому всьо віддати під догляд.Та не було кого по нього післати. Копач узяв на себе пальтоі вийшов на двір. Була пізна осінь. Копач аж тепер зміркував.Доси було йому байдуже про погоду. Здибав якогось чоловіка навулиці і післав його по війта.— Скажи, що сендзя з Самбора кличе.Війт уже лягав спати. Н е хотіло ся йому страшенно йти, алето сендзя качав, треба йти.— Чуєте, війте, я завтра рано мушу їхати. Замовте мені коні,заплачу, то не стійка. Ви прийдіть сюди рано. Позамикаємо всеі вам віддам під нагляд.Війт став чухати ся в потилицю.— Як я тому всьому дам раду ? У мене своє господарство.— Мусить так бути, та то не довго, поки не приїде той паніз Перемишля — знаєте ? може й я з ним приїду... Д обраніч...Війт не відходив ще і видио мав щось сказати.— Я прошу пана хотів спитати, це пан будуть ночувати?— Т ут.— Небезпечно так самому, можуть пап занедужати в ночи,ніхто не поможе. Може би пан до мене, коли ласка...— Спасибіг вам, я таки тут заночую. В ночи може хто влізтитай розкрасти всьо...— Т а воно правда. Такий безбожник гріха не знає, а всевоно близша сорочка тіла як кожух... Та не знаю навіть, чи панщо їли...— Ось варю собі яйця на кухні, та зараз буде вечеря...— Ну, коли так, то добраніч. Завтра буде всьо готове...За той час вечеря була готова. Дівка принесла молоко з скіпцем.Копач узяв ся їсти яйця, а за той час поставив до огнюмолоко.— А ти їла що ?— Н ї, прошу пана, я така голодна, ха, ха, ха, — і вонарозсьміяла ся ідіотичним сьміхом.

Копач дав їй три яйця і вляв у горнятко ііражепого молока.З вечерою забрав ся до покою.Тепер стали у нього думки порядкувати ся. Міркував надтим усїм, що в тій хатї пережив. Коли був тут у останнє, чи надїявся того, що тепер в ? Ось як би все бачив тепер. При тімсамім столі сиділи разом. Тут, де тепер він сидить, сидїла лютаПавлїпа. Там Марійка поралась. Тут сидів о. Григорій — де товсе подїло ся, тай ще так напрасно, несподівано !По вечері Копач приліг па софу, бо почував страшенну втому.Забув, що й курити вже не було що. Його брав сон. Але нагадавсобі ще щось. Устав і пішов із сьвітлом до першої кімнати і зачинивдвері на ключ. В тій кімнаті огорнув його невитолкувапийжах. Таж тут учора о тім часі жила ще покійна Поницька. Б ож е!Йому аж волосе дубом стало. Здавало ся, що ще тепер чує її стогнаня.Пішов до кухні і наказав дївцї позамикати стайню і кластися спати. Вернувши до кімнати побачив лист написаний до Олеся.Треба би його запечатати і заадресувати. Та нехай уже завтра,бо й коперти нема. Поставив лямну на столї. Нехай сьвітить ся.Він лїг на софу, заложив руки під голову і заснув твердо як камінь.Уже сонце стояло високо. Фіра ждала більше як дві годинина обійстю, війт два рази заходив до кімнати, але не мав відвагибудити пана сендзю .— Мав він із себе, мав за ту ніч. М олоде, тай заснувяк камінь. Добрий чоловік. Н е знати лише, чи він який свояк покійногоєґомостя, чи так лише наражав своє житє на очевиднусмерть... А може він до нашої наннунцї Р Дав би то Бог ! Б іднасирота ! — так міркував собі війт зайшовши вже третій раз до кімнати,де спав Конач. Тепер треба було його конечно збудити, бочоловік непокоїв ся там на дворі.Війт рипнув сильнїйше дверима і закашляв голосно. Коначотворив очи. Не міг первісно зміркувати, де він. Бачив чужу кімнатуі чужого чоловіка, що стояв біля порога.— Чого вам треба V— Та пан сендзьо мають їхати до Самбора, я вже давночекаю з фірою. 1Копач зірвав ся тепер на ноги. Сумна дійсність отверезилайого. Все нагадав. Але хоч проспав ся гаразд, почував себе слабим.Голова ходила ходором, в ухах шуміло. В ротї чув якийсьнесмак, а кости усї боліли.

— Добре, війте, що прийшли. Ось я вам віддаю в опіку все,,діл у хату. Ви за все відповідаєте, поки не приїде професор із Перемишля.Се довго не потрівае. Я зараз їду.— Та може би нан що з’їли, так небезпечно тепер їхати.— Е ! До Самбора не далеко, поїду так.Забрав написаний до Олеся лист зі стола і поїхав. Сьвіжеповітрє трохи оживило його, але виглядав так страшно, іцо матипобачивши його аж перехрестила ся.— Сьвят Господи! що з тобою дитино, куди ти блукав?— Нещ астє, мамо. Обоє Поницькі иовмирали на холеру. Я тамі ночував — страх, аж волосе дубом стає.— Ти там був, тай я нічого не зн а л а ! — говорила стара,тай поблідла зі страху. — Сину, ти огнем граєш. Тобі смертьгрозила...— Я зробив добре діло. Дайте менї, мамо, їсти, я передатнуся тай умию ся.Копачеви зробило ся нїяково, бо покинув уряд без оповістки.Т реба було піти зараз до президента оправдати ся.Президент побачивши Копача в такім станї здивував ся.Копач розповів йому все як на сповіди.— Чи то ваші свояки які ?— Нї.— Чудно менї, як можна так за чужими людьми розбиватися тай житє своє наражувати. Коли так усїми своїми знайомимибудете займати ся, то й в урядї вас ніколи не побачити.Копачеви зробило ся нїяково. Такого виговору від президентавін не чув, а всеї сущ ої правди ніяк було сказати. Він перепросивйого ще раз і пішов до своєї роботи.X IV .Олесь одержав лист Копача зараз другої днини в полуднє,,коли сиділи всі при обіді. Лист був писаний олівцем. Олесь прочитавшийого до кіиця скрикнув страшенним голосом і вхопив сяобіруч за голову. Павлїна з Ґлїкерою страх налякали ся. Гадали,що Олесь захорів, бо не могли довгу хвилю від нього слова ночути.По добрій хвилі встав від стола і блідий та трясучи ся проговорив:

— Зараз їду до Страшевич, тато і мама покійні, на холеруповмирали — ось лист від Копача. Не кажіть нічого М арійці, покине верну...— Алеж Олесунцю, вважай на себе, в такий огонь їхати небезпечно,там не аби яка пошесть...— Мушу, мушу їхати, нехай уратую ту мізерію, яка остала.ся для сироти.В ін тепер розплакав ся.Павлїна метнула ся ладити чоловіка в дорогу. ПрактичнаГлїкерця метнула ся до міста, купила флящину рому і якісь каил"їпротив холери. П оїзд до Самбора відходив за пів години і требабуло спішити ся.В Самборі Олесь пішов просто до Копача. Сей розповів йомувсе подрібно, як що було, і обіцяв ся поїхати з ним, аби йому помогти.Сам пішов до президента за урльопом.— Щ о вам стало ся ? Відки така гуманність узяла ся, —каже президент незадоволений уже 8 Копача через те, що па нїмтак „завів ся “. — Тут щось иньше. Коли мені правду не скажете,готов я Бог зн а’ що подумати про вас.— Скажу пану п р ези д ен тов і правду як рідному батькови.У Поницьких е дівчина і з нею я наміряю женити ся...— В такім разі, мій любий, усе мені ясно. D eu s te d u ca t etdeducat et r e d u c a t !— Чи добре я зробив, що старому всьо сказав ? — думавКопач вертаючи до дому. — Хоч воно ще в далекім плянї, та пащо має зле думати про мене ? Я судовик, повинен правдою жити.Всю дорогу укладали з Олесем, що зробити і як діло поладити.Копач радив описати всьо, прикликати знавців, щоб оцінили,і всьо продати до чиста, що не дасть ся переховати. Олесь казав,що з того не візьме собі нічого, ні крейцара, всьо має бути для.Марійки. А М арійку візьме тепер знов до себе, дівчина має скінчитисемінарію, аби мала свій хліб.— Чи панна М арійка знає вже ?— Н ічого. Я лише дістав ваш лист, зараз і поїхав. Дома наказав,аби мовчали, поки не верну.В Страшевичах застали все так, як лишив Копач, і зробилиііо його раді. Жид арендар купив конї, ґазди купили худобу і пашута знаряди господарські. Иньші Жиди купили постіль і біле за півДармо, бо-ж се з під холерних.Л ІТЕРАТ.-Н АУК. ВІСГНИК XXX.З

Олесь обчислив гроші. Було всього 756 зл. Крім того батьківгодинник, котрий лишив собі на памятку, годинник матери і ковткизолоті забрав* для Марійки. Копач випросив для себе розпятє, щостояло на столі.Т оді віддали війтови ключі від будинків і виїхали. П еред тимОлесь пооглядав на прощане всі кути в хаті* заходячи ся від плачу,Копач плакав теж, І вій тут полишив частину свого житя.Вертаючи, Копач мав на гадцї признати ся Олесеви в своїйлюбови до М арійки,. бо-ж се її опікун від тепер, але не вважав сееа відповідне. В ін іще нічого не має. Велике діло авскультант. Провесїлє нема ще що й думати, на висше ад’ютум ще найменче рікждати, коли не більше. Вирочім як тут говорити про вінчане, якще ладаном пахне? З а рік саме скінчить ся жалоба. За той час Марійкатеж не вийде замуж. Любов, то не крам, із яким виїздиться на ярмарку. Се сьвяте діло, треба мовчати до часу — воновже не довго... В ін полишив Олеся в Страшевичах, *а сам вернувдо дому.Павлїпа розпитала про всі подробиці' тай так від нехочу натякнулана справу маєткову. Олесь розповів їй усе подрібно.— Ми нашу половину умістимо в касї, ну, а Марійчина ледвпїй вистарчить скінчити семінарію.— Я так не думаю. В се те, що остало ся, то для неї. Миїї візьмемо від місяця до себе і в нас уже скінчить семінарію.Павлїна не відповіла нічого, бо Олесь був занадто подразнений,але се їй не подобало ся.Олесь мав тепер одпо на д у м ц ї: в який спосіб сказати просе сестрі, як її до того підготовити, щоб сей удар був для неїлекший. Насамперед пішов до Вайсової і розповів їй. Жінка дуженалякала ся. їй було жаль дівчини, вона піднялась того, щоб нисю страшну звістку приготовити її. В она розповіла М арійці, ідов Сграшевичах велика пошесть. Марійка мов задеревіла. Мусить натім щось бути, бо инакше Вайсова не казала би їй сього. Серцеїї віщувало нещастє і вона таки зараз пішла до Олеся. Його небуло тодї дома. В она війшла налякана. Павця приняла її заплакана,вона саме тодї ладила жалобну сукню. Се сказало Марійцівсьо. Вона заломила руки в розпуц ї. Але величі того нещастявона не догадувала ся. Здавало ся, що одно з родичів умерло,а що любила їх однаково, то й не допитувала ся, котре. їй потемнілов очах і зомліла.

Павлїна в Ґлїкерою підвели її на софу і стали тверезити водою. Н а те війшов Олесь.Сцену,- яка тепер наступила, годї описати. Марійка стала відразу круглою сиротою, а одинока її підпора — брат Олесь. Одпаквона в такій хвилї не подумала про се. Не стямила ся, як довгосидїла у Олеся. Він їй сказав, що час до дому і він її підведе.Марійка встала автоматично і пішла з братом. Н е бачила сьвіта.Ноги під нею мліли і на вулиці* кілька разів трохи не впала. Олееьстав за неї побоювати ся. Такий удар міг підкосити її здоровлє.Уважав за найвідповіднїйше віддати її в опіку Вайсовій, бо П а-.влїпа до того нї раз не надавала ся.Минув тиждень, заки Марійка стишила ся. За той час не моглаходити до школи, хоча Вайсова не дала їй у ліжку лежати.Перший раз прийшла Марійка в чорнім одязі.Олесь хотів поладити діло з жінкою, щоб від місяця перевестисестру до себе. З разу Павлїна не противила ся. Аж якстала наближати ся рішуча хвиля, вона сказала отверто Олесеви,що Марійки не прийме в хату.— Нехай держить ся В айсової. Перше, коли було кому платити,то на сьміх, на сором відібрали дївчину і дали до чужоїхати, а тепер як нема нікого, то менї на карк тягар всадити ? Тизнаєш, що то коштує держати дївчину, а у мене своя дитина і нікудишастати...— Павлїно, так мусить бути і конець. Я її не лишу на вулиці'.Те що лишило ся, все до чиста заховаю для неї.— Н у, то вже не досить, що з кривдою своєї дитини віддаєшїй половину, що тобі правно належить ся, то най би за ті грошізаплатити їй станцію. Я її остаточно прийму, але не за дармо...Олесь уже був лихий.— А я кажу, що візьмеш за дармо, бо поки що, я тут господар.Скажи менї, чи я тобі випоминав коли, що твою сеструсироту держ у за дармо...— Мою сестр у? А ти не бачиш, щ о.моя сестра робить? Мислуги не держимо. А з Марійки який пожиток ? В школї і при науцітай тільки всього.— Даремне говорене. В ибирай: або Марійка буде в нас, а ці,то жадної не буде і Ґлїкерцю дівай собі куди хочеш. Заплатитислугу-' діене ще стане

Супротив такої альтернативи Павлїна мусїла згодити ся принятивід місяця Марійку, бо справді* було-б зле, коли-б Олесь поставивна своїм і хотів Ґлїкерцю видалити з хати.До першого вже було не далеко. Олесь оповів сестрі, що відпершого перейде до них. Се було знов нещастє для дївчини, алесупротив нечайної втрати родичів се здавалось їй нічим. Жаль їйстало добрячої Вайсової, любих товаришок, але вона тепер сирота,,годї супротивляти ся. Треба піддати ся судьбі і йти на ласкавийхліб.І Вайсовій було жаль розставати ся з Марійкою, бо-ж вонабула окрасою її пансіону, та щ о-ж було робити ? Даром її удержуватине могла, бо сама бідна вдова, а супротивляти ся волїбрата не мала права.Попроїдали ся серед сліз. Вайсова супроводила її благословенствомі бажала всього доброго так як собі на те заслугує.Павлїна поводила ся з першу з Марійкою байдужно і давалаїй у всім волю. Марійка чудувала ся такій зміні і думала, що братовавшанувала її тяжке горе. Але ситуація швидко змінила ся.Павлїна сказала їй раз грубо, що вже час би кинути плачі і жалї,і взяти ся за діло...Яке то мало бути діло, Марійка не догадувала ся ; Павлїнарозуміла під тим науку Несторка і поміч у хаті*. В ід того часувона стапула на тім самім становищі, що й минулого року : вчиланепослушного Несторка, мила начине, прятала і бігала до міста запосилками.Марійка не запротестувала против такого трактованя її братовоюні разу. „На чужім хлібі це можна брикати, та того вже недовго, ще півтретя року, тай г о д ї“. Н есторко став тепер прикрійшимніж перше. Він чув від мами, що М арійка у них на ласкавімхлібі і мусить йому годити. Так і поводив ся з нею. Н ераз, колийого кликала до науки, а батька не було дома, він їй бр изн ув:— Т одї буду вчити ся, коли мені' схоче ся, бо тобі мама зате їсти дають... ти пішла би під пліт, як би не мама.Марійка на те мовчала і терпіла. Одна ще думка додавалаїй сили в тім терпіню, думка про Копача. Вона довідала ся відбрата, як благородно поступав собі Копач при смерти її батька,матери, як наражав своє житє задля них, задля неї, щоб виратуватиту мізерію, що осгала ся від розтрати. З разу навіть боялася за нього, чи справді не занедужав, але потім надійшли вісти,

задля ґарнїтуру сканкового аж розхоріти ся, то се вже не сьвідчитьдобре про її характер...— Говоріть собі. Мій ґарнїтур коштує 50 зл., і я ще буладо того необережна, що сказала їй се.— За для мене не потребує тепер хоріти. Мені* тепер не до.строїв — я в жалобі, тай нікуди мені анї з зачого строїти ся..*Тепер у мене страшенні розходи. Утримати таку дівчину, то не щобудь, то страх коштує...— А на що-ж вам утримувати її?— Як то ? А совість ! Де-ж вона дїнеть ся бідна, безприютна ?— Видайте її замуж.— Замуж ? А хтож нині візьме таку сироту без маєтку, безпосагу, просто голу ?...— А я маю для неї жениха як раз. Чоловік статочний і становищемає. Дуже заінтересував ся нею...— Х тож те такий ? Ж артуєте хиба...— Н е жартую. Гріх із сироти жартувати. Маю на думціПташка. В ін дуріє за Марійкою.— П таш ок? Т а що-ж він має? та-ж то діурпїст...— Ви не знаєте того, що я зпаю. Чоловік мені* говорив, щоПташок леда день зістане канцелїстом, уже пропозиція пішла і сподївається авансу, а кваліфікацію має як найлїпшу. Про те вже мійчоловік подбав, бо його дуже любить.— Та що то балакати ! Я тому не вірю. Де би там канцелїстна таку подивив ся. Нинї кождий женячи ся шукає крейцара>а тут голизна.— А я вам кажу, що правда. Пташок мені признав ся, щоМарійка йому подобала ся, що її любить без памяти і просив мене,аби його сватати...— Та Бог би з вас говорив, мої ви кохані. Коли-б се правдаб у л а ! М енї би камінь з карку уступив ся... Я хотіла сказати,що бідна дівчина мала би сталий кусок хліба... Олесь усе говоритьза ту семінарію, та що то варте. Ах Господи, що нинї учителька ?В голові їм поперевертало ся. Та кілько ще на те чекати ! Щепівтора року удержувати, то страх погадати, і звідки ? Ми самібідн і...— Отже ведіть діло так, щоб було весїлє.— Воно правда, що Марійка не так дуже без крейцара*

Щ ось там Олесь уратував зі спадщини, свою половину для неї в ід ­ступив, хоч і ми не богаті — буде того близько вісїм сот.— Чи так ? Га І г а ! Як скажу про се Пташкови, то аж підскочить...— Але прощайте, прощайте, я спішу ся до дому, бо ще наобід не розпалювала...— Прощайте, та не забудьте, що ми говорили...— Н е забуду, ах Г о си о д и ! та моя радість... що сирота будемати долю...ІІавлїна була дуже з того рада, що почула від совітникової.Боно вправдї було би ліпше, як би Пташок закохав ся в Ґлїкерцї,але на милуване нема силуваня. Нехай бере котру хоче, аби лишевзяв. Для Ґлїкерцї буде ІІодлуський, а вже-ж конципіст то не канцелїст.ІІавлїну розсаджувала радість. Вона хотїла ще перед кимвиговорити ся по іцирости і нагадала Зарічну. Чи справді вонахора з зависти ? Пішла до неї.Зарічна ходила по хатї з завязаною головою. В кімнаті* розходився запах кольонської води і цитрини. Зарічну мучила міґрена.ІІавлїна стала їй диктувати всякі ліки на ту вперту і прикрунедугу, а при тім хотїла дізнати ся, чи справді така причинанедуги, як їй казала совітникова.— Бачили ви гарнітур, що собі совітникова справила ?— Бачила, сканковий, звичайний...— Коштує мабуть 50 зл.— Сьмійте ся з того, мої ви кохані! Куди там, найбільше25 зл., де би її чоловік стілько гроший вивалив...— І те що дав, то певно якийсь кубан...— Я би за те два крейцарі не дала.,.ІІавлїна хотїла їй усьо оповісти, що чула від Раденької, щоПташок уже о Марійку осьвідчив ся, але роздумала инакше. З а ­річна готова була ціле діло попсувати своїми сплетнями, отже требабуло ще замовчати. ІІавлїна хоча в першій хвилі втішила ся дужетим, але тепер задумала ся, чи справді є чим тішити ся.Х У .ІІавлїна рішила ся передовсім обговорити'діло з Ґлїкерцею .У них були такі діла, про які не говорили нї з ким иньшим, проякі ніхто не сьмів знати. Се були діла інтімні між двома сестрами.Вони хоч нераз посварили ся гостро між собою, ніколи не

зрадили одна другої. Павлїна любила Ґлїкерцю по свойому, т. є.коли кому мусїла щось доброго вробити, то вже-ж би насампередсестрі. Тим добрим мало бути вінчане. Був під рукою жених.Кому його дати, М арійцї, чи Ґлїк ер ц ї?Ґлїкерця вислухала уважно Павлїни і заявила, що за Пташкане піде, бо вона варта чогось ліпшого. Пташок, здаеть ся, трохипридуркуватий, недотепний, любить випити, а такий муж їй не подобається. Вона любить людий веселих, сьмілих, ну, і гарнїйшихяк Пташок, у якого всього три зуби з переду парадують. НехайПавлїна нею не клопоче ся, вона вже собі згодом дасть радуі зловить собі гарнїйшого з поміж тих, що у них бувають.Павлїна рада була такій відповіди сестри. Р аз для того, щосватане скорше їй удасть ся, бо Пташок закоханий у М арійцї.Д руге, що уступить ся їй тягар із плечий. Щ е півтретя року удержуватиі зодягати таку дївку даром, то не аби що. Трете, що з Ґлїкерцїїй більша поміч у хаті, як із „учен ої“ Марійки. Вправдїостатня причина була суперечна інтересам Ґлїкерцї, ну, але вонасама не хоче, то їй і кривди нема.Усе повинно би піти гладко, бо лише розходило ся про те, щобМарійка на те пристала. Вона так причепила ся до науки, учительствотак їй заїхало фірою сїна в голову, тай хто зн а’ чи з Копачемне замотиличила собі голову і буде показувати ріжні примхи.А ле на се е способи, вона їх має і так досолить М арійцї, колипо доброму не схоче, що сама просити-ме Пташка, щоб її взяв·.— Але спершу по доброму, — закінчила Павця свої думки.І взяла ся до Марійки по доброму. Була для неї солоденька,плакала над її сирітством, так що Марійка не могла з дива вийти.Рівночасно хотіла поговорити гаразд із Пташком. Може все те неправда,що їй Радецька говорила, бо-ж то звісна цілому сьвітовисплетпиця. Ой, дала-б вона їй ! Неминуче зірвала би з нею всівузли приязпи.Стала отже запрошувати Пташка до себе частїйше ніж перше,була для нього дуже ласкава, тішила ся, що вже раз діж де сясвого хлїба, що варто би вже й оженити ся, що так йому і одноїднини нема що оставати самому, бо його певно на перше місцекинуть у якийсь заказаний, забутий куток повітовий... При нім говорила,що вже певно мусїв зробити якийсь вибір, бо-ж він не такиймолодик і крутить ся між людьми і буває в порядних домах.

Пташок слухав уважно тих слів, кілька разів запікав по свойому,але не сказав нічого рішучого. З і своєю задушевною гадкоюДавця не виїздила перед ІІташком, а він не сказав нічого. Т одїприйшло ІІавш знов на думку, чи Радецька не одурила її. Вонатаки прямо заінтерпелювала о те Р адецьку. Ся забожила ся на те,як свого мужа любить, і обіцяла сама вмішати ся в діло.При одній нагоді, коли були разом з ГІавцею і ГІташком, вонаприкликала їх у куток і заговорила просто :— Чому ви, пане Пташок, не осьвідчаете ся вже рае о М а­рійку ? Я з себе дурня не дам зробити, а коли не те, то й чоловіковискажу...— ГІІ, пані дзїко ! Я ще не сьмів, номінації ще нема...— Та бо ви не пікайте, лише беріть ся за діло. Н омінаціяпевно прийде за кілька день... Чи ви хочете, щоб вона вам осьвідчилас я ? Ось тут зараз говоріть, чи я брешу, що ви любитеМарійку ?— И і-і, та люблю, певно, але я не сьмів, — каже Пташок,обертаючи ся до Иавлїни і цілуючи її в руку...— Чи се на сер іо ? — каже Павлїна.— Най би не було на серіо, -г- каже Радецька, — я би йомутой чуб до решти обмикала.— Беру вас за слово, — каже Павлїна. — Ваша річ будецодобати ся дівчині’, а решту я беру на себе.Пташок був засоромлений і заедно цілував то одну, то другупаню в руку. В сі були раді.Пташок вийшовши на вулицю затирав руки з радости і проговоривкілька разів сам до себе: Иі-і! пані д зїк о!Інтерес представляв ся йому знаменитим. Добре то говориться, що М арійка бідна, але він знає добре, що для неї є близько800 зл. посагу, а то не що будь. Вправдї він яко капцелїсг мігби взяти більше, але хиба женив би ся з якою старою паппою абовдовою. А тут бере дівчину як цукерок, молоденьку, -гарну і пухкепькуаж любо глянути. Иташкови на саму згадку, що М арійкабуде його жінкою, аж слина з рота потекла. Т о-ж то йому людибудуть завидувати. Та-ж він уже й не такий молодий, трийцяткавже минула. Пташок був так занятий своїми радісними думками,що трохи сам до себе не говорив на вулиці. Одна лише немиладумка насувала ся йому і бренїла як уперта муха, але він її відсебе відгапяв. Йому приходило на думку, що Марійка була для

нього непривітна, пе хотіла з ним розмовляти і нераз відверталася від нього. Н у, але се змінить ся. Дївчата ті що він їх знав,,у сї такі примховаті. Кожда то н їб и : тїкай геть, а ходи сюди. Віну тім практик і розуміє ся на тім. Трохи й Марійка побрикає, а потімосвоїть ся і полюбить. Впрочім чи то любов так дуж е потрібна?От т р охи ! Та-ж він і не такий поганий. Бувають ііце поганьші віднього, Коби лише до вінця, а про те постарае ся професорова, коли,обіцяла. Бт ї Н е варто тим собі голови морочити.Пташок махнув рукою і засягнув якогось прохожого. Тепер,стямив ся, перепросив і пішов дальше.Відігнавши ту прикру думку Пташок снував дальше своїпляни як золоту питочку з клубка. По весїлю піде звідси гетьна провінцію, вийде з тої залежиости від Радецьких, се одинокийспосіб освободити себе, бо інакше не можна. А залежність та дуже,йому долягала. В тім товаристві мимо великої свободи він почувавсебе як у клїтцї. В се-ж то професори і радпик судовий, людиучені, а він при них уважав себе нулею, бо яке-ж його знане?Скінчив чотири кляси народні в Радимнї, а потім не було кудийти до гімназії, тож кинув ся на писарку. Насамперед у магістраті'в Радимнї, потім вкрутив ся до суду повітового на писаря. Мав.дуже гарне письмо, тому злюбив ся дуже пачальникови суду Радецькому.Він забрав його з собою до Перемишля. Тут зараз зміркував,що зле зрооив даючи заманити себе перспективою на канцелїста.В Радимнї було йому дуже добре. Писав у табулї, де всещось капнуло. Навчив ся хлопам суплїки писати, їздив на комісії,все те значило „сьвіжий крейцар“. В Перемишлі треба було обмежитися па саме діюрнум. На комісії їздили авскультанти, а табулярпіурядпики брали „за приспішепе“ для себе, а йому казали,виписувати ті приспішепі витяги табулярні.Йому приходило нераз на гадку вернути ся до Радимна падавне місце, але не мав певпости, чи воно порожне. З другого бокуне мав сьмілости супротивляти ся волї Радецького. Готов па нїм.мстити ся, і лишив би ся без нічого. Дальше придержував йоговигляд на канцелїста. Радецький подбав, що Пташок зложив не злеіспит табулярний. Перспектива ставала виразнїйша.Коли Пташок усе те тепер нагадав, мусів сконстатувати, щодурний був, коли думав інакше. Радецький мав рацію і додержавслова. Тепер не лише буде канцелїстом, але й жінку матиме...п і-і!...

Пташок почував себе дуже щасливим. П іде на провінцію,байдуже, куди, але як добрий табулярист буде при табулї, а сена повітї дійна корова. В ін бачив се на власні очи, і пераз облизувався, як ті урядники брали гроші мов полову. Т ут у більшіммісті* платять за „приспішенє“ пани адвокати, нотарі що їх ласка,ну, а в глухім куті, де в хлопами робота, можна таки самому упімнутися на штемплї, яких ніколи не треба купувати, за п ер егл яд,актів і т. д. То золотий інтерес. То інтереспїйше становище якадюпкта, бо той має лише голу пенсію.А при тім кілько то иньших дурничок, снідань і т. д., і нев такім товаристві як тут, де чоловіка годують або вепровиноюз капустою, або пиріжками тай ч аєм ! Там можна собі позволитиі на такі спеціяли, як кавяр, бо розумієть ся, що хто хоче, абийому що зробити і запросить на снїданє, то не числить ся. А товариство! Певно ие таке вчене як тут. Можна буде як рівнийз рівним поговорити. А ж ін очка! Як пампушок. Він мав багато*знайомих дівчат, особливо між жидівочками, але такої ніжної, гарноїще не пізнав ж адпої...Прийшовши до дому Пташок довго не міг заснути. Щ астє недавало йому спати.X V I.ІІавлїна уложила собі такий плян, що насамперед треба обробитиОлеся, а потім із Марійкою діло буде лекше.Гості розійшли ся. Дівчата попрятали в хатї і пішли до кухні.Несторко заснув і не міг чути, що говорила мама з татом. ІІавлїнабула дуже любязна для мужа, говорила лише про річи не прикрі,а потім приступила до діла. Вона була жінка енерґічна і ніколинічого не лякала ся. Т епер почула мимоволі якийсь острах і серцеу неї забило ся сильпїйше.— Ти знаєш, Олесю, що Пташок леда депь зістапе канцелїстом?— Знаю. Н у, слава Богу, то добрий хлопчиско.— Правда, іцо д обр и й ! Я сама па тім пізнала ся, статочпий,.ощадний... А кілько канцелїст має п ен сії?— Зар аз... то X I ранґа. Отже 600 зл., потім активальний,додаток 150 чи 120, отж е.висш е 700 зл.— То дуже ладна пенсія на початок...

— То ще не всьо, канцелїст має ще дещо з боку... комісії,знаєш, то що, все щось капне...— Т ак? Я того не знала. Т о-ж він собі може гарно стояти.П іде певно на повіт, там житє дешевше...— Певно.ІІавза.— Тепер Пташок може па безпечно женити ся. Правда,Олесунцю ?— Без квестії може...— Такий статочний, ощадний чоловік...Павза.— Знаєш, Олесунцю, я з тобою в тім дїлї маю дещо поговорити...то є...— Певно хочеш Ґлїкерцю за нього видати — ну, в тім небуло-б нічого злого... порядний чоловік.— А як би не Ґлїкерцю, лише М арійку?...— Марійку ? Щ о тобі до голови прийшло ? При чім тут Марійка?— Ото-ж то бо й є. Совітникова сватає для нього Марійку.В ін закохав ся в нїй по сам піс...— То ще би не рація, а що*ж Марійка на те?— Я гадаю, що вона розумна дівчина і не відкаже йому.Я навіть завважала, що вона не противна йому... Бувало на проходахрадо з ним іде під руку, розмовляє...— Я там на тім так не розумію ся, але менї здаєть ся, щоМ арійцї що иньше в голові... вона про науку лише думає, про учительство...— П у с т е ! Говори собі. Наука наукою, а замуж таки пішлоби ся. Пташок має вже становище, ладну пенсію.— Та бо п ож ди ! Тай за Пташка не вийшла би так раз два,бо-ж вона ще в жалобі.— А бо-ж то жалоба що перешкаджає ? Весїля гучного небуде. До церкви тай до дому... а ми не в жалобі вінчали ся ? Та-жі я була тоді в жалобі по мамі.Олесь задумав ся.— Слухай, Павцю, і відповідай менї по п р а в д ї! Чи не спішнотобі для того, щоб її з хати позбути ся?— Я ? її? з хати? позбути ся? Олесунцю, що ти говориш?А х Г о сп о д и ! а що-ж вона менї тут заваджає ? Але я те роблю для

її добра, бігме, як тебе щиро люблю. Подумай, яка її будучність їУчительку гонять із одного місця на друге, нею помітують інспекториі старші учителї, нанастують хлопи і баби — та-ж знаєш,які наші хлопи! Вони до школи як чорт до сьвяченої води. Найїіно викаже по совісти тих дїтий, що до школи не ходять, то їйочи видеруть. 1 хто за нею обстане ? В се при нас, або близько насне буде. Можуть її кинути на другий кінець Галичини. А по томутака молода і гарна дівчина — бо вона таки гарна, то треба признати— на які небезпеки вона нараж ена! А най лише раз їй ногаиоховзне ся, тодї що ? Або я такого вже не бачила ? Чи-ж тожитє, чи то становище? От так говорить ся, аби люди мали чимбавити ся, та собі голову морочили...— Мені все той Копач із голови не сходить. Він так піклувався моїми родичами...— А н ї в голові собі того не май. ІІіклував ся, бо добрийчоловік, то йому треба признати, і я кождому люблю признати, щойому належить ся. Але Копач не для неї... Для пього певно вжеякийсь совітник свою дочку загнув. Г о-го-го ! Вони його не п у­стять. Н а нїм. як чую, аж бють ся. Марійка за мала для ньогоптиця. Такому авскультантови давай зараз тисячі... Впрочім, годійого про те питати, бо не випадає, а тимчасом Пташок готов намфуркнути... Ой Олесунцю, куймо зелїзо поки тепле. Трафляєть сячоловік порядний, статочний, не відтручуймо його... Потому міг бити жалувати... Лїпше воробець у жмени, ніж... як то там каже ся...— То всьо добре, але бачиш, Пташок не має тої осьвіти, щоМарійка. В ін скінчив усього на всього народнї школи, та лишечерез своє гарне письмо дістав ся на діурнїсту... Марійка має замилуванєдо книжок...— А що-ж їй буде перешкаджаги книжки читати? Ось я. Яктяжко гарую, працюю від рана до ночи, а все-ж іще знайду хвилькусвобідного часу, що дещо прочитаю. У неї буде більше часу, бощо на повітї робити?... Він для неї всьо зробить, бо страх їїлюбить...Олесь ходив великими кроками по хатї задумавши ся. Павцяговорила дал ї:— Я ще одно забула сказати. Марійка не має нї раз дарудо вчительства. Подумай собі, як вона вчить Н есторка. Дитиназ ліпшого дому і понятлива, а що його навчила ? Просто ради йомуне може дати, а що-ж буде, як дістане двацять сільських бовванів.

що то не знають, який сьогодні д е н ь ! Приїде раз інспектор, д р у „гий, побачить, що діти нічого не вміють, тай лявфиас неминучий...Тоді* знову тобі на карк влїзе — бо де-ж подіне ся бідна сирота?Олесь не відповідав нічого. Арґументи жінки стали його щораз більше переконувати. Він дуже любив сестру і рад би їй небаприхилити, забезпечити долю. Він знав, що Пташок не конче відповіднийдля Марійки, хоч би задля віку, та Олесь був типовимРусином і бояв ся всякого різіка. Т е все, що віщувала ПавцяМ арійці на будуче, могло справді стати ся. Вона могла й не матидару на вчительку, могла натрафити і на бовванів учеників і надурних, темних хлопів і на злого інспектора, могла й похитнути ся,все могло бути. А замуж вийшовши могла бути забезпеченою націле житє. Становище е, пенсія є, ну, і чоловік добрий, хоч старший,але статочпий, бо його знає стільки літ... хто зна, чи Павцяне має рації ?— Та се все буде залежати від Марійки, чи вона схоче... Тутзаходять важні перепони: вона образована, ніжна, він без ніякоїосьвіти, чоловік собі простий, а при тім не зраджує великої вродженоїінтелігенції, може бути для неї з часом прикрим. Далї вонаРусинка, а він Поляк, усе те треба гаразд розважити, бо воно несходить ся...— Се все нічого не значить... Я все розтолкую Марійціз практичного боку. Друга річ, що коли вона більше осьвічена віднього, то тим і лїише, він признасть їй висшість і буде для неїуляглий як песик, бо так усе на сьвітї. При ній він огладить сяі стане милим чоловіком. Вона розумна і своїм тактом, своєю висшістюповеде його куди схоче... Н у, а що до народності, то вінбільше Русин як Поляк, хиба що латинського обряду. По руськиговорить добре і жиє з нами Русинами, а до Польщі не пхає. ся.Т і арґументи що раз більше перекопували О л еся ; він мусівпризнати, що Павця має практичпий розум...А М арійці й не снило ся, яка нова біда для неї складає ся.Вона марила про свою науку, про своє вчительство — і Копач несходив їй з ума.X V II.В ід тої розмови між Поницькими ІІавця стала ще солодшоюдля М арійки. Вона хотіла передовсім зміркувати зі зверхніх познак,як М арійка відносить ся до Пташка, і для того запрошувала його

до себе навіть у ті дни2 коли не було сходин. Пташок приходив,крутив ся біля Марійки, надскакував їй і старав ся бути чемпимі дотепним. М арійка з початку дивила ся на його поведене байдужно,а далі воно їй навкучило. Вона й так пе мала часу нанауку, а тепер мусїла пересиджувати з Пташком і слухати йоготеревенів, бо кілько разів він приходив, братова прикликала їїі заставляла забавляти гостя, а сама виходила буцїм то за якоюсьорудкою.В кінці Марійка рішила ся зробити тому копець і одногоразу посидівши хвильку з Пташком покинула його таки і вийшладо кухні. На завтра мала повторити одну партію історії і для тогопе мала часу до втрачеая.ІІавця, що саме сиділа в кухні, зміркувала зараз, що Марійказадумує. Вона поглянула на неї грізно вшнурувавши свої губиі наморщивши чорні брови :— Чого панна сю ди?— Маю богато вчити ся.— Я-ж тебе заставила гостя забавляти...— Се-ж не мій гість, а ти й так не'маєш тепер що робити,то посидь, бо я справді не маю часу...— Мій чи не мій, а я тобі се казала... від коли то паннабуде мені диктувати, що я маю робити? В ід коли так помудрійшала? Тепер паннунцю не те, що перше. Тепер Вайсовою не налякаєш,бо Вайсовій треба платити, а я дурна мушу тебе держатиза дармо .. Зараз мені йти там, звідкіля прийшла...Марійка вже давно пе чула такого топу своєї братової. Сїслова мов ледовою водою злили її. Така до тепер була лагідна,а раптом бризнула їй так болюче... випоминає їй те нужденне у д ер -жанє, той хліб, що їсть, усе її сирітство, роздратовує ще сьвіж у,незагоєну рапу... Марійку заболіло серце... вона розплакала ся.— Але-ж, ІІавцю, змилуй ся, я мушу вчити ся...,— З тої науки такий буде пожиток, як із торічпого спїгу...Ти так скінчиш семінарію, як і я... йди де кажу, тай годї...М арійка послухала, вийшла до сїний, втерла на борзі сльозиі з червоними очима вся немов у огпи війшла до кімнати, де сидївПташок. Він перемішував тарокові карти, що лежали на столі.— П і! ІІанї дзїко, я тут нудьгував сам і почав картами бавитися. Чи ви вмієте в карти грати?

Він хотів усьміхпути ся, та лише скривив р^.та і показав своїтри чорні передні зуби. Він нахилив голову і глядів у вічи Марійцї,що саме сідала на кріслі при другім кінці стола. Марійкаглянула на нього і зараз відвернула ся. Він видав ся їй такимпоганим, відразливим, що не мала сили подивити ся на ньогов друге.А тимчасом Пташок дивив ся па неї своїми бурими очима,що аж сьвітили ся від пристрасти. Він любував ся її статїєю, рухами,її гарним личком і чорними бровами. Здавало ся, що її з’їстьочима. Марійка почула той палкий погляд Пташка. Її душа занепокоїлася як від маґнетичної струї. Вона мусїла на нього поглянутиі їй стало ще страшнїйше...— Ви щось мене питали, коли я війшла?— 11і! ІІанї дзїко, я питав, чи вміете грати в карти, боприйшло менї па гадку, щоб замісь нудьгувати, заграти собі таку двійку пікета.— Щ о вам до голови прийшло, пане? Хиба-ж я маю часграти в карти ? Н адто я не мала часу навчити ся того...— П і ! То дуже легко, от я зараз покажу... А г а ! то тарокові,а до пікета треба преферансових. Зараз...Він метнув ся до столика, де лежали карти, вхопив талїю тапідбіг до Марійки розкладаючи їх на столі.— О то так, прошу... Масти знаєте?— А ле-ж пане Пташок, я не маю анї голови, апї часу вчитися пікета... Хиба-ж карти найкраща забава на сьвітї?Тепер Пташок не видав ся М арійці страшним, але сьмішним.Вона мимоволї засьміяла ся з того низького дурного чоловіка,що таким способом хотів забавляти її.— Ну, часом годї чим иньшим забавити ся, хиба картами,—говорив Пташок. — От і ваш брат, пан професор, який ученийчоловік, а не від того, щоб часом не кинути картами...— Але-ж тепер зовсім не пора до того. Я дуже часу не маю.— П і ! на всьо чоловік час знайде, коли лише хоче. Я сьогодні*теж не мав часу, бо мав докінчити один величезний виказгіпотечний. Пасиви страшенні. Карта С на сяжень, а тут мій шефдав мені* пильну роботу, зробити сьвіжий витяг одної реальноститут у Перемишлї.. Тут знов карта В як ланцюх. Кажу вам, деволюціяправна їіомотана,;до неможливости, годї визнати ся, яку хтомає частину.... Прошу собі дредставити, що реальність ділить ся на

180 ідеальних частий. М ені дістала ся та робота, бо ніхто зі всїхдіурнїстів не має екзамену табулярного, лише я один, і длятогомені дістало ся те щастє. Я завинув ся, зробив раз два, мій шефдістав за приспішенє, а мені кинув як фірманови 50 кр. Часомдобре бути вже екзаменованим, бо чоловіка інакше трактують, а часомтаки зле...Марійка слухала того говореня не розуміючи нічого. Пташокдержав у руках карти і говорив про якісь пасиви, про карту В , G— чи часом він не спантеличив ся ? їй стало дуже сьмішно.Пташок думав, що то його оповідане так зацікавило її і дуж ебув рад, що знайшов собі такий любий предмет розмови.— То ще добре, що при тілах табулярних міських звичайнобуває карта А дуж е маленька, — говорив Пташок.— Я того всього не розумію, про які ви карти говорите. Я-жказала, що на картах взагалі не розумію ся...— П і! пані дзїко, та я говорю про табулю... Тепер новутабулю всюди засновують на підставі закона з р. 1 8 7 1 . Першебуло інакше, а тепер інакше. Тепер витяг гіпотечний має три карти:карта А ., де виписують числа парцель катастральних, карта В ., депише ся властителя і всі пізнїйші деволю ції і карта С., де пишеся обтяженє.— А ле змилуйте ся, — каже Марійка, — на що ви менї тевсе говорите ?— Се для вас не цікаве ?— Певно що ні, що в тім цікавого ?— То вам лиш так здаєть ся, бо того не можете зрозуміти.І мені так здавало ся, але коли я затягнув ся в ту річ, то сталомені все ясно і іспит табулярний пішов мені як по маслі. Т еперлиш отворю книгу, знаю від разу, який стан...М арійці навкучило ся слухати того говореня, хотіла вже відійти,та нагадала сцену в кухні з братовою. Треба було сидітита вижидати, поки не надійде братова, або Глїкерця. Але жаднав них не приходила. ІІавця навмисно придержала Ілїкерцю в кухні,,„нехай молодята порозуміють ся, може вже раз той дурень збереся на відвагу і осьвідчить с я “...Одначе тої відваги у Пташка не було. Він ішов вправдї з тимпляном сюди, та попавши раз на свою табудярну тему став оповідатиМ арійці про цілу табулярну м а н їп у л я ір т д ^ т а ^ ^ ж н іс т ь длязагалу, а дальше зійшов на свій іспит, ^йсі1ЇТЕРАТ.-НАУК. В1СГНИК XXX. ^ *

його питали, як він потім мусїв справити угощене цілому персоналовитабулярному, як при тій оказії його шеф трохи собі підтягнув,як йому самому потім вробило ся недобре, бо то властиво’ вінлише платив, а иньші „казали давати“ без розбору і порядку;Марійка перестала його слухати і взяла ся за якусь ручнуроботу, та просила Бога, щоб хто прийшов та увільнив її. Пташкавважала скінченим дурнем і навіть не звертала уваги на нього.Т а все-ж таки ся візита й її обовязок забавляти гостя видались їїнудними. Вона тямила, що на завтра має здавати партію історії,а тут анї руш до того прибрати ся. Як на біду того вечера братпішов на місячну конференцію і не зараз мав вернути ся.А ІІташкови анї снило ся відходити.Та вже й ІІавлїнї видалать візита Пташка за надто довгою.Д огадувала ся, що вже хиба по слові і для того післала насампередҐлїкерцю розвідати, що „вони“ роблять.Глїкерця відхилила двері і спитала: „Чи м ож на?“— П і ! панї дзїко, чому-ж би не можна. Ми-ж тут нічого такогоне робимо, щоби не можна... х і-х і-х і...— Щ о-ж він тобі тут наговорив, — питає Ґлїкерця Марійки,— за той довгий час ?Марійка здвигнула лише плечима і не сказала нічого.— П і ! ми тут цілу уставу табулярну перейшли.— Овва, а то мені „к ібіц “ ! Не мали куди ходити, та поуставі табулярній... Ото ви вмієте панни забав ляти . Дай ся, мійлюбенький, випхати!— Ви як почули би, яке то цікаве, то самі послухали би...— Йдіть до дїдька з вашим говоренєм, мені' всьо до хрінутих всїх ваших устав... Скажіть радше, чи були ви тепер колиу Радецьких ?— Був, я що днини туди забігаю, пані дзїко.— Скажіть мені по правді, кілько коштує той новий ґарнїтурпані радникової?— М енї здав ся, щось 20 зл.— О ! а вона говорить, що 50 зл. Як тут вірити І ?— ІІанї дзїк о, я сього на певно не знаю, може й 50. Прикупнї я не був. То прийшло 8І Льова за залїчкою, я сам ходив напочту відбирати...— Н у, і кілько-ж ви заплатили залїчки ?—- Та кажу, що 20 зл.

— Отже і так коштує, по що-ж тут брехати?Пташок не знав, що на те відповісти, хоч і дальше хотіло,ея йому обороняти свою опікунку.ІІавця не діжіавш и ся Ґлїкерцї війшла теж до кімнати. Вонадивила ся то на Марійку то на Пташка, чи пе спостереже якогозворушеня по так важній події. Але не побачила нічого. Марійказараз вийшла, щоб узятись за свою історію. Павця кликнула-за нею :— Накривай до вечері.Т реба було послухати.Вона стала добувати, що треба. За нею війшла Ґлїкерця.— Щ о він тобі, Марійко, так довго говорив ?— Бог його знає. Говорив про якісь карти, про табулю, а ачерез нього стільки часу змарнувала і не знаю, чи дам тому радудо завтра...— А більше нічого не говорив? — питає знов Ґлїкерцяз натиском на кождім слові, та дивлячи ся просто в очи М арійцї.— Я навіть не слухала його теревенів. Впрочім що мудрогоможе такий чоловік сказати?Глїкерця пізнала, що Пташок не осьвідчив ся, що він дурний,боязливий. Уже хотіла сказати їй, що Пташок „стараєть ся (с, але нехотіла з тим вихоплювати ся не порадивши ся з сестрою.За той час Павлїна усьміхаючи ся до Пташка запи тал а:— Н у, і щ о-ж? Дуже не хотіла?— П і ! пані дзїко, я ще не говорив про се, я тільки приготовлявтерен, хотів, аби мене близше пізнала...— То ви не осьвідчили ся зовсім ?— Та ні, пані дзїко, так від разу не можна. Панна М аріябула якась така чим иньшим занята, що й слухати мене не хотіла.Треба виждати па пригіднїйшу хвилю...— Вона все чим иньшим занята і ви такої пригідної хвилїне діждете ся. Треба відважити ся раз, бо так у безконечність неможе тягнути ся...— Н у, пані дзїко, при найблизшій нагоді, то вже неминучепоговорю на розум.Війшла Ґлїкерця, а Павлїна вийшла до кухнї.— Щ ось ти, небого, не дуже то була ввічлива для гостя...— Х иба-ж я йому що негарного сказала?

— Н е то, що не сказала, але ще й слухати не хотіла, що·тобі говорив.— Коли він говорив нро такі нецікаві речи, що аж обридлослухати ..— Т обі би лише про вченість говорити, а таких людий небагато знайдеш... Трохи би злізти тобі в неба на землю і не вражатисобі людий, бо як тебе за твою гордість візьмуть на язики,то посивієш дївкою.— Нічого менї гордою бути, і я не горда, людий собі нехочу зражати, а чи посивію, чи нї, се менї байдуж е.— Говори, говори, а таки Пташок не зла партія і ти пішла-бза нього...Марійка видивила ся на братову.— П ав ц ю ! що ти говориш ? Відкіля тобі таке на ум прийшло?— Знаю я ваші дівочі примхи. В сі ви такі неприступні,а кожда з вас повтаряє собі в д у ш і: який такий, пай би був, абихлібароздобув...— Павлїно, не вже-ж ти мені не даси хвильки супокою сьо,-годпя ?— Ну, ну, жарт на бік, а я тобі щось скажу. Покинь ти тукнижку, — вона взяла з рук Марійки історію і поклала па столї,— покинь ту книжку, бо вона тобі не дасть хліба, а як і дасть,то дуже скупо.Потім узяла її рукою за шию, пригорнула до себе і шепнуладо вуха: — Пташок старае ся о твою руку.Марійка відскочила від братової мов опарена. Лише не знати,чи від того, що Павця може перший раз у житю обняла її за шию,чи від тих несподіваних слів, що тепер вимовила.Марійка не сказала анї слова. Вона станула біля стола і перегорталакнижку. П авлїнї здавало ся, що Марійка не від того,бо інакше була би „зробила сц ен у “. Значить ся, лекше буде намовитиїї під вінець із Иташком, як вона первісно думала. Не хотячи,аби перше вражінє ії слів так затерло ся безслідно, вонаговорила д а л і:— Чоловік добрий, спокійний і статочний, я і радникова підглядаємойого не від нині. Тепер має хлїб у руках і становище,бо леда день зістане канцелїстом. Будеш мати хлїб забезпечений,,а по його смерти дістанеш пенсію, не будеш стояти о ласку

інспекторам та всяким радам шкільним. Гадаєш, що то така благодатьучителювати? Йой Б ож е! От мій муж, хоч уже давно задекретом, то не раз проклинає годину, коли пустив ся на ту д о ­рогу : кілько црикростий усяких тай хвильки часу нема, абов школї, або дома задачі студенські поправляє. Н у, а він же гімназіальнийпрофесор, а ти учителька десь на селі між на пів дикимидітваками, що не вміють собі самі носа втерти... Уяви собі,дівчино, те все, і Богу дакуй, що доля сама“ лїзе тобі в жменю...Хотіла ще говорити далі на ту тему, та Марійка перебила ї ї :— Про се ані' дум ати! Пан Пташок най поділить са своїмхлібом із иньшою, най не важить са навіть говорити зі мною просе, я замуж не піду. Я раз рішила са бути учителькою, і буду.Прошу мене такими річами не мучити, бо з того нічого не буде...Та коли справді а сьогодні* мусїла стільки часу втратити задлаПташка, то дуже жалую, і більше ан'ї двох слів із ним говорити небуду...— А побачиш, що будеш, — проговорила, мов просичала Павлїна,а потім затиснувши губи вийшла з кухні і вже не кликалаМарійки до вечері...Марійка лишила ся сама. Чого від неї хочуть? Виїхали з тимдурним Пташком і давай сватати. Хиба-ж справді в тій цїли велілаїй Павлїпа кілька годин пересидіти з ним і слухати його дурногобалаканя ? Вона різко відповіла братовій, та се добре, бо братоване дасть себе чим будь зразити і буде знов напастувати її.Та годі, нічого з того, бо на аркані* під вінець її не поведуть,і чей же брат заступить ся за неї. На брата покладала великунадію. Та яка тому причина, що братова хоче її конечно видатизамуж так за першого ліпшого ? Чи справді* з доброго серця ?Х иба-ж у пеї є сер ц е? Вона знала дуже добре ІІавцю, що то закаменілаеґоїстка. Не вже-ж хоче нозбути ся її з хати? То більшеяк певно. Але знову то вже не так довго... ще нівтретя року тайсама вступить ся...Ті роздумувапя так заняли її голову, що не в силі* була щосьдо ладу прочитати. Вона даремно читала, бо ніщо не держало сяїї голови.А Пташок забавляв при вечері гіань як знав. Оповів їм новинкиз міста і околиці, говорив ріжні приповідки і був веселий,дотепний і забавний.

ІІавлїна не могла зрозуміти, як такий чоловік може дівчиніне подобати ся... В правдї він не дуж е гарний, але увійде...Олесь вернув із конференції і застав у себе веселе товариство.З того, що Марійки при столі не було, він міркував, щомусїло вже бути якесь говорене і дівчина певно соромить ся теперразом сидіти... Н е знав лише, чи згода, чи гарбуз...Пташок посидів геть за 10 годину в ночи. ІІопрощав ся сер ­дечно зі всїми, а Олеся аж вицілував із радощ ів...Коли вже лягали спати, він запитав жінки, що тут було, чиПташок уже осьвідчив ся, чи Марійка його приняла... ІІавлїна малавже готову відповідь, що Пташок фуяра, несьмілий, що ще з Марійкоюнічого не говорив, лише її до того „підготовлював“, щовона сама упередила М арійку, на що закроюєть ся, що М арійканепохочує, але вона наклонить її до того, щоб лише Олесь до тогоне мішав ся поки що, бо попсує діло, не розуміючи ся на тім,а то „бабське діл о“ і вона ліпше знає, як його повести, аби всьобуло добре... Олесь і сам не мав охоти до того мішати ся і полишивсе справді жінцї, знаючи її практичну вдачу.— Лише застерігаю ся, щоб її не силувати...— Ти, Олесунцю, не знаєш жіночої натури. Дівчина все нібито не хоче... а йде охотно, бо соромить ся виявити свою волю...Найліпший доказ, що кожда панна молода при шлюбі плаче. Чого-ж:я мала би її силувати? Я-ж їй добра бажаю, як своїй рідній сестрі...Будь спокійний.Але ІІавлїна не те думала. Вона мусить Марійку видати заПташка, щоб сьвіт мав перевернути ся, бо то вона її сватає. П а-влїпа почувала подразнену амбіцію. М ала-ж би вона не довестиділа до кінця, мала-ж би уступити перед опором одної „ученоїеманципантки“ ? Друга р іч : звідки вона приходить до того у д ер ­жувати ще півтретя року дармоїда в хатї, з кривдою своєю і своєїродини? Маєток по батьку забрала весь, та ще її годувати задармо ? Вона мучить ся дома, працює тяжко на всіх на те, щоботся фіштикувала ся з книжками ? Так мусить бути. Хоч би Марійканенавиділа Пташка як чорта, то таки мусить вийти за нього«,Тим вона відплатить їй ва ту компромітацію, за той сором передлюдьми, що зґедзкала ся до тої Вайсової. Таж усі догадували сявластивої причини, всі внали і сьміяли ся з неї в кулак, а вонамусїла те все перетерпіти. Т епер черга на неї. Впрочім, що подуі

мала-б собі про неї Зарічна або Радецька, що не була в силі’ д о­вести до кінця такого мізерного сватаня ?Одну хвилечку вона заваґала ся. А може то не годить сязнущати ся над сиротою ? Може воно гріх ? Але й тут еґоїзм прийшовїй у поміч і вона намагала ся заспокоїти свою совість тим,,що се всьо робить для добра Марійки. Т і всі науки чорта варті,,а тут трафляеть ся чоловік статочний, одним словом добра партія.Марійка сама признасть їй рацію , і буде дякувати, бо то ще дуж емолоде і дурне. В сї дівчата зміняють свої погляди на женихів. Оті вона сам а: чи справді вийшла за Олеся з любови ? Вона нагадаласобі, що не любила ніколи нікого, і що заедно мріяла проте, щоб вийти ва питомця так як її мама і бабка — Олесь їй навітьне подобав ся зі своєю плаксивою мягенькою вдачою, але·мусїла вийти, аби мати шматок хліба, а тепер того не жалує і рада,,що так стало ся. В сі ті любощі, симпатії й аитіпатії, то хиба в книжках,бо годї припустити, щоб люди справді* були такі дурні...Поживеть ся, злюбить ся. Те все робить вона для добра Марійки.Олесь уже хропів добре, а Навця не зажмурила ока. Т ребабуло обдумати плян поступуваня. П ередівсїм обережність, бо Олесьмимо своєї уляглости готов станути за Марійкою, а тоді* вся роботанї на що. Отже треба робити так, як уперед робила 8^М а­рійкою, щоб їй відійшла охота жалувати ся перед братом. Т оді їйповело ся, і кобй не ті чортові вакації, не те що Марійка пожалувалася перед „старою" (вона не любила покійної тещ і), був бидо нині не знав нічого. І тепер треба з Марійкою поводити сятак, щоб їй осточортіла кожда година, щоб побут її у неї був пеклом,а тоді пожитє з Иташком видасть ся їй раєм. І сама просити-мей о г о : беріть мене !На такий пляп рішила ся ІІавлїна. Олесь не відважить сядавати її знов до Вайсової, бо вона на се не позволить, аби своювласну дитину кривдив; надто він ніколи того не буде знати, якихколючок вона вжиє супротив упору Марійки.Павлїна хотіла забезпечити себе на всї перешкоди. їй нагадався Копач, про якого і Олесь згадував. Він готов в остатнійхвилі* перешкодити всьому* коли він справді такий дурний, що замакітривсобі голову вбогою дівчиною. Та як би хотів її брати, тонай би брав хоч нинї, а то що, він іно ще авскультант, а ті паничітонко свищуть. Т епер на адюнкта треба почекати, тай він хотівби чекати, а тоді* було би те саме, що й тепер. їй одна біда, чи

годувати непогріба до тої хвилі, поки не зробить матуру і не станеучителькою, чи доти, поки авскультапт не буде адюнктом.Н а кождий випадок треба від тої евентуальности забезпечитися. Павлиіа загадала т а к : здобути доказ на те, що Копач або вжеоженив ся з иньшою, або десь пішов сьвітами із Самбора. Вонамає одну знайому в Самборі, котра на просьбу і для її приязнипотвердить одно або друге. Таж на се не треба буде присягати,а Олесь повірить не справджуючи, бо-ж годї йому буде їздити і сл і­дити за здогадним женихом сестри.(Далі буде).$

Леонїд Андреев.Червоний сьміх.УРИВКИ ІЗ ЗНАЙДЕНОГО РУКОПИСУ*),Перший уривок....божевілля й жах.В перше я відчув се, коли ми йшли Н-ською дорогою —йшли десять годин без перериву, не спиняючи ся, не звільняючикроків, не підбираючи впавших і покидаючи їх ворогові, якийщільними масами сунув ’~за нами й за три-чотири години стиравсліди наших ніг своїми ногами. Вула спека. Н е знаю, скількобуло степенїв — сорок, пятьдесять чи більше, знаю тілько, щоспека була безпереривпа, безнадійно однакова й мідна. Сонце булотаке величезне, таке огняне й страшне, немов би то 8емля наблизилася до нього й незабаром згорить у сьому безжалісному вогнї.Й очи не дивили ся. Маленька, звужена зїнька даремно шукалатьми під заплющеними повіками. Сонце иросверлювало тонку болонкуй крівавим сьвітлом увіходило в змучений мозок. Т а про тетак було краще, і я довго, може кілька годин ішов із заплющенимиочима, чуючи, як довкола мене рушаеть ся юрба і тяжкийстук та нерівне тупання ніг людських і кінських, скрипіння залізнихколїс, які давили дрібне каміння, чийсь важкий надірваний*) ІІерерипаемо на два місяці повість »Вир«, щоб дати місце отсьому найновійшомутворові! талановитого репрезентанта »наймолодшої Росиї«, скомпонованомуна тлї страшенних кровавих подій східио-азийСької війни. На иньшіммісцї отсеї книжки товариш д. Петлюра говорить детальнїйше про самого автораі про вражінє, яке зробив отсей його твір на росийську публику.- Реї.

віддих і сухе чмакання пересмаглих уст. Але слів я не чув. Усімовчали, немов би то йшло військо німих, і коли хтось падав, топадав мовчки, иньші натикали ся па його тїло, мовчки підіймалисьі не оглядаючись ішли далі — немов би сї нїмі були до того щей слїпі й глухі. Я сам кілька разів падав і тодї мимо волї розплющувавочи і те, що я бачив, здавало ся дикою вигадкою, важкиммаячінням збожеволілої землі. Розпалене повітре тремтіло,й беззвучно, немов готове потекти, тремтіло каміння; й дальші ряди>людий на скруті, і гармати й конї відірвали ся від землі й беззвучно,мов драглі колихали ся, неначе не живі се люди йшли,а військо безтілесних тїний. Величезне, близьке, страшне сонцена кождій люфі рушниці, на кождій металевій блясі розсьвічувалотисячі маленьких сліпучих сопць і вони звідусіль, із боку, з низувдирали ся в очи, огнено-білі, гострі як кінці до-біла розпеченихбаґнетів. А суха, пекуча спека пробирала ся в саму глибинутіла, в кістки, в мозок, і здавало ся часом, що на плечах хитаеть.ся не голова, а якась чудна й незвичайна куля, важка й лехка,.чужа й страшна.І тодї — тоді зненацька вгадав я свій дім, куточок кімнати,клаптик голубих шпалерів і запилену непочату карафку з водою^на мойому столику — на мойому столику, в якого одна ніжка коротшавід иньших і під неї підложено згорнений клаптик паперу*.А в сумежнім покою — я не бачу їх — сидять би то моя жінкай сип. Коли б я міг кричати, я закричав би — такий незвичайнийбув сей простий, ніжний образ, сей клаптик блакитних шпалерів,.ся непочата, запилена карафка.Я знаю, що спинив ся піднявши руки, але хтось із задуштовхнув мене й я швидко пішов на перед, розсовуючи юрбу, спішучи кудись, уже пе відчуваючи нї спеки, нї втоми. І я довго·йшов так крізь мовчазливі безконечні ряди, минаючи червоні спеченіпотилицї, майже торкаючись безсило опущених баґнетів, колагадка: щож се я роблю, куди се я йду так спіш но? спинила мене.Так само спішно звернув я в бік, вибив ся на простір, перелїаякесь провалля й заклопотаний сїв на якийсь камінь, наче б тосей твердий, гарячий камінь був метою всіх моїх змагань.І тут у-перш е я почув се. Я ясно побачив, що сї люди, щомовчазливо йдуть у соняшному сяйві, помертвілі від утоми й спеки,хитають ся й падають — що се божевільні. Вони не знають, кудийдуть, не знають — на віщо се сонце, не знають нічого. В них

06 голови на плечах, а дивні й страшні кулі. От один, як і я,сквапно пробиваєть ся крізь ряди й п адає; ось другий, третій..Ось над юрбою піднесла ся кінська голова з червоними, бож е­вільними очима й широко роззявленим ротом, тілько натякаючимда якийсь страшний і незвичайний крик, піднесла ся, впала й насьому місці на хвилину стовплюють ся люди, спиняють ся, чутихрипливі, глухі г о л о си ,« короткий вистріл і потім знову мовчазливий,безконечний рух. Уже цілу годину сиджу я на сьому камені,а проз мене все йдуть, і все так само дріжить земля й повітрє,й далекі ряди подібні до привидів. Мене знову пронизує пекучаспека, і я вже не памятаю того, що здалось мені на секунду,а проз мене все йдуть і я не розумію, хто се.П еред годиною я був один на сьому каменї, а тепер ужезібрала ся довкола мене купка сїрих людий : одпі лежать нерухомо,може вмерлі, другі сидять і остовпіло дивлять ся на прохожих,так як і я. Одні мають рушниці й подібні до жовнірів, другі роздягнені,майже до гола й шкіра на їхньому тїлї така багровочервона,що па неї не хочеть ся й дивитись. Н едалеко від менележить хтось голий, спиною до гори. По тім, як він байдужноярипав до гострого й гарячого каменя, по блїдости долоні переверненоїруки знати, що він мертвий, але ж спина в нього червонамов у живого й тілько лехкий, жовтуватий налет, як на копченомумясї, промовляє про смерть. Мені хочеть ся відсунутись від нього,та немає сили, і я хитаючись дивлю ся на ряди, що йдуть хитаючися без кінця і краю, мов ті привиди. По стану своєї головия внаю, що й у мене зараз зробить ся соняшний удар, але чекаюсього спокійно, мов у сні’, де смерть є тілько пристанком нашляху заплутаних і дивних привидів.І бачу, як із юрби виходить жовиїр і рішуче прямує в нашбік. Н а хвилину зникає в яру, а коли вилазить звідтіль і зновуйде, кроки його непевні й щось останнє ночуваєть ся в його зусиляхзібрати своє близьке до розпаду тїло. Віп так просто прямуєна мене, що крізь важкий півсон, який обхопив мій мозок, я лякаюсьі питаю:— Чого тобі?В ін спиняєть ся, немов би тілько й чекав слова, й стоїтьвеличезний, бородатий з розірваним' ковнїром. Руш ниці в ньогонемає, штани держать ся на одному єдиному ґудзику й крізь р о з­пірку видко біле тїло. Руки й ноги його розкидані і він видимо

силкуєть ся зібрати їх, але не м ож е: згорне руки, а вони в тійхвилі розпадуть ся.— Ти щ о? Ти краще сядь — кажу я.А ле він стоїть безупинно підпираючись і дивить ся на мене.І я мимоволі' встаю з каменя й заточуючись дивлю ся йому в вічи,і бачу в них безодню жаху й божевілля. В усїх зїньки звужені,а в нього розплились вони на ціле око. Яке море вогню муситьвін бачити крізь сї величезні, чорні в ік н а ! Можливо, що менітілько здало ся, можливо, що в його погляді була сама смерть —але ж ні, я не помиляюсь, і в сих чорних, бездонних гїньках,обведених вузенькою жовтогорячою крайкою, як у птахів, булобільше, ніж жах смерти.— Іди г е т ь ! — кричу я, відступаючи. — Іди геть !І він немов би тілько чекав слова, падає на мене, збиваючимене з ніг, усе так само величезний, розкиданий і мовчазний. Яздрігаючись визволяю з під нього придавлені ноги, схоплююсьі хочу бігти кудись геть від людий у соняшну, безлюдну й тремтячудалечінь, коли ліворуч, на вереї гори лунає вистріл, а заним вразу, немов луна, два дальші. І десь понад головою радісноскавучачи, крикучи й виючи ріжними голосами пролітає ґраната.Нас обійдено.Нема вже більше смертельної спеки, ні сього страху, нї втоми.Думки мої ясні, вражіння виразні й різкі, і коли я задихавшисьпідбігаю до вистроєяих у рівну лінію рядів, бачу прояснені, немоврадісн і обличя, чую хрипливі, але гучні голоси, нриказий жарти. Сонце неначе підлізло вище, щоб не перешкаджати, помутилося, притихло — і знову, з радісним скавучанням, моввідьма, прорізала повітрє ґраната.Я підійшов...Другий уривок....майже всі коні й обслугу. На восьмій батерії те ж саме.Н а нашій, дванацятій, при кінці третього дня лишили ся тількотри гармати — решту підстрілено. Вже двацять годин ми не спалий нічого не їли; три доби пекельний гуркіт і зойк обгортав насхмарою божевілля, відділяв нас від землі, від неба, від своїх —і ми, живі, никали мов сновиди. М ертві, ті лежали спокійно, а мирухали ся, говорили й навіть сьміяли ся і були подібні до сновид.Рухи наші були швидкі, розкази ясні, виконане точне, але коли б

у кожного з нас нагло спитати, хто вій, то навряд чи знайшов бивін відповідь у затуманеному мізку. Мов у сні всі обличя здавалися давно внайомими і все, що відбувало ся, видавало ся теж давнознайомим, зрозумілим, неначе все те було вже колись: а коли яночинав пильно придивляти ся якомусь обличю або гарматі, абослухати гуркоту — все вражало мене своєю новістю й безмежноюзагадковістю. Ніч наставала непомітно й не встигли ми побачити ї їц здивувати ся, де вона взяла ся, як уже знову палало пад намисонце. І тілько від тих, що приходили на батерію, довідувалисьми, що бій тягнеть ся вже третю добу, й зараз же забували прос е : нам здавало ся, що се тягнеть ся все той сам день, без кінця,без початку, то темний то яскравий, але однаково незрозумілий,однаково сліпий. І ніхто з нас не бояв ся смерти, бо ніхто 8 насне розумів, що таке смерть.Третьої чи четвертої ночи, я вже не згадаю , kia хвилину лігя за бруствером і скоро тілько заплющив очи, ііеред ними вставтой знайомий і незвичайний образ: клаптик голубих шпалєріві запилена карафка на мойому столику. А в сумежнім покою — я їхне бачу — паче б то моя жінка й син. Але тепер на столикусьвітила ся лямпа з зеленим абажуром, отже óyfe вечір або ніч.Образ стояв нерухомо, і я довго й дуже спокійпо, дуже пильнороздивляв ся, як грає сьвітло в кришталі карафки, роздивляв сяшпалери й думав, чому не спить сип : вже ніч і йому час спати.Потому я знову розглядав шпалери, всі отсї закрутки, сріблястіквітки, якісь братки й сурми — я ніколи не гадав, що так добрезнаю свою кімнату. Іноді я розплющував очи й бачив небо з якимиськрасними огняпими смугами, і знову заплющував їх, і зновурозглядав шпалери, блискучу карафку й думав, чому не спить мійсип : уже ніч і йому час спати. Раз педалеко від мене тріснулаґраната, колихнувши чимсь мої ноги, й хтось крикнув голосно, голоснішсамого вибуху і я подумав: „Когось убито“, але не піднявся й не відвів очий від блакитних шпалєрів і карафки.Потому я встав, ходив, приказував, дивив ся на обличя, прицілювався, а сам усе дум ав: чому не спить син ? Р аз запитавя про се в коню ха; він довго й докладно об’яспяв мені щось і миоба хитали головами. І він сьміяв ся й ліва брова його сіпалась,і око хитро підморгувало на когось із заду. А з заду видно булотілько підошви чиїхсь ніг і більше нічого.

Т оді було вже видно, і нараз — закапав дощ. Дощ — такийяк і в нас, найзвичайнїйші крапельки води. Він пішов такнесподївапо, так не до речи, і ми всї так злякали ся, що змокнемо,що покидали гармати, перестали стріляти й почали ховати ся кудипопало. Конюх, із яким ми що-йно говорили, поліз під лафеті скулив ся там, хоч його там що хвилі могли задавити; товстийфаерверкер почав навіщось роздягати вбитого, а я кидав ся побатерії, шукав чогось, плаща чи парасольки. І від разу, в цілійвеличезній царині, де капнув дощ із навислої хмари, запануваланезвичайна тиша. В ерескнула спізнена шрапнель, і стало тихо —’так тихо, що було чути, як сопе старий фаерверкер і стукаютьпо каміпю й по гарматах краплі дощу. І сей тихий і частий стук,що нагадував осінь, і запах змоченої землі, і ся тиша немов бирозірвали на хвилину крівавий і дикий кошмар, і коли я глянувна мокру, блискучу від води гармату, вона несподівано й дивнимробом нагадала мені щось миле, тихе, моє дитинство, чи моє першекоханнє. Але далеко дуж е голосно прогримів перший вистріл,і зникло зачарованнє хвилевої тиш і; так саме нагло, як ховали ся,люди почалн вилазити зі своїх схован ок; на когось закричав товстийф аерверкер; гукнула гармата, за нею друга, третя — і зновукрівавий, безпереривпий туман обгорнув змучений мозок. І ніхтоне завважив, коли перестав д о щ ; пригадую тілько, що в убитогофаєрверкера з його товстого, набряклого обличя котила ся вода, —мабуть дощ ішов досить довго......П ередо мною стояв молодецький охотник і мельдував, держучируку „під козирьок“, що Генерал прохає нас утримати сятілько дві години, а там надійде підмога. Я думав про те, чомуне спить мій син, і відказав, що можу втримати ся скілько вгодно.Але тут мене зацікавило його обличе, мабуть своєю незвичайновражаючою блідістю. Я не бачив нічого білїйшого над се обличе:навіть у мерців було більше барвисте обличе, ніж се молоденьке,безвусе. Мабуть дорогою до нас він дуже перелякав ся і не мігзаспокоїтись, і руку біля козирька держав для того, щоб сим звичайнимі простим рухом відігнати божевільний страх.— Ви боїтесь? — спитав я, торкаючи його за лікоть. Алелікоть був мов деревляний, а сам він тихенько всьміхав ся й мовчав.Певніш сіпались усьмішкою самі уст а його, а в очах буласама молодість і страх — і більш нічого.— Ви боїтесь? — спитав я внову лагідно.

Губи його сіпались силкуючи ся вимовити слово, і в тійхвилі стало ся щось незрозуміле, страшенне, дивовижне. В правущоку мені війнуло теплим вітром, сильно хитнуло мене — й тілько,а перед моїми очима на місці блїдого обличя було щось коротке,тупе, червоне, і звідтіль била кров, мов ів відіткнутої пляшки, якїх малюеть ся на поганеньких вивісках. І в сьому короткому, червоному,текучому ще не зникла якась усьмішка, беззубий сьміх —'Червоний сьміх.# Я пізнав його, сей червоний сьміх. Я шукав і знайшов його,сей червопий сьміх. Тепер я зрозумів, що було в усіх отих понівечених,пошматованих, чудних тілах. Се був червоний сьміх. В іну небі, він у сонці, й незабаром розіллеть ся по всій землі, сейчервоний сьміх.А. вони виразно й спокійпо мов сновиди...Третій уривок....Божевіле й жах.Розповідають, що в нашому й ворожому війську стало багатобожевільних. У нас уже утворено чотири псіхіятричні відділи шпиталю.Коли я був у штабі, ад’ютант показував мені...Четвертий уривок....обвивали ся мов гади. Він бачив, як дріт обрубаний з одногокраю різнув повітре й обвив трьох жовнірів. Кінчики рвалииундури, впивали ся в тіло й жовніри з криком, скажено крутились,і два тягли за собою третього, котрий уже був мертвий.Потім віставсь живий тілько один, і він відтручував від себе двохмерців, а ті тяглись, крутились, перекидались один через одногоі через нього — і нараз усі зробили ся нерухомі.Він говорив, що біля самої сієї загороди згинуло не меньшедвох тисяч людий. Поки вони рубали дріт і плутались у йогогадючих звоях, їх обсипав ненастанний дощ куль і картачів. В інзапевняє, що було дуж е страшно і, що ся атака була б скінчилася панічною втечею, як би тілько знали, в якому напрямі тікати.Але десять чи одинацять безперевивних рядів дроту й боротьбаз ним, цілий лябірінт вовчих ям із настромляними на дніпалями так закрутили голови, що ніяким робом не можна було розібратипапряму.

Одні мов слїпі обривали ся в глибокі звужені к низу ямий виснули животами на гострих налях, сіпаючись і танцюючи мозіграшкові п а я ц и ; їх придавлювали нові тіла, й незабаром уся ямапо самі береги наповняла ся ворушливою купою закрівавлених,живих і мертвих тїл. Звідусіль знизу простягали ся руки, й пальцїпа них судорожно корчили ся хапаючи все, і хто попадав в отсюпастку, не міг 'уже викараскати ся н а з а д : сотки пальців, міцнихі слїпих мов кліщі, стискали ноги, чіпляли ся за одежу, валиличоловіка на себе, впивали ся в очи й давили. Багато людий мовняні бігли просто на дріт, звисали иа ньому і починали кричати,поки куля не докопувала їх.В загалі всї видались йому подібними до пяних: декотрі страшеннол аялись; иньші реготались, коли дріт хапав їх за рукуабо за ногу, й тут же вмирали. Він і сам, хоч зранку нічого неїв і не пив, почував себе дуже дивно: толова крутила ся і страхчасом переміняв ся на захоплення — захоплення страху. Колихтось поруч із ним заспівав, віп підхопив пісию, й незабаром заспівавцілий дуж е дружний хор. Він не памятае, що співали, алещось веселе, танечне. Так, вони співали — і все довкола булочервоне від крови. Само небо здавало ся червоним і можна булоподумати, що на сьвітї скоїлась якась катастрофа, якась дивнаперем ін а: зникли барви,? зелена, голуба й иньші звичайні й тихібарви, а сонце запалало червоним бенґальським огнем.— Червоний сьміх, — сказав я.А ле він не зрозумів.— Так, і реготались. Я вже казав тобі. Мов пяні. Можливо,,що й танцювали, було щось... Бодай рухи отих трьох подабалина танець.Він ясно пригадує с о б і: коли його ранено в груди наскрізьі він упав, то якийсь час, поки не зомлів, він дригав ногами, немовпідтанцьовував комусь. І тепер він згадує про сю атакуз дивним чутем : почасти зі страхо'м, почасти немов би з бажанеміще раз відчути те саме.— І знову кулю в груди ? — спитав я.— Ну о т : не що разу ж куля. А добре б, товаришу, дістатимедалю за відвагу.Він лежав на спинї, жовтий, гостроносий, з визначними вилицямий позападаними очима — лежав подібний до мерця й мріявпро медалю. В нього вже починав ся гнійник, була сильна го-

з рухами подібними до штовхання, котрі здрігали ся при кожномустуку, все шукали чогось позад себе, старали ся надміром рухіввиповнити ту загадкову порожнечу, в яку їм страшно було зазир«нути — були нові, чужі люди, яких я не знав. І голоси звучалиінакше, уривано, на силу вимовляючи слова й легко з найдрібнїйшогоприводу зміняючи ся на крик або безглуздий, нестриманийсьміх. І все було чуже. Дерево було чуже, й соняшний за х ід чужий,і вода чужа з особливим запахом і смаком — неначе б томи разом із умершими покинули землю й перейшли в якийсь иньшийсьвіт — сьвіт таємничих явищ і лиховісних, хмурих тїний. Західбув жовтий, зимний; над нами висїли важкі, чорні, нїчим неосьвічені,нерухомі хмари й земля під нами була чорна й наші обличя црисьому лиховісному сьвітлї були жовті, мов у мерців. Усї ми дивилися на самовар, а він погас, на боках його відбила ся жовтістьі заграва заходу, й він теж став чужий, мертвий і незрозумілий.— Де ми ? — запитав хтось, і в голосі його була трівогай страх. Х тось зітхнув. Хтось судорожно хруснув пальцями, хтосьзасьміяв ся, хтось схопив ся й почав швидко ходити довколастола. Тепер часто можна було здибати таких лю дий; вони швидкоходили, майже бігали, часом дивно мовчазливі, часом щось дизнебуркочучи.— Н а війні — вимовив той, що сьміяв ся, й знову зареготався глухим, довгим реготом і ніби давив ся чимось.— Чого він регоче? — обурив ся хтось. — Послухайте,п ер естаньте!Той ще раз подавив ся, хихикнув і слухняно замовк. Темніло,хмара налягала на землю й ми ледве бачили жовті привидовіобличя один одного. Х тось зап и тав:— А де ж Ботик?„Ботик“, так звали ми одного товариша, маленького офіцерав великих, непромокаючих чоботях.— В ін що йно був тут. Ботику, де ви?— Ботику, пе ховайтесь! Ми чуємо, як пахне вашими чобітьми.& В сї засьміялись, і перериваючи сьміх, із темряви прозвучавтрубий, обурений голос:— П ерестаньте! Як вам не сором ? Ботика вбито сьогоднів ранці на рекоґноскованю.— Він щойно був тут. Се помилка.

— Вам се здало ся. Ей, хто коло самовару, швидче вріжтепені цитрини.— І м ен і! Й м ен і!— Вже нема цитрини.— Щ о ж се таке, панове — сумовито, майже з плачем сказавтихий і ображений голос. — А я тілько за-для цитриний прийшов.Той знову зареготав ся, глухо й довго, і ніхто не спинявйого. Але він швидко ^амовк. Хихикнув іще раз — і замовк.Х тось ск азав:— Завтра штурм.1 кілька голосів роздратовано крикнуло:— Лиш іть! Який там ш турм!— Ви ж самі знаете...— Лишіть. Чи не можна ж говорити про щось иньше ? Що

мені страшпо. Ви принесли самовар, а меиї на нього сором булодивити ся. Н а самовар.Той знову засьміяв ся. Х тось крикнув:— Се чорт знає ш,о таке. Я піду до дому.— До дому?— Ви не розумієте, що таке обовязок!...— До дому? Слухайте: він хоче до дому!Підняв ся загальний регіт і жахливий крик і знову всї замовкли,підлягаючи незрозумілому. І тут не сам я, а всї, скільконас було, почули се. Воно йшло на нас із сих темних, загадковихі чужих п іл ь ; воно підіймало ся з глухих, чорних щілин, де щеможе вмирають забуті й затеряні серед каміпя, воно лило сяз сього чужого, невиданого неба. Мовчки, млїючи від жаху стоялими довкола погаслого самовара, а з неба на нас пильно й мовчкидивила ся величезна й безформна тїнь, що піднялась над цілимсьвітом. Нараз зовсїм близько коло нас заграла музика, мабутьу полковиика, й шалено-веселі, голосні звуки немов спалахнулисеред почи й тиші. З шаленою веселістю й визовом грала вона,спішна, нестрійна, занадто голосна, занадто весела, й знати було,що й ті, що грають, і ті, що слухають, бачуть так само як і мисю величезну, безформну тїпь, що підняла ся над сьвітом.А той в орхестрі, що грав на сурмі, вже носив очевиднов собі, в свойому мізку, в своїх вухах сю величезну, мовчазливутїнь. Уриваний і ламаний звук кидав ся й стрибав, і біг кудись,у бік від иньших, самітний, тремтячий від жаху, божевільний.І решта звуків неначе озиралась на н ь о го : так незручно, спотикаючись,надаючи й підіймаючись бігли вопи розірваною юрбою,занадто голосні, занадто веселі, занадто близькі до чорних щілин,,де ще може вмирали забуті й загублені серед каміня — люди.І довго стояли ми довкола погаслого самовара і мовчали.Пятий уривок..,.я вже спав, коли лїкар розбудив мене, потихеньку штовхаючи.Я скрикнув прокидаючись і схоплюючись, як скрикувалими всї, коли нас буджено, й кинув ся до виходу з шатра. Алелїкар міцио тримав мене за руку й перепрош ував:— Я вас перелякав, вибачте менї. Я знаю, що ви хочете спати..*

— ІІять діб... — промимрив я засипаючи, й заснув і спав,здалось мепї, довго, коли лікар знову почав говорити, помаленькуштовхаючи мене в боки й у ноги.— Але ж мені дуже треба. Голубе мій, будь ласка, тактреба. М ені все здаеть ся... Я не можу. Мені все здаеть ся, щотам іще зіетали ранені...— Які ранені? Адж е ви весь день возили їх . Дайте меніспокій. Се не чесно, я пять діб пе спав !— Голубе мій, не гнівайтесь — буркотав лікар пезручпонадіваючи мені шапку. — В сі сплять, пе можна добудити ся. Ядістав наровіз і сім возів, але нам треба людий. Я ж сам розумію...Голубе мій, благаю вас. Усі сплять, усі відмовляють ся. Ясам боюсь заснути. Н е ппигадуго собі, коли я спав. Здаеть ся,в мене починають ся галю цінації. Голубе мій, спустіть ніжки, ну,одну піжку, ну так, так...Доктор був блідий і хитав ся, і знати було, що коли вінтілько приляже — він засне на кілька діб під ряд. І в мепе підгиналися ноги, і я певний,- що я заснув, поки ми йшли, — такнагло й несподівано, не знать звідкіль, виріс перед нами ряд чорнихсілюетів — паровіз і ваґони. Біля них поволи й мовчки блукалиякісь люди, ледвп видимі в пітьмі. Н і на паровозі, нї в ваґопахне було жадного ліхтаря, тілько від закритого піддувала наколію лягало червонувате, неясне сьвітло.— Щ о се? — спитав я відступаючи.— А дж е ж ми їдемо. Ви забули? їдем о — буркотав лїкар.Ніч була зимпа й він тремтів від зимна, і я дивлючись нанього відчував у цілому тїлї таку саму гостру, лоскітливу дрож.— Чорт вас знає ! — закричав я голосно. — Н е могли вивзяти когось иньшого...— Тихо, на Бога, тихо! — Лікар, ухопив мене за руку.Хтось із темряви сказав:— Тепер вистріль із усіх гармат, то піхто не поворухпеться. Вони теж сплять. Можна підійти й усіх сонних повязати. Язараз пройшов проз вартового. Віп подивив ся на мене й нічогоне сказав, пе поворухнув ся. Теж певне спить. І як він тільконе впаде.Той, що говорив, позіхнув і одежа його заш елестіла: видимо,він потягав ся. Я ліг грудьми на край воза, щоб улізти в нього —і сон від разу обхопив мене. Хтось підняв мене з в ану й положив,

а я чомусь відштовхував його ногами й знову заспув, і немо&у снї чув уривки розмови.— Н а семій верстві.— А лїхтарі забули?— Н ї, він не піде.— Сюди давай. Подайсь трохи на зад. Отак.Вони сіпались на місці, щось стукало. І ступнево від усіхсих звуків і тому, що я лїг вигідно й спокійно, сон почав покидатимене. А лікар заснув, і коли я узяв його за руку, вона буламов у мерця, вяла й важка. П оїзд уже їхав, помалу й обережпо,трохи здрігаю чись і немов намацуючи шлях. Студент-санїтар за -сьвітив сьвічку в ліхтарні, осьвітив стїпи й чорну діру дверий,і сказав сердито.— Якого чорта! Дуже ми їм потрібні. А його розбудіть, покавін не розіслав ся. Т оді нічого не вдїеш, я по собі знаю.Ми розбудили лікаря й він сїв здивовано поводячи очима.Х отів знову завалити ся, та ми не дали.— Добре б зараз горілки ковтнути, — казав студент.Ми випили по ликови коняку й сон пройшов цілком. Великий,чорний чотирокутник дверий став рожевіти, почервонів; десь замогилами показала ся величезна, мовчазна калюжа, неначе середночи сходило сонце.— Се далеко, верстов за двацять.— М енї зимно, — сказав лікар ляснувши зубами.Студент визирнув за двері й кивнув менї рукою. Я подивився : в ріжпих місцях виднокругу стояла така сама нерухома луна:неначе десятки сонць зіходили разом. І вже не було так темно.Далекі могили густо чорніли, виразно вирізуючи ламану, хвилястулінію, а близько все було залите червоним, тихим сьвітлом, мовчазливимі нерухомим. Я глянув на ст у д ен та: лице його було помальоваиетим самим дивоглядним червоним колїром крови, переміненоїна повітрб й сьвітло.— Багато ранених? — запитав я.Він махнув рукою.— Багато божевільних. Більше ніж ранених.— Справжніх ?— А то ж я к и х!

Він дивив ся на мене і в його очах було те саме нерухоме,дике, повиє холодного жаху, як і в того вояка, що вмер від соняшногоудару.— Перестаньте, — сказаі; я відвертаючи ся.— Лікар теж божевільний. Ви подивіть ся на нього.Лікар не чув. Він сидїй підібгавши під себе ноги, як сидятьТурки, і хитав ся й беззвучно рушав губами й кінцями пальців.І в погляді його було те саме нерухоме, остовпіле, тупо вражене.— Мені* холодно, — сказав він і всьміхнув ся.— Ну вас усіх до ч о р т а ! — закричав я відходячи в кутваґона. — Навіщо* ви мене покликали ?Ніхто не відповів. Студепт дивив ся на мовчазливу, все зростаючулуну. Потилиця його з кучерявим волосем була молода;коли я дивив ся на нього, мені чомусь увижала ся делікатна ж і­ноча рука, що ворушила се волосе. І сей образ був такий неприємний,що я почав ненавидіти студента й не міг дивити ся нанього без відрази.— Вам скілько л іт? — запитав я, але він не повернув сяй не відповів.Лікар хитав ся.щ— Мепї холодно.— Коли подумаю, — сказав студент не повертаючи ся, —коли подумаю, що е десь вулиці, будинки, університет...Він увірвав, немов би сказав усе, і замовк. Потяг майжераптово спинив ся, так що я вдарив ся об стіну. Почули ся голоси.Ми вискочили.П еред самісеньким паровозом на шинах лежало щось, невеличкакупка, з якої стреміла нога.— Ранений?Ні, вбитий. Голова відірвана. Тілько як собі хочете, а язасьвічу передню лїхтарню. А то ще задавиш.Купку з стремлячою ногою зкинено на бік; нога на хвилинузадрала ся в гору, немов би покійник хотів бігти по повітрю,і все зникло в чорній канаві. Лїхтарня засьвітила ся і паровізвід разу почорнів.— П ослухайте! — з тихим жахом прошептав хтось.Як не чули ми того раніш? Звідусіль — місця не можнабуло напевне зазначити — доходив рівний, шкрябатий стогін, дивноспокійний у своїй широкости й навіть немов байдужний. Ми чули

багацько криків і стогону, але се не подабало нї до чого, що мичули. На неяснім, червонуватім тлі око не могло розгледіти нічого,тому й здавало ся, що се стогне сама земля або небо осяяне несходячимсонцем.— Ията верства — сказав машиніст.— Се звідтіль — показав лікар рукою вперед. Студентздрігнув ся й звільна обернув ся до нас.— Що ж се таке? Та ж слухати се неможливо!— Рушаймо !Ми пішли пішки перед паровозом. В ід нас на шини лягала суцільнадовга тінь, не чорна, але ясно - червонувата від того тихого,нерухомого сьвітла, що мовчазливо стояло в ріжних краяхчорного неба. І з кожним нашим кроком лиховісно зростав сейдикий, нечуваиий стогін, що не мав видимого жерела, немов бистогнало червоне повітрє, немов би стогнали земля й небо. Своєюбезпереривністю й дивною байдуж ність він часом нагадував цьвірінькапєкоників на лузі — одноманітне, палке цьвірінканє в лїткуна лузі. І що раз частіш і частіш сталд попадати ся труїш. Минашвидку оглядали їх і скидали з шин — сї байдужні, спокійні,задубілі трупи, що на тім місці, де лежали, лишали темні, масніплями крови, яку віссала земля; ми зразу лічили їх, а потомузбились і покинули. Багато було їх — занадто багато за-для сієїлиховісної ночи, що подихала холодом і стогнала кожною частинкоюсвоєї істоти.— Т а що ж се т а к е ! — кричав лікар і спарив ся комуськулаком. — Ви — слухайте...Ми п ід’їздили до шестої верстви, і стогнаннє робило ся всевиразпїйше, р із ч е ; вже почували ся перекривлені роти, які видавалисї голоси. Ми тремтячи вдивляли ся в рожеву імлу, непевнув свойому дивовижному сьвітлї, коли ось майже обік нас, біля залізниців низу хтось голосно застогнав призивним, плачучим стогоном.Ми зараз відшукали сього раненого, в якого на лицібули самі очи, - - такими великими здались вони нам, коли найого лице впало сьвітло ліхтарні. В ін перестав стогнати і тількодивив ся по черзі на кожного з нас і на наші ліхтарні і в очах йоговідбивала ся шалена радість тому, що він бачить людий — і шаленабоязнь, що ось вони зараз зникнуть мов привид. Може неразуже марились йому люди з лїхтарнями, що схиляли ся до ньогой зникали в крівавому, неясному кошмарі.

Ми пішли далї й майже від разу наткнули с М ^ д Ш ^ р $ Щ &них : один лежав на шинах, другий стогнав у рівчаку.' 'Коливнипідіймали їх, лїкар трусячись від злости сказав менї: > / /— Ну щ о?І відвернув ся. За кілька кроків ми стріли легко раненого,що йшов сам, піддержуючи одну руку другою. Він ішов звісившиголову, просто на нас, і наче не помітив, коли ми розступили сядаючи йому дорогу. Здаеть ся, він не бачив нас. Біля паровозавін на хвилину спинив ся, обійшов його й пішов здовж ваґонів.— Ти. б сїв ! — гукнув лїкар, але він не відповів.Се були перші, що вжахнули нас. А далї вони стали траплятися все частіш на шинах і біля них і ціле поле, залите нерухомоючервоною луною пожеж, заворушило ся неначе живе, занялося голосними криками, зойками, проклонамп й стогоном. Сїтемні купки ворушились і повзали, мов сонні раки випущені з коша,розкрачені, дивні, навряд чи подібні до людий із своїми уриваними,непевними рухами й тяжкою нерухомістю. Одні були нїмій слухняні, иньші стогнали, вили, лаялись і ненавиділи нас, своїхпоратівників, так пристрасно, неначе б то ми утворили й сю кріваву,байдужну ніч і самітність їх серед пітьми трупів і сї страшнірани. Вже не ставало місця в вагонах і вся наша одежа була мокравід крови, неначе б то ми довго стояли під крівавим дощем, а раненихусе несли й несли і все так само дико рушалооь завмерлейоле.Декотрі підповзали самі, декотрі підходили, хитаючись і падаючи.Один вояк майже підбіг до нас. У нього було розшарпанеобличя й лишило ся тілько одпо око, що горіло дико й страшно,і він був майже голий, мов із лазні. Штовхнувши мене він патледївлікаря і швидко вхопив його лівою рукою за груди.— Я тобі по пицї дам! — крикнув він і струсюючи лїкаря,дико й їдко додав цинічну лайку. — Я тобі по пицї д а м !В олоцю го!Лїкар вирвав ся й наступаючи на вояка, задихаючи сякрикнув:— Я тебе під суд віддам, негідни ку! В к а р ц ер ! Ти менїне даєш робити! Н егіднику! скотино!їх розтягли, але ще довго вояк вигукував: — Волоцюго !По пицї дам !

Я вже майже цілком знесилив ся і відійшов на бік, щоб покуритита спочити. Від присохлої крови руки були мов у чорнихрукавичках і на силу згинали ся пальцї, губили сірники й циґарки.І коли я закурив, тютюновий дим здав ся мені таким новим і дивним,смакував тар цілком по новому, як ніколи не смакував аніраніш, ані пізніш. Тут підійшов до мене студент — санітар, тойщо їхав сюди, — але мені здало ся, що я бачив ся з ним передкількома роками, і я ніяк не міг пригадати собі, де саме. Ступаввін твердо, немов маширував, і дивив ся крізь мене кудись далїй вище.— А вони сплять, — промовив він на иозір цілком спокійно.Я образив ся, неначе сей докір тикав ся мене.— Ви забуваєте, що вони десять день били ся, як льви.— А вони сплять, — сказав він іще раз дивлячи ся крізьмене й вище. Потім нахилив ся до мене й грозячи пальцем ус#так само сухо й спокійно казав д ал і:— Я вам скажу, я вам скажу.— Щ о ?Він усе нижче схиляв ся до мене, значучо грозив пальцемі повтаряв мов би закінчену думку:— Я вам скажу, я вам скажу. Перекажіть їм.І все так само строго дивлячись на мене й ще раз погрозившипальцем він виняв револьвер і вистрілив собі у висок.І се анї трошки не здивувало й не злякало мене. Переложившициґарку в ліву руку я поторкав пальцем рану й пішов до возів.— А студент застрілив ся. Здаєть ся, ще живий, — сказавя лікаревії. Той ухопив ся за голову і застогнав.— А, чорт його!... Та-ж у нас місця не має. Он отой — он...теж зараз застрілить ся. І даю вам чесне слово, — він закричавголосно й з погрозою : — і я теж ! Так! І прошу вас — звольт*йти пішки. М ісця немає. Можете скаржити ся, коли х о ч е т е !І все кричучи він відвернув ся, а я підійшов до того, щомав зараз застрілити ся. Се був санітар, здаєть ся, теж студент.Він стояв притуливши ся чолом до стіни ваґона й плечі його здрігалися від ридаиь.— Г оді бо, — сказав я торкнувши його за плече.Але він пе повериув ся, не відповів і плакав. І потилицяв нього була молода, як у того, і такаж страшна, й стояв він без-

глуздо похитуючи ся, як пяний, що блю є; і шия в нього булав крови, — певно він хапав ся за неї руками.— Н у, — сказав я нетерпляче.Він відхитнув ся від ваі'она й понуривши голову, зігнувши сяяк старий, пішов десь у темряву геть від усїх нас. Не знаю чого,й я пішов слідом за ним, і ми довго йшли, все кудись у бік, гетьвід вагонів. Здаєть ся, він плакав; а мепї стало нудно й самому схотілося плакати.— С тій те! — крикнув я зупиняючи ся.Але він ішов, на силу пересуваючи ноги, зігнувши £я, подібнийдо старого, з своїми вузкими плечима й шаркаючою ходою.І швидко він пропав у червонуватій імлї, що здавала ся сьвітлом,але нічого не осьвічувала. А я лишив ся сам.Ліворуч, уже далеко від мене, проплив ряд неясних огнів— се пройшов потяг. Я був сам серед мерцїв і вмираючих. Скількоїх іще зосталось? Біля мене все було нерухоме й мертве, а даліцїле пбле ворушило ся мов живе — чи то може мені так здавалося тому, що я був сам. Але стогін не втихав. Вій стелив ся поземлї — тонкий, безнадійний, подібний до дїточого плачу або доскавучаннятисячі покинутих, замерзаючих песенят. Як гостра, безконечнакрижана голка впивав ся він у мозок і поволи рушав сявперед і назад — вперед і назад...Шестий уривок....се були наші. Серед тої дивної заплутанини рухів, щоостанній місяць переслідувала обидва війська, наше й вороже, ламаючивсі нрикази й пляни, ми були певні, що на нас насуваеться ворог, а власне четвертий його корпус. І вже все було готоведо атаку, коли хтось із нас у бінокль ясно побачив наші мундури,а за десять хвилин догадка стала спокійним і щасливим переконанєм: се були наші. І вони, видно, пізнали н а с : вони наближали сядо нас цілком спокійно і в сьому спокійному рухові відчувала сятака сама як і в нас щаслива усьмішка несподіваної стрічі.І коли вони почали стріляти, ми якийсь час не могли зр озуміти,що се значить, і ще всьміхали ся під цілим градом шраннелїві куль, що обсипали нас і відразу виривали з рядів соткилюдпй. Х тось крикнув про помилку, і — я твердо пригадую се·— ии всі побачили, що се ворог і що форма ся — його, а не нашай нечайно відповіли вогнем. Хвилип мабуть за пятнацять після

початку сього дивного бою мені відірвало обидві ноги і я опамятався вже в шпиталї, після ампутації.Я спитав, чим скінчив ся бій, але мені відповіли ухиляючись,заспокоюючи, з чого я зрозумів, що пас р озби то; а потому мене,безпогого, обхопила радість, що тепер мене відішлють до дому йя все таки живий — живий на довго, на завше. І тілько за тижденья довідав ся про деякі подробиці, що знову викликалив мене сумніви й новий, ще не відчуваний страх.Так, здаеть ся, се були наші, й нашою ґранатою, пущеноюз нашої гармати нашим вояком відірвало мені ноги. І ніхто не мігобяснити, як се стало ся. Щ ось \таке стало ся, щось засліпило очи,й;два полки того самого війська, стоячи на верству один від одного,цілу годину обопільно НИЩИЛИ себе, цілком певні, що мають ділоз ворогом. І згадувано про сей випадок нерадо, півсловами, і —дивніше за все — ночувало ся, що багато розмовників і доси несьвідомі помилки. Або радше, вони признають її, але гадають, щовона стала ся пійнїш, а з разу вони мали й справді діло з ворогом,який під загальний заколот десь зник, підставивши нас піднаші ж картачі. Декотрі отверто говорили про се докладно і, якїм здавало ся, правдоподібно й ясно, поясняючи сю справу. Я самне можу цілком напевне сказати, як почало ся се дивне непорозуміне,бо-ж я однаково ясно бачив із початку наші червоні уніформи,а потім їхні жовто-гарячі. І якось дуже швидко всі забули про сейвипадок, так забули, що говорили про нього як про справжнюбитву і в такому змислї було написано багато цілком щирих дописів; я їх читав уже дома. Відношене до нас, ранених у сій битві,було з початку трохи дивне, — нас неначе менче жалували, ніжиньших ранених, але швидко й се вирівняло ся. І тілько нові випадки,подібні до згаданого, й те, що в ворожім війську два відділимайже до ноги вибили один одного, дійшовши в ночи до боюмуж против мужа, дають мені’ право гадати, що тут була помилка.Наш лікар, той, що зробив ампутацію, кістлявий дід, провонялиййодоформом, тютюновим димом і карболкою, котрий завшечомусь усьміхав ся крізь свої жовто-сиві рідкі вуси, сказав меніприжмуривши очи :— Щ асте ваше, що їдете до дому. Тут щось не так.— Що таке ?— Та так. Щ ось та не те. За нашого часу було простіш.

Він брав участь в останній європейській війні’, що була майжеперед чвертю віка, і часто з приємністю згадував її. А сїєї не розуміві, як я завважив, бояв ся.— Так, щось не те, — зітхнув він і нахмурив ся, сховавшися в хмарі тютюнового диму. — Я сам поїхав би звідсіль, як би,можна було.І нахиливши ся до мене прошептав крізь свої жовті закопченів у с и :Незабаром настане така хвилина, коли вже ніхто звідсільне поїде. Еге-ж, ніхто, — і в близьких до мене старих очах йогоя побачив те саме нерухоме, туповражене. І щось жахливе, нестерпуче,подібне до того, як коли-б завалила ся тисяча будинків, промайнулов моїй голові і холодіючи від жаху я ск азав:— Червоний сьміх.І він був перший, що зрозумів мене. Він спішно захитав головоюй потвердив :— Еге ж. Червопий сьміх.Сівши зовсім близько мене й озираючи ся на всі боки, вінпочав шептати, часто, як звичайно старі люди, рушаючи гостроюсивенькою борідкою.— Ви швидко поїдете геть, і вам я скажу. Ви бачили колибудь бійку в лїчницї для божевільних? Н ї? А я бачив. І вонибили ся, мов здорові. Р озум ієте: як здорові. — Він кілька разівзначучо повторив сю фразу.— То що-ж? — так само пошепки й злякано спитав я.— Нічого. Так як здорові.— Червоний сьміх, — сказав я.— їх розлито водою.Я згадав дощ, іцо так палякав нас, і розсердив ся.— Ви збожеволіли, пане лікарю !— Н е більше, ніж ви. В кожному разі, не більше.Він обхопив руками гострі, старі коліна й захихикав ; і позираючина мене через плече, заховуючи ще на сухих устах відгукисього несподіваного і тяжкого сьміху, він кілька разів лукавопідморгнув мені так, наче тілько ми з ним у двох знали щось дужесьмішне, чого це знав ніхто. Потім урочисто, як той професор м аїії,що показує фокуси, підняв високо руку, плавно опустив її й обережподвома пальцями торкнув ся того місця ковдри, де мали бутимої поги, коли-б їх не відрізано.

— А се ви розумієте? — таємничо спитав він.Потому так само урочисто й значучо обвів рукою ряди ліжок,на яких лежали ранені, й знову спитав :— А се ви можете обяснити ?— Ранені, — сказав я. — Ранені.— Р анені, — мов луна сказав він. — Ранені. Без ніг, безрук, із розірваними животами, роздавленими грудьми, вирванимиочима. Ви се розум ієте? Дуже радий. Отже ви зрозумієте й се.З і зручпістю, несподіваною в його віці, він перекинув сяв низ і став ііа руки, махаючи в повітрі ногами. Білий халат відгорнувся в низ, лице налило ся кровю, й уперто дивлячи ся намене дивним переверненим поглядом він на силу кидав уриваніслова :— А се... Ви теж... розумієте ?— Перестаньте, — перелякано зашептав я. — А то я закричу.1Він перевернув ся, став у натуральній поставі, сїв знову білямого ліжка й відсапуючи сказав навчаючи :— І ніхто сього не розуміє.— Вчора знову стріляли.—о І вчора стріляли й позавчора стріляли, — потакуючикивнув він головою.— Я хочу до дом у! — з сумом сказав я. — Докторе, любиймій, я хочу до дому. Я не можу тут зоставати ся. Я перестаю вірити,що є „дома“, де так гарно.Він думав про щось і не відповів, і я заплакав:— Господи, в мене немає ніг. Я так лшбив їздити на вельосипедї,ходити, бігати, а тепер у мене немає ніг. Н а правій нозія колихав сина і він сьміяв ся, а тепер... Будьте ви прокляті!Чого я п о їд у ? Мені* тілько трицять літ... Будьте ви прокляті!І я ридав, ридав, згадуючи про свої любі ноги, свої швидкі,сильні ноги. Хто відняв їх у мене, хто сьмів відняти ї х !— Слухайте, - сказав лікар, дивлячи ся в бік. — Учорая бачив, до нас прийшов божевільний вояк. З ворожого військавояк. Він був роздягнений, майже голий, побитий, подряпаний і голодниймов зьвір; він увесь заріс волосєм, як заросли і ми всі, йнодабав на дикуна, на первісного чоловіка, на малпу. Він вимахувавруками, перекривляв ся, співав і кричав, і ліз бити ся. Йогонагодували й вигнали назад у поле. Куди-ж їх дівати ? День і ніч

мов ті обшарпані, лиховісні привиди блукають вони по могилах,сюди й туди і в усіх напрямах, без дороги, без мети, без притулку.Вимахують руками, регочуть, кричать і співають, і коли зустрінутьея, то починають бійку, або не бачуть один одного й проходятьповз себе.Чим вони живлять ся ? Мабуть нічим, а може трупами, разоміз звірями, разом із сими гладкими, відгодованими здичілими псами,що цілі ночи гризуть ся на могилах і скавучать. У ночи як тіптахи розбуджені бурею, як ті метелики вродливі збирають ся вонина вогонь; і скоро розпалиш ватру, то за пів години коло неї збереться з десяток крикливих, обірваних, диких ностатий, подібнихдо скажених малп. У них стріляють деколи через помилку, деколинавмисне, роздратовані їхнім безглуздим,, лякаючим криком.— Я хочу до дому ! — кричав я затикаючи вуха. І начекрізь бавовну глухо й невпинно довбали мій змучений мозок новіжасні слова.— їх багато. Вони сотками вмирають у проваллях і вовчихямах, приготованих для здорових і розумних, на останках колючогодроту й п а л ів ; вони встрявають у правильні, розумні битви й бють€Я як герої — завше на передї, завше безстр аш ні; але часто бютьсвоїх. Вони мені подобають ся. Т епер я тілько що божеволію, йтому сиджу й розмовляю із вами, а коли розум ділком покинемене, я вийду в поле — вийду в поле і гукну — і гукну, і зберудовкола себе сих хоробрих, сих лицарів без страху і виповім війнуцілому сьвіту. Веселою юрбою, з музиками й співами війдемо мив городи й села, і куди проїдемо, там усе буде червоне, там усекрутити-меть ся й танцюватп-ме мов огонь. Т і, хто не вкер, прилучаться до нас, і паше хоробре військо рости-ме як лявіна йочистить сей сьвіт. Хто сказав, що не можна вбивати, палити й грабувати?...Він уже кричав, сей божевільний лїкарь, і своїм криком немоврозбудив приспаний біль тих, у кого були розшарпані груди й животита вирвані очи й поодрубувані ноги. Широкий, гризкий, плачучийстогіп наповнив палату і звідусіль повернули ся до насбліді, жовті, виснажені обличя, декотрі без очий, декотрі так шаленопонівечені, що здавало ся — вони вийшли з самого пекла.І вони стогнали й слухали, а в відчинені двері обережно зазиралачорна, безформна тінь, що підняла ся над усім сьвітом, і божевільнийдїд кричав простягаючи р у к и :

— Х то сказав, що не можна вбивати, палити, плюндрувати ?Ми вбивати-мем, і палити-мем, і плюндрувати-мем. В есела, безжурнаватага хоробрих, ми зруйнуємо все : їхні будинки, їхні університетий музеї; веселі хлопята, повні огняного сьміху, ми потанцюємона руїнах. Вітчиною нашою я оголошу лїчницю для божевільних;ворогами нашими й божевільними — всіх тих, що щене збожеволіли, і коли великий, непереможний, радісний я запануюнад сьвітом як єдиний його господар і пан, — який веселий сьміхзалунає по сьвіту 1— Червоний сьм іх! — крикнув я перебиваючи йому. — Рату й т е! Знов чую червоний сь м іх!— Други мої! — казав далі лікар звертаючи ся до стогнучих,понівечених тїний. — Други м ої! В нас буде червоний місяцьі червоне сонце й у звірів буде червона весела шерсть* і ми здеремошкіру з тих, хто занадто білий, хто занадто білий... Ви непробували нити кров? Вона трохи липка, вона трохи 'генла, алевона червона, і в ній такий веселий, червоний сьміх!...Семий уривок....се було безбожно, се було беззаконно. Цілий сьвіт поважаєчервоний хрест як сьвятощ, і вони бачили, що се йде потяг нез вояками, а з нешкідливими раненими, і вони новинні були перестерегти,сказати про заложену міну. Н ещ асні люди, вони вже марилипро дім...Оеьмий уривок....довкола самовара, довкола справжнього самовара, з якогопара валила як із паровоза — навіть скло на лямиі затуманилося, так сильно йшла пара. І філіжанки були ті са м і; сині з окодай білі в середині, дуже гарні філіжанки, що нам даровано ще навесіллі. Жінчина сестра подарувала — вона дуже добра і гарнажінка.— Невже усї ц їл і? — з недовірою спитав я мішаючи цукору склянці срібною, чистою ложечкою.— Одну розбито, — сказала жіпка байдуж но: вона саме відкрутилачопик і звідтіль гарпо й легко бігла гаряча вода.Я засьміяв ся.— Чого ти ? — спитав брат.

— Так. Н у, відвезіть мене ще раз у кабінетик. ІІотрудїться для г е р о я ! Погуляли без мене, тепер г о д і! я вас підтягну, —і я, розуміеть ся, жартом за сп ів а в : „Ми храбро на врагов, на бой,,друзья спешім“ ...Вони зрозуміли жарт і теж усьміхнули ся, тілько дружина непідвела л иця: вона витирала філіжанки чистим вишитим рушником.У кабінеті я знову побачив: голубенькі шпалери, лямпу з зеленимабажуром і столик, на якому стояла карафка з водою. І вона бул атрохи запилена.— Налийте мені’ водицї звідсіль, — весело сказав я.— ,Ти-ж що йно пив чай.— Н ічого, нічого, налийте. А ти, — сказав я жінці, —візьми, будь ласка, сийка й посидь у тому покою. Будь ласка.І я роскошуючи пив поволеньки воду, а в сумежному покон>сидїли жінка й син, і я не бачив їх.— Так, добре. Тепер ідіть сюди. Але чому він так пізно нелягає спати ?— Він радіє, що ти повернув ся. П іди, любий, до тата.А ле дитина заплакала й сховала ся коло матусиних ніг.— Чого він п л ач е? — не розуміючи спитав я й овирнув сядовкола. — Чого ви всі такі бліді й мовчите й ходите слідом з амною, мов тїни ?Брат голосно засьміяв ся й сказав:— Ми не мовчимо.І сестра д о д а л а :— Ми цілий час говоримо.— Я піду, скажу, щоб давали вечеряти, — сказала матші сквапно вийшла.— Так, ви мовчите, — з несподіваною певністю повторив я..— В ід самого ранку я не чую від вас слова, я тілько сам балакаю,сьміюсь, радїю . Х иба-ж ви не раді м ені? І чому ви так боїтесьдивити ся на мене ? Хиба я так перемінив ся ? Е ге-ж , так:перемінив ся. Я й зеркал не бачу. Ви їх сховали? Дайте сюдиізеркало.— Зараз принесу, — відказала жінка й довго не повертала!ся, а зеркальце принесла покоївка. Я подивив ся в нього і — яівже бачив себе у ваґонї й на стації, — се було те саме обличя,трохи зістаріле, але саме звичайне. А вони, здаєть ся, чекали чомусь,.ЛЇТЕРАТ -НАУК. ВІСТНИК XXX. 6

ідо я скрикну й зомлїю — бо дуже зрадїли, коли я спокійноспитав :— Щ о ж тут незвичайного ?Сестра сьміючись усе голоснїйше спішно вийшла, а братсказав переконано й спокійно :— Так, ти мало перемінив ся. Полисів трохи.— Дякуй Бога й за те, що голова лишила ся, — байдужновідказав я. — Але куди ж се вони всі тікають то одна, то друга?Повози мене ще по хаті. Який вигідний фотель, цілком без ш ум у!Скілько заплатили ? А я вже не пожалую грош ий; куплю собі такіноги, кращі... В ел ьоси п ед!В ін висїв на стїнї, ще цілком новий, тілько шини без повітряпозпадали ся. На шині заднього колеса присхла грудка болота —від останнього разу, як я гуляв на ньому. Бра;г мовчав і не посувавфотеля, і я зрозумів се мовчане й сю нерішучість.— В нашому полку тілько чотири офіцери лишили ся живі,— понуро сказав я. — Я дуже щасливий... А його візьми собі,візьми.— Добре, я візьму, — покірно згодив ся брат. — Так, тищасливий. У нас половина міста вбрана в жалобу. А ноги — сесправді'...— Розумієть ся. Я не листонос.Брат нараз спинив ся й запи тав:— А чого в тебе голова трусить ся ?— П усте. Се пройде, лїкарь сказав.— І руки теж?— Так, так. І руки. В се пройде. Вези, будь ласка, менїобридло стояти.Вони збентежили мене, сї незадоволені люди, але радість зновуповернула ся до мене, коли менї стали стелити посгїль; справжию.постіль, на гарному ліжку, на ліжку, що я купив перед весїлєм.Постелили чисте простирало, потому позбивали подушки, загорнуликовдру — а я дивив ся на сю врочисту церемонію й в очах менікрутили ся сльози від сьміху.— А тепер роздїнь лишень мене й поклади, — сказав яжінці. — Як г а р н о !— Зараз, коханий !— Ш видче.— Зараз, коханий!

— Та що-ж ти ?— Зараз, коханий !Вона стояла за моею спиною, біля туалети, і я даремне повертавголову, щоб побачити її. І нараз вона скрикнула, так скрикнула,як кричать лише на в ій н ї:— Та що-ж се таке 1І кинулась до мене, обняла, впала біля мене, ховаючи головуколо відрізаних ніг, із жахом відсуваючи ся від них і знову припадаючий цілуючи сї відрубки й плачучи.— Який ти був ! Т а-ж тобі тілько трицять літ. М олодий,гарний був. Щ о-ж се таке! Які жорстокі люди. Навіщо се? Комусього було треба ? Ти мій ласкавий, мій нещасливий, мій любий,любий...І тут на крик прибігли всі* вони, мати й сестра, й нянька,і всі* вони плакали, говорили щось і лазили коло моїх ніг, і такплакали. А на порозі* стояв брат блідий, цілком білий, челюстив нього трусили ся і він різко кричав :— Я тут із вами збожеволію. Збож ев ол ію !А мати повзала біля фотелю і вже не кричала, а тілько хрииілай била ся головою об колеса. І чистеньке ліжко з підбитимиподушками, з закоченою ковдрою стояло, те саме, що я купив передчотирма роками — перед весїлєм...Девятий уривок....Я сидїв у купелі* з горячою водою, а брат неспокійно крутився по маленькому покою, сідаю чи, знову встаючи, хапаючи-в руки мило, простирало, близько підносячи їх до своїх короткозорихочий і знову кладучи їх назад. Потому став лицем до стїпий колупаючи шпаруни палко говорив :— Сам подум ай: адже ж не можна безкарно десятки, соткироків учити жалости, розуму, льоґіки — давати сьвідомість. Найголовнїйше— сьвідомість. Можна стати безжалісним, утратитичутливість, привикнути до виду крови й слїз і мук — от як р ізникиабо декотрі лікарі або вояки. Але як то можна взнавшиправду зректись її ? Н а мою гадку се неможливе. Змалку меневчено не мучити зьвірів, бути жалісливим; того-ж самого вчили меней усї книги, які я прочитав, і мені нестерпуче шкода всіх тих, хтомучить ся на вашій клятій війнї. А ле-ж минає час і я починаю

привикати до всїх тих смертий, мук, крови; я чую, що я й у свойомущоденному житі стаю менче чутливим, менче чулим і реаїун>лише на найсильнїйші вражіння; але до самого факту війни я неможу привикнути, мій розум ВІДМОВЛЯбТЬ ся зрозуміти й об’яснитите, що в самій сути своїй божевілле. Мілїон людий, зібравшись докупи й пильнуючи зробити свої дїлання правильними, вбивають одинодного й усім однаково боляче і всі однаково нещасливі — щ о-жсе таке ? Т а се-ж бож евіл є!Брат обернув ся й допитливо подивив ся па мене своїми короткозорими,трохи наівпими очима.— Червоний сьміх, — весело сказав я хлюпаючись.— І я скажу тобі правду, — брат довірливо положив зимпуруку на моє плече, і немов злякавши ся, що воно голе й мокре,швидко відхопив її, — я скажу тобі правду : я дуже бою ся збожеволіти.Я не можу зрозуміти, що се таке дїєть ся. Я не можузрозуміти, і се невимовно страшно. Коли-б хтось міг обяснити мені’,але-ж ніхто не може. Ти був на війні, ти бачив — обясни мені.— Іди к’ чорту! — жартливо відповів я хлюпаючись.— Ось і ти теж! — сумно сказав брат. — Н іхто не в станіпомогти мені. Се страшно. І я перестаю розуміти, що можна, чогоне можна, що розумне, що божевільне. Коли я зараз візьму тебеза горло, з початку тихенько, немов лащучись, а потім міднїйше,й задавлю тебе —* що се б у д е?— Говориш дурниці. Н іхто сього не робить.Брат потер зимні руки, тихо всьміхнув ся й мовив далі':— Коли ти ще був там, бували ночи, коли я не спав, не мігзаснути, й тоді мені приходили дивні гадки: взяти сокиру, піти йповбивати в сіх: маму, сестру, слуг, нашого пса. Розумієть ся, себули тілько гадки й я ніколи сього не зроблю.— Н адію сь, — усьміхнув ся я хлюпаючись.— А то ще боюсь я ножів, усього гострого, блискучого:Мені* здаєть ся, що коли я візьму в руки ніж, то доконче когосьзаріж у. Адже правда — чому не зарізати, коли ніж гострий?— Причина достатна. Який же ти, брате, чудний! Підпустище горяченької водиці.Брат відкрутив чопик, підпустив води й казав дал і:— А то от боюсь я юрби, людий, коли їх збереть ся багато.Коли в вечері вчую на вулиці шум, голосний крик, то здрігаюсьі думаю, що се вже почалась... різня. Коли кілька людий стоїть

один цроти одного й я не чую. про що вони говорять, мені починаєздавати ся, що зараз вони вакричать, кинуть ся один наодного й ночнеть ся мордуваннє. І знаєш, — таємничо нахилив сявія до мене, — часописі повні звісток про вбійства, про якісь дивнівбійства. Се дурниця, що що голова, то розум! У людськостиодин тілько розум, і він починає мішати ся. Посмотри мою голову,яка вона горяча· В ній огонь. А часом вона робить си зимна і всев ній замерзає, дубіє, робить ся страшною помертвілою кригою.Я мушу збожеволіти. Н е сьмій ся, брате : я мушу збожеволіти...Вже чверть години, тобі час вилазити з купелі.— Щ е трош ки! Хвилиночку щ е !Мені так добре було сидіти в купелі, як колись, і слухатизнайомий голос, не вдумуючи ся в слова, й бачити все знайоме,просте, звичайне: мідяний, трохи позеленілий чопик, стіни з знайомимималюнками, фотографічні знаряди порозкладані по полицях.Я знову займати-му ся фотоґрафуванєм, фотоґрафувати-му прості,тихі краєвиди й с и н а : як він ходить, як він сьмієть ся й пустує.Сим можна займати ся і бев ніг. І знову писати-му про розумнікнижки, про нові успіхи думки людської, про красу й мир.— Го-го-го, — загоготав ся я хлюпаючись.— Щ о з тобою ? — перелякав ся брат і зблід.— Так. В есело, що я дома.В ін усьміхиув ся мені, як дитині, як менчому, хоч я був натри роки старший від нього, і задумав ся, — як дорослий, як старий,у якого великі, важкі й старі думки.— Куди діти с я ? — сказав він здвигаючи плечима. — Щ одня, приблизно в один час часописі замикають ток і ціла людськістьздрігаєть ся. Ся одночасовість почувань, сліз, думок, мук і жахувідбирає мені опору, і я мов та тріска у воді, мов пилинка в вихрі.Мене силоміць відриває від звичайного й що ранку буває одинстрашний мент, коли я вишу в повітрі над чорною безоднею божевілля.І я впаду в неї. Я мушу впасти в неї. Ти ще не все знаєш,брате. Ти не читаєш часописий, від тебе багато ховаєть ся — тище не все знаєш, брате.І те, що він сказав, здалось мені трохи неясним жартом —се була доля всіх тих, хто в божевіллю свойому ставав близькийдо божевілля війни й перестерігав пас. Я вважав се жартом, неначена ту хвилю, хлюпаючись у горячій воді, позабув я все, щобачив там.

— Н у, й нехай собі ховаеть ся, — а мені треба вилізатиз : ванни, — легкодушно сказав я, і брат усьміхнув ся й покликавслугу, і вони в-двох виняли мбне з купелі й одягли. Потому Я ПИВ;пахучий чай із своєї склянки з пружками і думав, що жити можнай без ніг, а потім мене відвезли до мого кабінету, до мого столу,ц я приготовив ся працювати.До війни я робив для журнала огляд чужоземних літератур,і тепер біля мене, під рукою лежала купа сих любих, прегарнихкниг у жовтих, синіх, цинамонових окладниках. Р адість моя булатака велика, роскіш така глибока, що я не зважував ся початичитати й тілько перебирав книжки, ніжно пестячи їх рукою. Я чув,що по мойому обличю розходить ся усьмішка, певно дуже дурнаусьмішка, але я не міг стримати її, любуючи ся шрифтами, вінєтками,строгою й прегарною простотою малюнків. Як багато в усьомуцьому розуму й почуття краси ! Скілько людий мусїло працювати,шукати, скілько треба було вжити таланту й смаку, щоб утворитихоч би отсю букву, таку просту й чепурну, таку розумну, такугармонійну й красномовну в своїх попереплітаних рисах !— А тепер треба працювати, — поважно, з пошаною допрацї, сказав я.І я взяв перо, щоб написати заголовок — і паче та жаба,привязана за нитку, ваплигала по папері моя рука. Перо тикалося об папір, скрипіло, сіпало ся, нестримно ховзало ся на всі бокий виводило погані лінії, обірвані, криві, позбавлені всякого змислу,І я не скрикнув, не ворухнув ся — я похолов і завмер, сьвідомийнаближеня страшної правди ; а рука стрибала по ясно осьвіченомупапері, й кожен палець на ній трусив ся в такому безнадійному,шаленому жаху, немов вони, сї пальці, були ще там, навійнї, й бачили луну пожежі і кров, і чули стогін і зойки невимовногоболю. Вони відділили ся від мене, вони віджили, вони сталивухами й очима, сї шаиено тремтючі п а л ь ц і; і холонучи, не маючисили скрикнути й поворухнути ся я стежив за їх диким танцем почистому, ясно-білому аркуші.І тихо було. Вони гадали, що я працюю, й зачинили всідвері, щоб не перешкодити мені аиї єдиним звуком. Самітний, позбавленийзмоги рушати ся сидїв я в покою і покірно дивив ся,як тремтять мої руки.— Се нічого, — голосно сказав я, і в тиші кабінету голоспрозвучав хрипко й негарно, як голос божевільного. — Се нічого.

Я діктувати-му. Адже Мільтон був сліпий, коли писав свій „Загубленийр ай “. Я можу думати, а се найголовнїйше.І я почав складати довгу, розумну фразу про сліпого Мільтона,але слова плутали ся, випадали мов із кепського набору, йколи я придумував кінець фрази, я вже забував початок її. Я хотівтоді пригадати, з чого се почалось, чому се я складаю сю дивнуфразу без жадного змислу про якогось Мільтона, і не міг.— „Повернений рай“, „Повернений рай“, — твердив я й нерозумів, що се значить.І тут я завважив, що я взагалі багато забуваю, що я ставдивно забудьковатий і плутаю знайомі обличя; що навіть у звичайнійрозмові забуваю слова, а часом і знаючи слово ніяк не можузрозуміти його значіпя. Я ясно уявив собі свій теперішній день :якийсь дивний, короткий, обрубаний, як мої ноги, з порожніми, загадковимимісцями, довгими часами непритомности або зомлїня, проякі я нічого не можу згадати.Я хотів покликати жінку, але забув, як її звати — і се вжене здивувало й не злякало мене. Тихенько прошептав я :— Жінко !Н езграбне, незвикле слово тихо прозвучало й завмерло не викликавшивідповіди. І було тихо. Вони бояли ся необережним звукомперешкодити моїй праці. І було тихо — справжній кабінетученого, лагідний, тихий, що настроював до тихих думань і творчости.„Любі мої, як вони піклують ся мною“ — подумав я зворушений....І вітхнене, сьвяте вітхнене опанувало мою душу. Сонцезасьвітило ся в моїй голові й пекуче творче проміне його бризнулона весь сьвіт, розсипаючи квіти і пісні. Квіти і піснї. І цілу нічписав я не чуючи втоми, свобідно буяючи на крилах великого,сьвятого вітхнення. Я писав велике, я писав безсмертне — квітий піснї. Квіти й пісні...[КонЄЦЬ буде].Переклала (Ж арі^сл аГСолтаїиса.

Герман Банґ.Дадам де Кірок а.(Оповідане з Марієнлїст).Перший раз я побачив її па побережу.Ішла против мене, — струнка, з зовсім характеристичною поставою,сильно ступаючи, а. при тім легконога, а все таки видавалася втомленою.І перше, що я побачив, се її одїж, хоч не мала на собі нічогонадзвичайного. Була се біла сукня з матерії, яку, здаєть сяменї, називають альпакою, і чорний пояс довкола стану. А ле крійсукнї був так дивно гарний, як се знають лиш мцстцї моди. А чорнийпояс, зовсім матовий шкіряний пояс із зелїзним замком переривавкрасу ліній костюма насильно, майже брутально, — так міцнобув заннений, стягнений, неначе-б та, що його носила, хотілатвердістю пояса заглушити якийсь біль.Мала полудневу краску лиця і правильні риси. Але характеристичнийвираз обличю надавали очи. Темні, без блиску, а всетаки промінясті, промінясті против її волї. Часом небо може матитаку барву, — рідкі ночи в жовтні.Я звернув очи на її товариша. Мав ш істьдесять літ, а хотїввидавати ся сорокосьмилїтнїм. Гладке лице, проста постава, щоприходила ся йому трохи з трудом, і стяжка почесної леґії. Мимовчасного переднолудня носив викроєні черевики.Н е говорили. А коли вона дивила ся на твердиню Кронборґ,очевидно не видячи зубчастих веж, він виглядав як чоловік, щоприлично нудить ся.

Пішли далі.В ід тоді бачив я їх через тиждень кождого дня.Приходили перед полуднем в означенім часі* і сідали на тусаму лавку, останню на побережу. Там сиділи дві години, — а їїтемні очи за той час дивили ся мов не своїм зором на воду, назунд, неначе-б се була струя житя, яку її очи проглянули аждо дна.Її одіж була все та сама.А також пояс.Пан сидів побіч неї, коректний і розсіяний, як хтось, щосновняе свої обовязки, а його думки були де инде, коли в ньогозагалом були якісь думки.Н а обід зміняла туалету. Та була з шовку, але також біла.А пояс був той самий.За обідом пан ставав живійший. Казав студити собі шампана,додавав оцту до майонеза, мішав собі салату з трьома сортамимуштарди і очевидно був у добрім настрою, — а инодї кивавлегко головою в такт оперового попурі орхестри.Вона сиділа серед богатьох людий і усьміхала ся, як хтось,що на сцені привикає всьміхати ся, а її руки, втомлені тягаромдіямантів, розривали цьвіти на обрусї і спускали їх знов па адамашковімеви.— Стелиш цьвіти, як на смертнім покривалі, — сказав пан.— Так, мій приятелю, — відповіла і здержала ся, аби зновте саме зачати, все ще всьміхаючись.Данська дама, яку що суботи відвідує її муж, сказала досвого сусіда з особливим натиском :— Еспанське нодружє.Тимчасом пан скінчив обід і встав.— L e n u m éro ? — запитав молодий кельнер із уклоном.— 8 8 , — відповів пан і подав дамі руку. Ішли через залю,попри великі вікна, крізь які надало сонце. Її біла шовкова сукняв високим ковнїром блистїла як срібло в соняшному проміню.Я вийшов до портієра :— Х то живе під числом 8 8 ? — запитав.— Подивимо ся, — відповів портієр і отворив повагом книгугостий.— L a C om tesse d e Q uironat, C hâteau de Q u esn ay B lo is.— Вона ce сама написала, — сказав портієр.

— Так, се видно, — сказав я оглядаючи чужинецький почерк.Було се англійське письмо, остре і дуже велике. Але припоодиноких чертах дрожала рука майже незамітним дрожанем, якепишуча старала ся мабуть укрити.— А се той пан, — сказав портіер, показуючи на числа 94і 95, де я читав :„M onsieur de V ide, m em b re de la C ham bre, P a r is“.— Ce її вуйко, — говорив портіер.— А га, — віцповів я, а уявляючи собі фіґуру того пана,байдужно чемного, думав я собі :— Очевидно. Х отіла, щоб її берегли, а не займали...— Се посол, — сказав портіер.— Чому-ж нї, — відповів я, — він може був навіть колисьміністром, — міністром почт і телеґрафів.А піднісши голову я побачив його, пана де В ід, як сидїв заскляною стїною в вестібулї, де травив свій обід, зігнувши ся над„Le T e m p s “.У найблизших днях бачив я паню де Кірона і пана де В ід усев тім самім часї і на тих самих місцях. Вони нї з ким не говорилиі нїхто їх не знав.Купелеві гості охрестили паню де Кірона „дамою з поясом“.— Знаете, — запитав мене портіер одного ранку, — що написанона пряжцї її пояса ?— Н ї!— Се зелїзна пряжка, — сказав портіер.— Так, — відповів я. — Але що-ж на ній написано ?— Je t ’ap p artien s, — відповів портіер, а його очи заблищализ за пенсне.— Як ви дізнали ся про се ? — запитав я.А ле портіер, мудрий чоловік, якого зіньки блищали по частиприхильністю, а по части злорадністю , засьміяв ся і сказав:— Н а моїй посаді зпаеть ся все більше від иньших людий*І минали дпї і не притрапляло ся нічого нового...Або радше, притрапила ся марниця, меньше як ніщо, а всетаки...Було в обідну пору. Молодий кельнер, що услугував пристолї пані де Кірона, прикрасив сьогодня стіл братками, тими темними,що такі глубокі краскою. Офелїя говорить раз до данськогокороля, що їх чашечки означають забуте.

. Панї де Кірона сидїла як звичайно сама против пана де В ід гякий їв артішоки.Опісля промовила і подивила ся нагло на гарні дьвіти:— Які вони г а р н і!І коли її стрункі, втомлені руки рушали ся по обр усї, назбиралавона цьвітів Офелїї і всунула їх за пояс — над пряжкою.Пан де В ід, що за той час скінчив артішоки, порушив наглодуже енергічно головою.— Слухай, — сказав.Орхестра грала пісню Зібеля з Фавста.— Адж е з сим звязано стільки споминів, — сказав він.Я мимоволі мусів усьміхнути ся з наголосу і виразу йоголиця. А ле також я побачив нагло перед собою чудовий дім иариськоїопери і шовкові плащі, що звисали з матово-білих плечий,і ряди льож у валі, де било ся так багато серць... і де такожя пережив стільки щасливих хвиль.А в очах панї де Кірона запалав із блискавичною швидкістюсильний огонь, огонь, що змінив цїле її обличє, і вона промовилаголосом, якого я ніколи не чув, голосом, що був пройнятий жаромжитя :— П існя Зібеля.І ледви слова вийшли 8 уст, як вопа вхопила обома рукамиза пояс і притиснула їх до тіла рухом зраненого, що притискаєруку до рани, — і зблідла як обрус.Се було передучора...О третій годині вийшов я на побереже. Пані де Кірона і панде В ід сиділи на своїм звичайнім місці.Але вже з далека бачив я, як посол жестикулював рукамиі махав сильно головою, а підійшовши близше я почув, що пан деВ ід говорив голосно і майже 8 жаром. Проходячи попри них неміг я не почути його слів.А він говорив, жестикулюючи майже як Італієць :— Але-ж люба дитино, будь же розумною... Чого-ж хочеш ?Чого хоче твій м уж ?... Жаден не заховував ся-б бл агор одн іш е— в такім випадку... будь же розумна... адж е-ж не треба бутинесправедливим...Панї де Кірона не відповідала.Непоруш на і стиснена своїм чорним поясом дивила ся на зунд,.як на струю свого власного житя.

Вийшовши вчора рано в парк стрітив я тягаровий віз, щобув у повнім розгоні’ і наладований куфрами.Кароль сидїв яснїючи на козлї.— 88 від’їздить, - закликав, коли віз переїхав попри мене.Дальше в алеї надійшов малий пікольо. В ін новик у службіі гордить ся кождою депешою, яку несе до телеґрафічного уряду,а яка написана якоюсь чужою мовою.— Се по француськи, — сказав поважно і наставив менї телеґраму.— Так, по француськи, хлопче, — сказав я і взяв її зовсім■байдуже.Але нагло задержав я телеґраму в р уц ї:Там стояло :„Vicomte de Quironat. Château de Quesnay Blois. Отже —вертаю. Люіза*.„Отже — вертаю “.І „отже“ було написано дуже великими буквами, неначе підтиском постанови, яка в меньших і дрожачих буквах „вертаю“ стала•бліда і непевна.„Отже вертаю “.Я ще стояв із телеграмою в руцї, як пікольо сказав :— Я мушу йти.— Так, — сказав я і здрігнув ся.І хлопець полетів далі* на своїм колесі з депешою.Коли я прийшов до портіерської льожі, сидїв портіер передствореною книгою гостий. Перевертав сторону за стороною. Потім^показав на 88 до 93 :„La Vicomtesse de Quironat. Château Quesnay. B lois“.— Щ о могло-б за тим крити ся ? — запитав.— Н е знаю, портіере.Він підніс голову.— Т хе, і я не знаю, — сказав. — Але в житю відіграється чи одну комедію.— І драму, портіере, — сказав я.В тій самій хвилі прийшла покоївка.— Портіере, - сказала, — дама з під числа 88 забуласвій пояс.— До сто тисяч !

— Так, — сказала дівчина і подала йому чорний пояс. —Ось він.ІІортіер узяв.— ІЦо-ж, маємо її адресу, — сказав.Коли дівчина відійшла, портієр іщ е стояв і оглядав пряжку.Потім сказав :— Je t ’ap p artien s.— Ми його н е відішлемо, — додав. — Пані ґрафиня йогоне забула, — тільки — лишила.Переклав dUl. dlofr'vmc/bi&'U/ü,

Ян С. Махар.О Р I А Н Д А.*)„------ і ось великий князь коменду втративнад фльотою, й сюди, до Оріандипослав його дар-батюш ка сердитий.Бо грішні пляни пріли в сивім лобівеликокняжім дядька Константина,дух бунту жив у велитенськім т їл ї:ходив на бездорожя, бідолаха,і, царська парість, слухав нігілістів.Щ о повну кару царський гнїв па ньогоне кинув, се тому, що добрий бувнаш батюшка і правий чоловік:судив і милував і ждав покутий поправи...А голубчик наш сидитьу Оріандї, відбира листи,розписує таємні маніфести;його післанець їздить з повним міхоміз Ялти в С евастополь; гордо морщитьчоло великий князь і злобно блискасвоїм орлиним, недослїдним зором.Аж збула ся судьба. Стоїть так. разнаш Константин Миколович і жде,як звичай мав, післанця з П етербурга;нісла пема й н ем а; та їде в трикіньсухий А нґлїець у клїтчастих шатах,крізь окуляри загляла в червонусвою книжчину й глипає кругом цікаво,от, як то вже ті Анґлїчани вміють.Велить сиинить ся, мов чужий к чужомуйде до великого князя — лиш моргнув тайно.*) Оріанда, роскішна місцевість у Криму близько Ялти, де містять ся палатиросийських великих князів. Сими днями в Газетах була відомість, що тамзнайдено таємну друкарню і склад заборонених книжок та революційних прокламацій.Оріанда має вже з сього погляду свою лєґенду, — доказом отсей прегарнийвірш Я. С. Махара, написаний ще 1899 р. і поміщений у його поетичній збірціYylet na Krym, v Praze 1900, стор. 103—106.L Фр.

Се нігіліст був — шепнув два-три слова,що все пропало, схоплений післанець,що в О ріанду з цілим почтом їдесам комендант із „третього відділ у“ —вклонив ся, в трійку сів, поїхав далі.Великий князь що духу, завернув с я ,.ось по сих сходах скочив довгим кроком,вбіг в к а б ін ет : стіл, скрині відчиняє,паперів тиск із них на землю горне,з лямп керосином бух — і черк сірничку...І вийшов, і у парк ; де перш стояв,там знов стає на зад схрестивши руки.І жде. Аж бач, іде той ґенералв цівільнім одязі, що й не пізнати.— Куди ? — великий князь до нього гримне.— Т ут, в Оріанду з царського наказу.— Сюди йди, р а б е ! — і кивнув до сходів.В тій хвилі вибух золотий язикна рівний дах, вискакували иньшів плащах чорнявих вікнами й тягли сядо неба в верх — палає Оріянда.Великий князь сьмієть ся, що аж очислїзми заходять, і ще / і підганяєжандарські д у ш і: — Йдіть, голубчики !Щ о стали ? Ах, раби ліниві, таксповняєте царя свойого волю ?Тай ще при мнї, государевім вуйку ?Р озж ал уєм ! Сибір на вас, собаки !Так кпив...Т оді лишилось з Оріандите, що тут бачимо...Поводир грубий,професор у якійсь московській школіпіт утирав.Тим стінам окоптїлимбула блакить за стелю. Обгорілістовпи лежали під ногами нам.Вирізувані платви теж гнили тут.М ітлисті трави виростали в іііпарахмозайкових помостів заль, а в дїраху мурі ріс розхідник та стирчаласолома з горобячих гнізд...З чеського переклавО^Ьсс'И/ (Зр/р

Постіл у Росії.А гов, постіл іде но краюпо царській „вотчині“ далекій!Палаци панські скрізь палають,саміж пани біжуть на втёки.Мужик сам впрошуєть ся в гості,а де гостина не готова,він пригадає панській мостїі Р азіна і ІІуґачова.По небі луни скрізь палаютьвід Вятки до Симферополя,і бистрі три їзд ц і чвалаю ть:темнота, голод і неволя.За день уйдуть їх дикі конїсто тисяч миль без проволоки,і не догонить їх в погонініякий Н оґі нї Куроки.„Вже сорок літ, як із народакріпацькі зкинено кайдани;по що-ж нам, царю, та свобода,коли чим жити нам не етапе?Панове нють, учтують ситочне дбаючи на гнів Господній,Ми жнем для них і сїєм жито,самі все голі і голодні.„Чи-ж вічно нужда та слезаватягти ся мусить в наші тропи?Н і, ми жадаєм свого права,ми бідні, темні, чорні хлопи,А як іще й тепер над намияснїйше сонце не засьяє,то ми змолотим вас ціпамитак, що й Пан Біг вас не п ізн а є!“Таким то співом скрізь лунаєтепер росийськая земелька,і кождий в співі тім півнаєСтепана нуту та Омелька.У нотї тій глуха розпукасих топче, а других підносить,а в слід за ними Смерть штильгукай зівялі стебла косить, косить...Із „Jugend“ переклав

®4r Ал . ° · И г*.:s*sУкраїнство і питання дня в Росії.„Захитала ся земля і рушили ся її основи.“ Бюрократичнополїцийнийавтократизм Р осії, що здавав ся таким безнадійно м ідниміще кільканацять місяців тому, валить ся на наших очах, і перспективаперестрою її на свобіднїйших і р аціональніш их основахзі сфери теорій і далеких можливостий перейшла на дневний порядок,скупляючи коло себе увагу не тільки горожан Р осії, а й ц і­лого цивілізованого сьвіта. Історія, ся m agistra vita e, у котроїтільки звичайно ніхто не хоче учити ся — ще раз на твердихфактах дала лекцію, що .насильство і утиск не можуть бути трівалі,бо гинуть від власної гіпертрофії, від деморалізації й дезор ­ганізації, яку викликає форсованнє низших інстинктів у тій самійсфері насильників і утискачів.Галицькі наші читачі може пригадають собі статю одногоз наших львівських репеґатів десь із перед трьох літ на тему б езвиглядпостинаших національних змагань супроти безконечної воєнноїй державної сили Р о сії. Описуючи свої вражіння з п одорожідо Петербурга за „воспомоществованіями“ для „страждущихъ.Галичанъ“, описував він церемонію спускання на воду воєнногокорабля в Кронштадї, на котрій був присутний: вражіння від сьогообразувикликали в уяві кнутоноклонника ідею контрасту безсильностинаціональних змагань „Українчиків“ : подивив ся він на того,кольоса, і подумало ся йому: а ну де ви У країнці? поглянув н&ті страшенні гармати й захотіло ся йому заспівати „Щ е не вмерлаУкраїна...“І от не минуло кілька років від часу, коли так радіснограло серце галицького „захребетника“, і де діла ся та імпозантність! Росийські кольоси пірнули на дно, страшні гармати ржа*віють під водою, а Україна не тільки не вмерла, а й готовить ся дообновлення, до нового житя... Грімкі події, що таким натовпом п е-ЛІТЕРАТ.-НАУК. ВІСТНИК XXX.

решили перед нашими очами, застукали в віко домовини, якимпридавило її чуже насильство, та збудили її з летарґу, в який завелаїї безрадність і пригнобленне її власних синів. Вона не вмерла,не вмерла... Але не вмерти ще не значить жити — жити иовнимжитем, до котрого кличуть тепер подїї всїх, у кім не завмерла зовсімжитева енерґія.Росийська „весна“, що так несподівано загостила серед мокроїпетербурської осени, не викликала особливого руху на Україні'.Наші закордонні земляки, наладувавши себе стоіцізмом, потрібнимдля того, щоб „перечекати лихолїте“, скептично споглядали на сюпетербурську весну, не витуляючи посів із ґрапдіозних кожухів,посправлюваних на пересиджуваннє лихолітньої зими. І довго-довгоішов-гудїв „велений шум, весняний шум“ по широкій Р осії, покипоказали ся слїди якоїсь реакції і на Україні'.Поки що ся діяльність наших закордонних земляків скупилася в заходах коло знесення обмежень українського слова (указу1876 р.). Се вповні зрозуміло. Н а сїй точцї українство звязіїнесиеціяльним, виїмковим указом і знесеннє його та иідведенне українськогослова під загальні норми, котрі реформують ся тепер і зміняються на краще під спільним натиском усїх народностий Росії,мусить бути першим постулятом української суспільности супротиправительства. Самою льоґікою подій він мусів бути висунений наперше місце, як перший український національний постулят, найширшимикругами української суспільности відчутий, давно дозрілий,на пункті' котрого не може бути ніяких вагань і сумнівів.Становище, яке зайняло в сїй справі правительство, відповіди найого запитання, уже дані ріжними інстанціями і нам звісні, аботі, яких зміст можна наперед передвидїтп, дають усї вигляди наполагодженне сеї болючої справи. И резідент комітету міністрівВ іте запевнив українську депутацію (що явила ся в Петербурзі’в середині с. с. лютого), що всі ограничения українського словаупадуть за яких три місяцї, разом із ухваленпем нового прасовогозакон а.1) Запитані університети київський і харківський заявили ся1) Найновійші Газетні звістки одначе не віщують такого скорого ухваленняпрасового закона і , кажуть надїяти ся його затвердження не скорше осени.З і свого боку, як зачуваємо, урядники цензури, аби не лишити ся без служби,з власних інтересів агітують у правительственних кругах за задержанием цензурибодай для „простонародних“ видань!...

за повним зпесепнем усяких обмежень українського слова, і в такімд у сі без сумніву заявить ся й Академія петербурська, що вже заманїфестуваласвоє становище своїми заходами в справі дозволусьвятого письма на українській мові.1) А вже особливе значіннє будемати голос київського ґенерал-ґубернатора, що також, як довідуемося, в основнім і річевім представленню мав заявити ся за внесениемуказу 1876 р., ідучи слідом одного з своїх попередників, ґен.Черткова, що ще в 1880-х рр. виступив із представлением про внесениеуказу 1876 р .2) Коли не зайде який несподіваний катаклізм,обмеження 1876 р. можна уважати погребаними.Минула їх нора; навіть звісний українофоб з київських ун і­верситетських кругів, що останніми літами пописував ся найбільшебезцеремонними, найбільше цинічними вибриками против українства,зміркував ситуацію, й пе мав відваги заявити ся за ограничениямиукраїнського слова, коли прийшло виразно сказати: „так“ чи „ н і“ .І одначе, хоч заходи в справі знесення ограпичепь українськогослова мусїли вийти на перший початок, як перший иостулят,ним зовсім не вичерпуєть ся проґрама нинішнього моменту, а з становищазагальної еволюції українства і нинішніх обставин сей постулятнавіть і не найважпїйший. Мушу се піднести тому, бо якраз можна иобоювати ся, що в очах богатьох з наших заграничнихземляків знесенне указу 1876 р. може здавати ся не тільки початком,але властиво й кінцем українського питання, таким постулятом,в котрім замикають ся трохи не „конечні цїли* українськихзмагань.Щ е в 1880 — 1890-х рр. українофіли в Р осії стали на тімстановищу, що українство — питание не політичне, але культурне,з]) На засіданню комісії, зложеної з нідпоручншгів Академії, міністерстві українських лїтератів, як довідуемо ся, ак. Корт і Шахматов виступили в інтересахувільнення українського слова з рефератами так основними і рішучими,що перед ними поблідли меморіяли предложен! Українцями.Як голос чоловіка близького пс гербу рським правительственним сферам,гадка ген. Кляйґельса мусить там знайти послух, а сам він мав нагоду наочнопереконати ся під час своєї подорожі по київській губернії, що справа українськоїмови зовсім не видумана, а вповні актуальна: під час розмов із селянамивін їх не розумів зовсім, а вони його так само. Тож коли київське »земство«(іменоване правительством і постановило предложен! йому до видання українськімедичні книжочки для народа публікувати в росийськім перекладі, ґен. Кляйґельссам спротивив ся такому рішенню, як абсурдному з огляду на незнание росийськоїмови народом.

а з тих культурних потреб введено його головно на питанне л ітературне,питание кни ж ки для народу і кн и ж ки д л я інтелігенції(белетристичної головно), і тепер у старших ґенераціях українськоїсуспільности, що, розуміеть ся, в першій лінії будуть репрезентуватиїї й її потреби, можуть знайти ся люде, для яких дозвіл ук р а­їнської книжки внесением указу 1876 р., з деякими дрібніш им иуступками (як допущенне української книжки до сільських бібліотек,української мови до сільських шкіл як помічної при викладі,знесенне обмежень для українського театру і т. и.), будуть не тількиальфою, але й омеґою українського питання. В сьвіжій ще иамятинашій стоїть становище, зайняте нашими земляками під час діскусіїнад допущением української мови для наукових рефератів на археольоґічнихз’їздах (1 8 9 9 ). Кажучи вітверто, його можна короткосформулувати словами: се не ми, се Галичани, вопи розвиваютьукраїнську мову для ужитку інтелїґенції, для наукового письменства,їм треба позволити се, бо вони не вміють росийської мови йне мають спромоги її присвоїти; Українці - ж росийські — виходить,властиво того всього не потребують. І не легко було розібрати,де кінчить ся тут викрут, зроблений „страха ради іудейська“, і депочинаєть ся справді' щире переконанне, що для Українців росийськихвистане української мови для „домашняго обихода“, з деякими цензурними полекшами. Українофіли так довго старали сязапевнити росийське правительство про скромність і нешкідливістьсвоїх замірів, що й справді* нераз спускали з ока можливість якихосьширших і дальших постулятів. То-ж можна побоювати ся, щой тепер можуть знайти ся елементи противні розширенню українськоїпроґрами, або такі „хитрі М алороси“, що будуть чекати, ажїм принесуть готову конституцію на тарелі, здобуту чужими заходами,і тим хитруваннем іще раз перехитрують самих себе.Щ о знесенне ограничень українського слова не розвязує собоюпитання навіть чисто формального націоналізму, се річ ясна.Українським словом, звільненим із дотеперішніх обмежень, будутькористувати ся досить тісні круги людий, уже тепер о стількиосьвідомлених і приготовлених національно, що потребують ужеукраїнської книжки, української преси для задоволення своїхкультурних потреб. Але по за нею лишають ся на українськійземлі* маси інтелїґенції й півінтелїґенції, вихованої* на росийськіймові, як мові культурній, і призвичаєної до н е ї; вони будутьтілько що призвичаювати ся до українського літературного слова

і користувати ся ним більше або меньше, о скільки сильно проявитьсебе національний рух.Та й супроти народнїх мас не досить самого лише цен зурногодозволу. Треба і· орґанїзації для розповсюдження українськоїкнижки па селї, треба по селах прихильної, то значить — такожпризвичаєної вже до української книжки інтелїґенції, яка-б ту українськукнижку ширила, сільських читачів до неї заохочувала. Т ребанарешті', щоб та українська книжка відповідала на ті житєві питання— політичні, суспільні, економічні, господарські, які підіймаються вже тепер серед осьвіченїйшого селянства, а з дальшимрозвоєм свободи й політичного житл в Р осії, розумієть ся, будутьвиступати все сильнїйше. Инакше українське село лишить ся такдалеким від українського літературного руху, як росийське селовід сучасної великоруської літератури.Для зорґанїзовапня української суспільности для національноїроботи в ширшім значінню того слова, то вначить для цілийподвигнення й розвою українського народа, перетворення йогов націю і пожаданого розвою сеї нації, а навіть і для ширеннясамої національної ід еї не досить самого українського слова, недосить самої ід еї етноґрафічної народности. Осьвідомленнє сусп ідьпостимусить бути поведене способами їй приступними, то значитьтакож і книжкою та пресою росийською, й осьвідомленнє се має вестися не на підставі самого національного почутя, бо воно в переважніймасі інтелїґенції на Україні' дуже слабе, анї на підставі самихісторичних чи етноґрафічних традицій, бо вони ще сл абш і; йоготреба вести також, навіть іще більше на оспові інтересів краєвих:економічних і господарських інтересів української території, її еманципаціївід державних центрів і від використування на інтересичужі українській території, її раціональному розвоєви, культурномуй економічному, її краєвій автономії й самоуправі. Сесправа не тільки дуже важна, але й дуже пильна, що не терпитьпроволоки й спізнення. Українство в Р о сії повинно вийти за границюідеї етноґрафічної народности, стати політичним і економічним,узяти ся до орґанїзації української суспільности як нації, ужетепер, коли не хоче зістати ся „за флагомъ“ і спізнити ся знову надовгі покоління. Зістати ся для пього при самих ідеях етноґра-•фічпої народности значило-б засудити себе на неозначений часва лєтарґічне веґегованнє.

Подібне до того, що ми бачили в 1 8 7 0 — 8 0 -х роках, можаповторити ся ще в сильнїйших і небезпечнїйших формах тепер*Т одї живійші українські елементи притягав до себе революційний,терористичний рух, а що українофільство, налякане сеюатракційною силою його, вивісило формулку українства як культурного,етноґрафічного питання, то тим далі відпихало від себеживійші, непримирені елементи своєї суспільности, поки аж в останніхлїтах, у молодшій ґенерац ії не наступила реакція против тоїформулки. Так і тепер всеросійський конституційний рух можепотягнути до себе українську суспільність і привести до занедбаннянаціональних потреб, коли українське національне питаниене буде перенесене вповні на ґрунт політичний і економічний. 6 в тімвелика небезпека для української национальности супроти ипьших,.у котрих національна ідея вже о стільки вироблена і закоріпена,що сама собою розумієть ся, несьвідомо підсуваєть ся як підставапроблемів політичних, економічних, культурних. Щ об не зістати сяв ролї антікварного питання, українство мусить стати міцною ногоюна тім ґрунті краєвих економічних, культурних і політичнихінтересів. Таку працю Українців над українським нитаннєм, надсобою і над українською суспільністю я уважаю пнтаннем дняусправою пильнїйшо'ю, актуальніш ою , ніж ставленне яких будьнаціональних постулятів супроти правительства.Українство зрештою мусить стати ся тепер неминуче питаниемПОЛІТИЧНИМ уже тому, що в нинішнім моменті політичного перестроюР о сії всі питання звязапі з тим перестроєм мусять стати питаннямиполітичними. Покладати ся на те, що конституційне питаннебуде розвязане без нас і принесе нам усї благодати готовими, розуміється, нїяк не можна. Слово „конституція“, що тепер носиться в повітрі і втїляє в собі змагання, надії і мрії ріжних народностий,кляс і ґруп Р осії, само по собі дуже неозначене, і ріжніґрупи та кляси вкладають до нього надїї й бажання дуже неоднакові.Останні* літа стояв пароль спільної боротьби з бюрократичнополїційнимавтократизмом, і під окликом сеї боротьби злучили сявсі* поступові елементи Р осії, без ріжницї народности!! і теоретичнихконфесій; всі* иньші питання були відложені на бік супротисеї спільної боротьби. Дійсно, вибореннє перших підстав горожанськоїсвободи: свободи й безпечности особи, свободи слова й свободиорґанїзацій, се елементарний постулят, перед яким мусїли

затихнути всї ріжницї в поглядах і планах будучої орґанїзації політичнихвідносин, і на пункті' його не може бути ріжниць — усїнародности й партії мусять g etren n t m arsch ieren u n d verein tsch la g en у сю точку. І коли б була можливість забезпечити сісвободи, заґварантувати їх від нарушень із боку адміністрації йправительства, то можна-б було задоволити ся тим на якийсь часі користаючи з свободи діск усії й агітації, розвести діскусію , вимінудумок над пляном дальшої конституційної організації, абивона випала від разу як найбільше раціонально, а не була схибленавід початку. Але що дотеперішній настрій правительства й бюрократіїзовсім не дає ґваранцій певности й непорушности такихсвобід, наколи-б вони й були признані на папері, законом чи указом(бо при неограничености й безконтрольности бюрократії, безорганізації вповні незалежного суду й підпорядковання йому екзекутивноївласти ніщо не забезпечить тих свобід у дїйсности), тож і недиво, що постулят конституційний, як постулят забезпечення тихгорожанських свобід, виступає разом із ними на перший нлян.1)З сим фактом треба числити ся. Можна собі бажати, щобзаведение конституційних форм випередив певний антракт свобідноїдіскусії, але жите не стоїть, і історичний момент не можна до волізвільняти в його темпі, а треба достроювати са до нього, до тихзадач, акі він ставить, аби вони не були розвязані без пас. П о­кладати ся на те, що нехай прийде якась конституція тимчасом„на черно“ (в брульонї), а потім її можна буде поправити, —нїяк не можна. З конституцією керма переходить із рук правительствав руки суспільних клас чи національних ґруп. і з ними боротися тяжше ніж із правительством. До тепер у конституційнім рухувели перед правдиві репрезентанти росийської інтелїґенції, з котримиможна було договорити ся на ґрунті національної чи простолюдської справедливости. Але з заведением конституційних форм,звичайної буржуазійпої конституції (а инакшої не можна надїятися від такої брулїонової роботи, коли діскусія і розвага будуть від-’) Зрештою полщийно-бюрократичний терор не устає і тепер: ревізіїарешти, заборони зі стають ся звичайним явищем у передодень того »земськогособору«, що сам собою зрештою предсгавляєть ся річею досить проблематичноюі в результатах своїх необчислимою. Провідники суспільності! задумують ся наднайлщшою організацією того собору, але як можуть виглядати вибори репрезентаційпри браку особистої безпечностіт, свободи агітації, свободи організацій, просе прикро навіть думати.

кладати ся „на пізнїйш е“), фактичними панами ситуації можуть дужескоро стати буржуазійні кляси найбільше сконсолідованих, найбільшескристалізованих національно і приготовлених до політичноїдїяльности народностий — великоросийської, польської, вірменськоїй ин., і ті народности, котрі зістаиуть ся на боці* в нинішнім переходовім,творчім моменті', стрінуть потім трудности значно збільшені.Ся обставина накликає до незвичайної чуйности, до уваги йенерґічної дїяльности всі народности Р осії. Галицькі Русини, зіставишся пасивними сьвідками такого творчого часу в Австріїі взявши ся до участи в політичнім житю аж геть пізнїйше, засудилисебе на ролю паріїв між народами А встрії на довгі часи.Т реба уважати, аби щось подібне не трапило ся тепер із намив Р о с ії!...Я не буду входити сим разом близше в ріжні можливости,які можуть уложити ся при переведенню конституційних форму Р о с ії; заповіджена редакцією „О свобож денія“ публікація нарисівконституції може дати для того лїпшу нагоду. Вкажу тількина деякі симптоми таких можливостий. Так із ріжних сторін пропаґується плян репрезентації самої лише великоруської суспільностичи иародности, з поминеннєм „инородцевъ“. В чистій формітака конституція має не дуже великі вигляди на здійсненне, алегадки про таку орґанїзацію репрезентації, яка би з гори давала рішучуперевагу великоруській народности, виступають досить виразноі в останніх маніфестах і рескриптах правительства. Не можутьтішити нас і пляни, симпатично прийняті частиною росийських радикалів,вилучення в осібні сойми Польщі, Ф інляндії й Кавказа з по-,лишением усіх иньших народпостий під спільним парлямептом, беззабезпечення національної автономії; такий устрій дав би перевагукільком народностям, віддаючи иньші згори нід їх геґемонїю, поділивби народности Р о сії на привілейовані й непривілейовані, яксе стало ся в Австрії, й розбивши державу на кілька провінціяльнихтериторій з мішаною людністю, засудив би національніменшости на поневоленнє, з якого їм потім було-б тяжко вибитися. В загалї велика небезпечність лежить у перспективі, щонинішні ґубернїяльні території можуть стати підставою чи провінціяльнихкомплексів, чи навіть розширеної місцевої самоуправи:маса Губерній складають ся 8 кусників ріжних національних територій,і без розмежовання національних територій — коли підставоюавтономної й парляментарної організації будуть національні округи —

національне питание готово стати такою самою гальмою всякої роботиекономічної, культурної і політичної, як в австрійській провінціяльлійсамоуправі, і таким самим жерелом безконечних падужить і за ­взятих антагонізмів. (Н пр. сформованне осібної самоуправи дляПольщі в теперішніх адмінїстраційних границях віддало-б під повнувласть Поляків Українців Холміцини й Сїдлеччпни, Литовців ґуб.Сувалської, і т. и ). Розмежованне національних територій являеться першою умовою успіш ної конституційної дїяльности.Зі становища клясового нпр. перспектива, πιο той проектованийсобор чи констітуанта буде складати ся з відпоручників земств,грозить необчислимими комплїкаціями й хибами. Земства цо свойому.нинішньому устрою, се репрезентація передовсім дворянська, депопри дипльомовану шляхту мають голос іще тільки більші властителіне-шляхтичі, а не мають тепер ніякого значіння, анї селяни,анї иньші робучі кляси, анї інтелїґенція невластительська і недворянська.Сама по собі отже така репрезентація була-б дужеодносторопна, вповні схиблена, а спеціяльно з нашого становищавийшло-б таке, що Українці' в тій репрезентації могли-б зовсім, чимайже зовсім не мати голосу, бо більші властителі і дворяни налівім боцї Дніпра і на Чорноморю сильно 8росийщені, так що їхтільки довгою й усильною агітацією (і не ідеєю етноґрафічної народности,як се вже сказано) можна буде привести до зрозумінняукраїнських національних інтересів, а на правім боці Д ніпра·— сев значній мірі Поляки, яких становище до українського національногопитання може бути дуже неприхильне...В се се перспективи й можливости, супроти яких Українцініяк не можуть зістати ся пасивними, байдужими глядачами. І задачі,які висуває перед українську інтелїґенцію нинішня доба, неможуть бути полагоджені самими резолюціями чи петиціями до правительства.Вони потребують інтепзивної й добре обдуманої роботи— роботи коло своєї суспільпости і роботи спільної з иньшиминаціональними й суспільно-політичними ґрунами Р о сії коловироблення найбільше раціонального пляну устрою й відносин б у ­дучої Р осії.Т епер, поки ся справа ведеть ся правдивими репрезентантамиідей поступу й справедливости, повторяю, можливе порозуміннєз ними па ґрунті сих ідей. Національне питаднє не можебути зіґнороване, се річ ясна; щоб воно не влазило на дорогу•справам культурним, економічним і політичним, не перебивало їм

дороги своїми національними рахунками, воно повинно бути введенев свої природні бер еги ; виїм лежить спільний інтерес усіх прихильниківсвободи, поступу й суспільного розвою. Національні територіїмусять бути положені в основу орґанїзації самоуправи й репрезентації,для мішаних територій і народностий безтериторіяльних муситьбути дана певна формула ґваранції, забезпечена репрезентаціяменшостий; і т. и. Т оді національне нитаннє може поплисти своїмруслом, не спиняючи розвою політичних і соціяльно-економічнихпитань загал ь н іш ої натури. Для Українців се має особливо живезначінне, і тому вони мусять приложити особливі старання дороз'яснення сих питань серед росийської суспільности і середсуспільностий иньших народностий Р осії, до вироблення в порозуміннюз иньшими суголосними ґрупами найбільше пожаданої формулисих відносин і переведення її в житє.Все се, розумієть ся, річи не легкі. Потрібні орґани преси,в мові пе тільки українській, але й росийській, потрібні зараз (і заснований)орґанів на росийській мові ніщо нз стоїть на перешкоді),потрібна інтензивна публіцистична й аґітаційна діяльність,перегляд у відносинах своїх і чужих. Т реба інтензивної праціколо тих підстав, на яких мусять бути оперті наші національніпостуляти (нир., щоб жадати заведення української мови в школах,треба мати підручники, людии приготованих бодай на першу хвилюдля викладу української мови, літератури й ип., і так зі всім).Т реба мати з чим прийти до народа й до інтелігенції, коли упадутьправительственні заборони...Нинішній перелом у Р осії застав Українців сильно неприготованими.ГІо десятилїтях застою, заведеного нашими „культурниками“,тільки останніми часами зачали ся якісь прояви розбудження,якогось руху. Приходить ся гірко жалувати тих змарнованихчасів, тих пропащих для України ґенерацій. З потроєноюенергією нрийдеть ся нинішній Генерації працювати, щоб достроїтися до вимог і задач моменту.Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зістати сяпаріями серед народностий. Прийшов той час — час житя і смерги.Деякі підстави національного розвою сотвореиі працею останніхліт у Галичині' — їх можна присвоїти. А ле поза тим зістаєть сябагато такого, що мусить бути зроблене самими Українцями, і небуде, не може бути зроблене ніким иньшим за них.М. Гругиевський.

Отвергай лист до гал. української молодїжи.Те, що я хочу сказати Вам, мої молоді нриятелї, таке великей радісне і заразом таке важке та прикре, що я бажав би, щоб сесказали Вам якісь авторітетнїйші від мене уста, щоб' се сказав Вамхтось, кого Ви найбільше любите і поважаєте і кому найбільше до*віряєте, щоб воно могло війти в Ваші серця як могутній імпульсдо нового житя, як вітхненє до нової працї, до перебудови Вашоговласного „я“ відповідно до нового сьвітогляду„Дожили ми великих, переломових подій. Те, що наповнялонаші серця тугою і завистю при читаню подій таких бурливих лїт,як 1789 або 1848, тепер па наших очах. І не то що на нашихочах: бурлива хвиля історії захапує нас самих* ставить нашу націюмайже в центрі випадків.Схід Европи, а в тім комплексі також наша Україна пере·"живає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та де*спотизму, коли народпї сили серед страшних катастроф шукаютьсобі нових доріг і нових форм дїяльности, коли невимовне горе,вдїяне народам дотеперішнім режімом, порушило найширші верствиі найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатоммусить бути повний перестрій з разу державного, а далї й громадського,соціяльного порядку Р осії, а в тім комплексі' й України.Ви, молоді приятелі, що з зацїкавленєм читаєте новини з Р осії,чи подумали Ви про зпачінє тих подій для нашої нації, для насусїх, для кождого з нас особисто? Адже-ж всесьвітня історія ■не історія героїв, а історія масових рухів і перемін; а ми-ж кождийособисто хиба не часть тої маси, яка сими подіями покликана.Д° руху та переміни ? Чи подумали Ви над сим, куди можуть по-

нести нас ті рухи, якою луною в особистім житю кождого з насможуть відбити ся ті переміни, і які обовязкп на кождого з нас накладаєтеперішня хвиля? М ені здаєть ся, що як люди обдаровані•сьвідомістю й даром думки ми всі повинні про се думати, думатибільше й інтензивнїйше, ніж про все ипьше, що пас цікавило доси.Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій пації, коли великадоба застане нас малими і неприготованими!Велика доба для нашої нації почнеть ся 8 хвилею, колив Р осії упаде абсолютизм. Остатні події показують, що той упадокуже не за горами. Коли вірити рескриптови царя до міністра Булигіна,яким поручено мінїстрови поробити приготовапя до скликанявибраних репрезентантів пароца на наради в справах державних,то виходило би, що сей упадок уже наступив, бодай у прінціпі.Звісно, тому царському рескріптови не можна признавати серіозногозначіня, але й се також сімптом упадку самодержавства, щона такі рескрипти ніхто не звертає особливої уваги; значить, історіявже поплила иньшим руслом.Упадок абсолютизму в Р осії — що він значить для нас?Який насгуппик замінить його?Сей наступник, то пе жаден таємний незнайомий, не жаденсфінкс із закритим лицем. Він давно відомий і виразно зазначивсвою фізіономію вже в дотеперішній історії Р о с ії: се буде лібералізмкапіталістичного складу. Се буде ліберальний, по европейськиосьвічений росийський дїдич, польський шляхтич, богатий фабрикант,купець, адвокат, професор, журналіст, лікар і в якійсьневеличкій мірі інтелїґентний пролєтарій. Ось хто надасть фізіономіюновому режімови Р осії — капітал і інтелігенція. Історичнідворянські традиції в Р осії не сильні і такого февдального, констітуційнимпокостом від біди помальованого режіму, який маємов Галичині*, в Р осії і на Україні мабуть не буде. Певна річ, росийськийлібералізм виявляє вже тепер і виявить по своїм запанованюиньші, так само небезпечні прикмети. Він сильно теоретичнийі доктрінерський, а доктрінери, навіть ліберальні, все і всюди бувалинайгіршими і найшкідливійшими політиками. Доктріна, се формула,супроти якої уступають на задній плян живі люди й живіінтереси. Доктріна, се уніформ, стрихулець, ворог усяких партікулярізмів.Доктріна, се з роду централїст, що задля абстрактнихпонять не пощадить конкретних людий і їх конкретного добробуту.Ми Українці* бачили доси мілїони прикладів, як зпущав ся над

живими людьми й націями абсолютизм узброєний трьома доктрінами: православіє, самодержавіє й обрусєніє. Сї доктріни війшлнзанадто глубоко в тіло і кров росийської суспільности, щоб тепер,коли при кермі замісь всевладного чиновника стане всевладний росийськийліберал, ми могли надїяти ся наглої й основної змінив самім режімі. Н ехай і так, що доктріна православія стратитьсвоє жало ексклюзивности (ліберал тим і ліберал, що до обрядовихдоктрін йому байдуж е); але доктріна самодержавія й обрусєніядуже легко може подати собі руку з ліберальним доктрінерством:вистарчить вамісь самодержавної особи поставити самодержавнуідею — ідею нероздїльности й єдности Р осії, непорушности росийськоговеликодержавного становища і фундаментального, кат’ екаохендержавного становища „русскаго“, т. є великоруського народа,— і маємо знов продовжене дотеперішньої політики руйнованя,визискуваня та оглуплюваня окраїн для „добра“ центра, маємонаціональний автократизм у ліберальнім і конституційнім плащи,на взір угорського.Задатків для такого ліберального автократизму бачимо в росийськійсуспільности дуже багато. їх систематично плекала і підготовувалався дотеперішня чиновницько-автократична школа, привчаючисуспільність іґнорувати все орґанїчно виросле, своєрідне,,партікулярне й індівідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроґрадпим,або ломити його як незгідне з однопільним характером^Р осії (безцільне і безглузде топтанє України, Польщі, Литви, Фінляндіїі т. д.). Тілько там, де сей доктрінерський автократизмстрічав діяльний, орґанїзований, елементарний опір, у Польщі,в Фінляндії, по троха в Литві), він нарешті виявляв склонність доконцесій, а бодай до якихось пертрактацій. Доктрінерови, засліпленомув своїх формулах, можуть заімпонувати тілько тверді факти,о які він раз-другий розібє собі голову.Найменыне такого опору знаходив собі автократичний доктрінаризмна Україні. Н е тому лише, що українське слово було скованеі закнебльоване, а головно тому, що велика часть сьвітлихУкраїнців, вихована в тих самих ідеях автократичного доктрінерства,й сама іґнорувала свій український партикуляризм, у душістидала ся його, в душі признавала себе g en te U kraini, n a tio n eRussi, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом „великої, неподільноїР осії".

П еред українською Інтеліїенціею вііікриєть СЯ тепер, црисвобіднїйших формах житя в Р осії, величезна дієва задача — витворитиз величезної етнїчної маси ук| аїнсі.кого народу — українськунацію, суцільний культурний орґанїим, здібний до самостійногокультурного й нолїтичного житя, відпорний на асіміляціинуроботу иньших націй, відки-б вона не йшла, та при тім податнийна присвоюване собі в як найширшій мірі і в як найшвидшімтемпі загально-людських культурних здобутків, без яких сьогодиїжадна нація і жадна хоч і як сильна держава не може остояти ся.Величезні трудности тої задачі стануть Вам ясно перед очима,коли подумаете про той стан, у якім застає Україну нова доба.Без власних шкіл і без виробленої осьвітної традиції, без перенятогоосьвітними і народолюбними думками духовенства, без популярногоі висшого письменства, яке могло би бодай на першій горячійпорі заспокоювати всі духові потреби величезної маси, безпреси, яка могла-б ясно держати і систематично боронити стяг національностита приложено!' до місцевих потреб, свобідної культурноїнрацї, без надії на сильну фалянґу вііовнї сьвідомих і пависотї сучасної осьвіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах,і без міцної опори в масах народу та інтелігенції навіть длятих немногих репрезентантів, що забажають вповні відповісти своїйнаціональній і культурній задачі, паша Україна готова знов онинитися в ролі ковала, на якому ріжні чужі молоти вибивати-мутьсвої мельодії, або в ролі крілика, на якому ріжні прихильники вівісекціїбудуть докопувати своїх ексиерімептів.От тут і стає перед нами, Галичанами, а особливо передВами, молоді приятелі, велика історична задача — допомогти росийськійУкраїні’ в тяжких переломових хвилях і потім, у початках,у закладинах великої праці — здвигпеня нашої національної будовив усій її цїлости. Перед Вами стоїть задача й обовязок — віддячитися росийській Україні за все те духове й матеріяльне добро,яке вона доси давала нам. Чп і на скілько ми почуємо ся до тогообовязку, чи і па скілько совісно, розумно, обдумано візьмемо сядо його сповнюваня, від того буде залежати в дуже великій мірінаша будущина яко нації, здібної заняти місце в хорі иньших культурнихнацій.Доси я ждав і надїяв ся, щ о хтось близший Вам і авторітетнїйшийдля В ас забере голос у сїй справі, що наша щ о д е н н апреса зверне на неї свою увагу, що підіймуть її ті, що люблять

Івидавати себе за батьків і провідників народа. На жаль, я не д і­ждав ся сього, Значна часть тих наших сьвіточів, опанована театральнимпитанем, не бачить по за ним сь в іт а; иньші, що заховалисобі в тій справі незалежність суду і дивлять ся па неї критично,не мають чи сили, чи відваги піднести свій голос і вказатиясно і виразно величність теперішньої хвилі і великий траґізм нашогоположеня в ній і неминучу конечність — як найшвидше, якиайосновнїдше змінити курс нашого національного корабля, настроїтивсі наші думки, нляни, цроґрами на ипьший діяпазои. Мимусимо навчити ся чути с е б е У к р а і н ц я м и — не галицькими,не буковинськими Українцями, а Українцями без офіціяльних кордонів.І се почуте не повинно у нас бути голою фразою, а муситьвести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виемка— поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічнихмежах, у її теперішнім культурнім стані, познайомити сяз її природними засобами та громадськими болячками і засвоїтисобі те знане твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим,льокальним болем і радували ся кождим хоч і як дрібнимта частковим її успіхом, а головно, щоб ми рову мі ли всї проявиїї житя, щоб почували себе справді, практично частиною його.Не забувайте, що ми доси в Галичині жили з національногопогляду крайнє ненормальним жнтєм. Велика більшість нашої націїлежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, малисвободу рухів і слова. І нам іноді здавало ся, що ми — вся українськанація, що ми її чільні ряди. її репрезентанти перед сьвітом.Тепер, коли на росийській Україні не сьогодні то завтра повстанутьдесятки таких центрів, якими тепер являють ся Львів таЧернівці, ся наша передова роля скінчила ся. Ми мусимо почуватисебе не піонерами, але рядовими в великім ряді і не сьміемосвоїх дрібних, льокальних справ виставляти як справи всенародні,своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лінію загальногоінтересу.Тепер навіть наші основні національні ііитапя, хоч довго щене зійдуть із денного порядку, мусять підпасти зпачній перемініфронтів. Нам треба ясно зрозуміти і відчути і мати на тямцї, щопольсько-українське питане не буде від тепер рішати ся у Львові,але обхопить боеву лінію безмірно ширшу і кождий його етап будерішати ся і у Львові і в Чернівцях і в Каменцї Подільськім і в Житоміріі в Київі. Так само наша галицька та буковинська боротьба

з москвофільством від тепер мусить виглядати зовсім інакше, бо йїї терен розширить ся безмірно, а її зміст поглубить СЯ ВІДПО­ВІДНО до того, як вона розростеть ся до розмірів боротьби всеукраїнськогонаціонального почутя з винародовляючими претензіями„державної“ великоруської нації. І наші відносини до Жидівмусять улягти значній переміні, коли нашій нації прийдеть ся „автономно“гоїти гнилі рани задані їй московським чиновництвомчерез цїловікове нагромаджуване Жидів па нашій теріторії при помочитзв. „черти осїдлости“ та через варварські та нелюдські експеріментиурядового аранжованя антіжидівських розрухів, щоб нимивідводити від себе вибухи народньої розпуки та обурепя.І всі, всі наші національні та громадські питапя мусятьулягти основній переміиї, коли впадуть дотеперіш ні китайські стіни,які ділять нас від України. Наша література і преса мусить перейтипа висший рівень, коли не захоче гинути в конкуренції з тим:типом літератури і преси, що виробив ся в Р осії не вважаючи нацензурний тиск, а може власне завдяки йому. Тїсиїйші, частїйші,близші зносини з закордоновими Українцями мусять виробити у насширший, свобіднїйший сьвітогляд, щирійші і свобіднїйші товариськіформи, як ті, що виробили ся у нас під шляхетсько-польськими абобуршівсько-нїмецькими впливами. Наш голосний, фразеольоґічнийта в більшій частині нещирий, бо ділами не попертий патріотизммусить уступити місце поважному, мовчазному, але глубоко відчутомународолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Нашамасова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чиинышш припадком були поставлені „на чоло н ароду“, стали послами,професорами, головами товариств і т. и., мусить уступитимісце живій, критичній нрацї думок і гоговости — все і всюдиподати й свій голос у загальній справі, виконувати діяльно, навласне ризико, але з повною сьвідомістю своє горожанське право.Наша аж до границь безхарактерности посунена толєранція хибта слабостий наших ближніх, навіть тоді, коли вони зі сфери приватнихвідносин переходять у сферу товариської та громадськоїдїяльности, мусить уступити місце живійшому моральному почутюі еперґічнїйшій реакції против усякої моральної гнилизни, що грозила*б розпаношити ся в наших товариських відносинах. Інакше,мої дорогі приятелі, ми тут у Галичині та Буковині, замісь духовогоцентра України зробимо ся гнилим і смердючим боляком, який

з обридженєм оминати-ме кождий сьвідомий Українець, що заховавіще живе почуте самоповаги.Отеє моральне перероджене, яке вповнї доконаеть ся певноне швидко, аж наслідком праці поколінь, та до якого імпульс кождийіз нас повинен дати сам собі, власного постановою, буде першоюумовою можности тїспїйшого, дружного і продуктивного співдїланянашого з закордоновими Українцями. Як би Ви знали, моїмолоді приятелї, скілько вневіри, розчаровань та знеохоти нагромадилидотеперішні* зносини Галичан та Буковинців із Україною, скількисорому та прикрости робили нераз Українцям наші „національні“,,а властиво місцеві хиби — неточність, балакучість та пустомельство,брак характерности, індіферентність та моральна грубошкірність,байдужність до важних загальних справ, а завзятість у дрібницях,пуста амбітність та брак самокритики, парадоване європейськимиформами при основній малоосьвітности та некультурности, —як би Ви знали і відчували се так, як сього вимагає теперішняхвиля, то я це сумнїваю ся, що в серці* кождого з Вас знайшласьби моральна сила, щоб сказати собі і покласти „Ганнїбалову присягу“: від нині* доложу всякого зусиля, щоб увільпити ся від тиххиб, поводити ся краще, працювати пильнїйше над собою.Та все те кажу лише для В ас, особливо для тих, хто захоче мати*зносини з Українцями, щоб охоронити його і тих, із ким він будемати зносини, від прикрих розчаровань. А головна річ у тім, чимможемо ми, Галичани й Буковинці*, в разї свобіднїйших відносину Р осії, допомогти Україні'. На капітали ми не богаті, тай не капіталівпотребувати-муть від нас Українці*. Так само дурять себе·ті Галичани та Буковинці*, які вже тепер облизують ся надїїочи ся,,що свобода в Р о сії отворить їм дорогу до робленя інтере&ів, до·корисних посад та сутих доходів без праці. Певна річ, у порівнанюдо иашої заробкової мізерії росийські відносини не одному,можуть видати ся блискучими, але не треба забувати, що на легкіїзаробітки та на масні посади всюди конкурентів багато, а спеціяльноР осія богата на таких „ташкентцїв“, із якими паші кандидатине легко витримають конкуренцію. Тай не „таш кентцїв“,.це аферистів, не спекулянтів на легкий хліб потребує від насУкраїна і коли ми нічого иньшого, ліпшого не зуміємо дати їй.,тодї сором і ганьба н ам !ЛІТЕР АТ.-Н АУК. ВІСТНИК XXX. 2*

Н е заімпонуємо ми Українцям і своєю інтелїґенцією , своїмрівнем теоретичної осьвіти. Лиха доля змусила нас виростати і вчитися в краю, де завдяки шляхетському режімови наука вважаєть сяпебезпечним оружєм, якого не слїд давати в руки сусні іьности, д ешкільне навчанє в самім зародї затроєне конфесійними, політичнимита національними пересудами, де свобідна критика виелїмінувацаз вихованя, де панує тзв. В гс^ и к Л ш т , навчанє для хлїба, для карієри,навчанє тісне та далеке від тої широкої гуманности, що лежитьв основі західно-європейського, а подекуди навіть росийськоговисшого шкільництва. Отже й тут не багато чим можемостати в пригодї Українцям. Щ о найбільше хиба яко вчителі* язиків— німецького, польського, по троха клясичних, бо наука язиківу наших школах трактуєть ся справді* ліпше, як у росийських.Х оча й тут треба сказати, що остатні роки зазначили поворот нагірш е, і прим, знане німецького язика, яке виносять молодші ґенерац ії з галицьких ґімназій, може довести до розпуки всякого, хтоставив би до того знаня якісь хоч троха висші вимоги.1)Подумає дехто, що бодай нашими шкільними книжками, щообіймають уже повний курс народньої і середньої школи, можемоприслужити ся Українцям. Н а жаль треба сказати, що й ся надіямарна. Наші шкільні підручники, знов таки в значній мірі завдякипануючому в Галичині режімови, переважно пеоріґінальні,основані на перестарілих недаґоґічних прінціпах, а деякі надтотакі далекі від рівня сучасної науки (прим, природописні), що пробезпосереднє користуване ними в українських школах у Росії неможе бути апї бесїди і вони що найбільше можуть пригодити сяавторам нових підручників задля своєї термінольогії.*) Я к редактор ЛНВ і один із редакторів видань Укр. р. Вид. Спілки, демістять ся також переклади з німецької мови, я дуже часто маю нагоду діставатидо рук переклади наших молодих студентів із німецької мови, і мушу тут зая-•вити, що ті переклади з двома-трьома виємками — просто скандальні і друкуіва т и їх можна хиба доконавши таких численних та основних поправок, що пер*івісний скрипт нераз зовсім щезає під ними. Просто жаль робить ся хлопців, щонераз над такими перекладами задають собі не мало праці надіючи ся заробитидещо і очевидно й самі не підозрівають того, як мало вони розуміють перекладане.Додайте до того, що вони, особливо ті, іцо повиходили з руських ґімназій,звичайно так само мало володіють руською мовою і виявляють цілковитий браквправи — думати нею і передавати чужі думки. Се таке соромне сьвідоцтвотеперішнього стану нашої середньої осьвіти, що по просту не знаєш, що й думатипро неї.

Та про те є у нас дещо таке, що може стати в пригоді Українцяму Р осії. Маю па думці той практичний змисл, привичкубільше додивляти ся до конкретних фактів, як до теорій, і більшевироблену привичку до публичного житя, до організацій і парлямептаризму.Надто довголітня боротьба за національні права виробилау нас певну традицію і пе малий засіб досьвіду в такихсправах, що все може дуже пригодити ся тепер, коли й росийськуУкраїну жде перспектива проходити ту саму школу поміж двомаогнями — польським і московським. Правда, і ті добрі прикметив душній галицькій атмосфері дуже часто переходять на хиби, натїснозорість, боязливість, байдужність до всяких сьмілих поривіві заскорузлість у своїм тїснім кружку, та тут уже певно нове історичнежите в ширших межах само собою швидко здужає усунутиті хиби.Я бажаю тілько одного — звернути Вашу увагу, молоді приятелі,звернути увагу всеї суспільности на ту велику історичнухвилю, якої наближене чуємо всі. Нам прийдеть ся змобілїзувативсі свої сили, щоб задоволити потреби тої хвилі. Та поки ще вонане надійшла, до праці, молоді приятелі, до інтензивної, невсипущоїпраці над собою самими! Здобувайте знане, теоретичне й практичне,гартуйте свою волю, виробляйте себе на серіозних, сьвідомихі статочних мужів, повних любови до свого народа і здібнихвиявляти ту любов пе потоками шумних фраз, а невтомною, тихоюпрацею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історичнадоба, а в двоє сильнїйше буде їх потребувати велика історичнадоба, коли всій нашій Україні перший раз у її історичнім житювсьміхнеть ся хоч трохи повна горожапська і політична свобода.їв. Фрапко.

На переломі.И.ІІісля зусильних ирохань Петра І де словом, де палкою, а такожі ріжішх полекш і охоронних тариф засновано було в Р осіїзо 100 нових фабрик і заводів. В 1730 роцї, далї в 1744 році сенатомбагато фабрикантів були визвані „подложными“, і в 44 р.були навіть „із фабрикантів виключені“. Проте в 1780 році ми застаємовже „непідставних“ 300 „важнїйших“ фабрик і уряд офіціальноперестав дивитись на ведене фабрик, як на певного родаслужбу, і касуючи т. зв. М ануфактур-колеґію Катерина II в відповіднімуказі говорить: „Установленіе М ануфактуръ-коллегш имЬлоначало свое въ такое еще время, когда къ распространенно полезных!»р ук оділій и фабрикъ недовольнымъ побуждеш емъ казалсясобственный каждаго въ томъ прибытокъ, но старанія правительствапростирались и на и зъ ян е всякихъ п р ед у б іж д ен ій “. Тепер,навпаки, „всймъ нодданнымъ нашимъ въ заведеніяхь становъ и рукодйлійстоль безпредйльпая дана отъ насъ свобода, что не ст е­сняются они уже ни частнымъ испрош етемъ на то дозволеній, нинадзирашемъ за д4ломъ рукъ ихъ, гдй собственная каждаго пользаесть лучшее и надежнейшее поощ реніе.“I так, з сього часу ми можемо сьміло датувати самостійнийзріст фабричного промислу, для якого вже досить було державногопідтримування, а без примусу він уже міг обійти ся.Ми бачимо, як поруч із професіональними робітниками, спеціяльноприписаними урядом до фабрик і заводів з’являеть ся і швидкоросте кляса робітників к р е п а к і в, яких добровільно переводять їхшляхтичі-пани від хліборобства па фабричну роботу, вважаючина „собственную пользу“ . З заведенням машинової продукції

і зі зростом внутрішнього ринку вже в початку X IX віку виявилось,що праця приписних і крепаків на фабрицї зовсім не такавже дешева. Вже в 1839 роцї державна рада визнає, що „нинї,коли і між простим народом розповсюдив ся дух фабричного промислуі кількість вільних робітників і майстрів швидко збільшуеться, зручнїще і ледве чи не користкїще для фабриканта найматисих людий, нїж тримати власних і приписних“. Коли в 1840 роцїдозволено було законом відпускати на волю приписаних до заводівселян, фабриканти скористувались зараз же сим дозволом і сливескрівь найняті робітники зайняли місце крепаків, так що 1861 рікна фабрицї лише офіціяльно ствердив те, що тут давно вже б у л о 1фактом.Зріст;· кількости фабрик і найнятих робітників в європейськійР о сії буде видно з сеї таблицї:Фабрик Річна сума Робітників Н а одну фабрикупродукції(в мілїонахСума Робітниківкарбов.)продукції1 8 0 4 2 .4 2 39 5 .2 0 2391825 5 .251 — 2 1 0 .5 6 8 — 401850 9 .843 166 5 1 7 .6 7 9 16.865 521863 1 6 .695 352 4 1 9 .5 1 7 2 1 .0 7 5 251879 2 7 .9 2 7 9 09 6 8 9 .4 5 2 3 2 .513 251893 15.969 1.259- 9 0 4 .6 1 4 7 8 .8 7 4 57Зріст капіталістичної продукції на протязї X IX ст. не підлягаєнайменчому'сумнївови. Зменшене зросту робітників, яке зайшломіж 1850 і 1860 рр., даєть ся пояснити тим, що з увільненнємкрепаків заробітна платня значно зросла і примусила фабрикантівзамісь дорогих рук заводити машини, тому то і скількість робітниківзразу зменшила ся в двоє (з 52 на 25). Та ся заміна робітникамашиною сама по собі зовсім не сьвідчила про перестанокконцентрації продукції. Як бачимо з останнього рядка таблички концентраціяйде досить швидким темпом і середня скількість робітниківпідіймаєть ся далеко вище всіх попередніх, тодї як скількість підприємствпадає. Коли сюди додамо підприємства обтяжені акцизомі гірницько-завідські (які в таблицю не війшли), то в 1893 р. будемомати такий загальний вигляд: 2 0 .3 1 6 фабрик із 1.696 міл. К.продукції, з 1,366.433 робітниками. На одно підприємство тодів середньому припадає 8 3 .3 5 7 карб, продукції і 67 робітників.

Як бачимо, такий і постійний зріст індустрії в Р о сії ледвечи дасть ся пояснити сістемою протекціопїзму і т. и., і вважатийого чимось нанесеним, чужим уже годї. Він історичний факті се мусять признати тепер і дд. народники, що ще до останньогочасу пророчили російському капіталїзмови швидку і неминучу загибіль.Найбільше, що ми можемо сказати про капіталізм у Р осії,се те, що він іще не дійшов того ступня, па якому стоїть у західнійЕвропі — і стільки, тільки-ж бо з сим нїхто й не думавзмагати ся.Т ут ми не можемо оминути того своєрідного російського факту,який завше приводять на доказ безґрунтовности капіталізму в Р осії,коли не повної його відсутности — се т. зв. кустарство (домашній,промисл). Справді', на півтора мілїона фабричних робітників палїчується до чотирьох мілїонів селян, які працюють в оброблюючім промислі’,не виходячи з власної хати і не кидаючи хліборобства. В західнійЕвропі з сеї верстви виросла фабрика, а в Р осії вона істнуєпоруч І8 фабрикою і бували випадки, коли кустарі брали верх надфабрикою. Для вияснення причин самостійного істновапня такої перехідноїстадії індустрії треба брати на увагу, .розумієть ся, не лишесамі кліматичні відміни Р осії від 3. Европи, хоч вони і грають дужеважну ролю. Протягом восьмимісячної зими, коли хліборобськегосподарство не потребує сливе жадної праці, — недостача хлібазібраного протягом 4-лїтних місяців змушує хапатись за иньші способипрацї і цілком природно витворює кустарство. Ся підрядність(до хліборобства) кустарної праці, коли вона не годує робітника,а лиш „підгодовує“, дає можливість кустарям задовольняти ся мі нігмальним доходом на своїх виробах і інколи побивати навіть фабрикув конкуренції. Звичайно, що се яскравий доказ молодостиросійського капіталізму, тим більше, що коли ранїще кустар і перемагавфабрику, то тепер уже дїєть ся як раз навпаки. Перш надусе фабрика всмоктує в себе тих робітників, яким вона попередудостарчала працї до дому. Так напр., в одпій з важнїйших капіталістичнихпродукцій, перкальовій, ми здибаємо за трицять літтакі зміни:(Працювали в тисячах)186618791895у фабричних будинках94,5162,7242,0дома66,250,12 0 ,5

себто, абсолютна скількість робітників у дома зменьшилась більшенїж у троє, а порівнюючи до цїлої скількости зійшла на 8% з колишніх41 д о ­коли в иньших галузях кустарства ми й не находимо заразтакого яскравого процесу перетворювання його в працю на фабрицї,то все-ж досліджуємо його і там у більш або меныи замаскованійформі.Розвиток капіталізму стоїть у безпосереднім звязку з розвиткомкомунїкаційпих. шляхів. Пояснювати сю просту і очевиднудля кожного тезу — нема що* Отже розгляньмо розвиток їх у Р осії.Той розвиток шляхів і добрий їх стан, який змусив у свій часТатар відмовити ся від нападу на богатий Новгород власне в силунеможливости добрати ся до нього крізь ті непролазні нетри та пущіі болота, які відділяли його від Москви, з якою Новгород Великиймав великі торгові зносини — поступив наперед лиш у X IX ст.Перший початок будови шоссейних шляхів датуєть ся 1816 р.,та лиш 1830 р. закінчено перше, московсько-нетербурське шоссе ;в 1860 р. довжина всіх шоссейних шляхів ледве досягає 8 .0 0 0верст, а в 1896 р. зростає до 1 2 .000 верст. Се в троє менче великихшоссе А нґлїї, і в 20 раз менче Франції, коли брати абсолютнудовжину шляхів; коли-ж узяти порівняні відносини що довеликости країп, то будемо мати перевагу 3. Европи над Р осієюв сотні разів. Та ми не можемо тут забувати того, що Р осія приступиладо будови шоссейних шляхів майже одночасно з початкомбудови залізниць, а се, звичайно, мусїло дуже вплинути на затриманезросту перших, бодай в незмірно вищій мірі, нїж себуло в 3. Европі, яка ще до залізниць мала вже досить ш оссе.Перша російська залізниця збудована дуже швидко (1 838 р.) попершім шоссе (1 8 3 0 р). Та за трицять перших літ довжина залізницьзросла на 4 .7 0 0 верст і перевисшила половину довжини тодішніх(1 8 6 7 ) шоссе. В наступнім трицятплїтю вона зросла щев 81/2 разів і досягла в 1897 році 40 тисяч верст і перевисшилабільш ніж у троє довжину шоссе. І сею останньою цифрою довжинизалізниць (43 тис. кільометрів) Р осія перевисшує Анґлїю (3 4 тис.кіл.) і Францію (40 тис. кіл.). Т а нема що говорити, що й тут,коли приймемо на увагу порівняні простори країн, то порівнанєвийде не на користь Р осії. А власне, на тисячу квадр. кільометрів

у Р о сії припадає всього 8 ,4 кіл. залізниці', а у Ф ранції 77,5і в А нґлїї 1 0 9 ,5 , себто у 9 і 13 раз більше. Н а протязі рокув Р о сії з кожних 100 чол. залізницею користуєть ся лиш 4 4 чол.,,т оді як у Ф ранції і Німеччині кожен чоловік у середньому проїздить6 — 7 разів, а в А нґлїї — 21 раз. Себ-то там пасажирськийрух сильнїйший 15-50 разів ніж у Р осії. Те-ж саме і з рухомтягарів, перевозка яких, що правда, за період особливого підняттяіндустріяльного розвитку Р осії (1 8 9 3 — 1899 рр.) зросла мало щоне в двоє, а то з 4 .8 4 6 на 8 .1 0 8 міл. пуд. залізницями і з 1.182на 1 .900 міл. пуд. водяного транспорту (се протягом яких 6 років!).Як бачимо, і тут ми можемо говорити лише про меньший розвитоккапіталізму, про нижчий ступінь його ніж той, на якому він стоїтьу 3 . Европі, а ніяк не про застій чи навіть про повільністьтемпа його.Такими-ж добрими іллюстраціями капіталізації Р осії можутьслужити й иньші дрібнїщ і явища, що мають задовольняти потребигорожан сучасної культурної держави. Наприклад у 1663 р. лишз а к о р д о н н і купці добились для себе, як певного привілею, правазавести в Р о сії реґулярні почтові зносини між окремими торговельнимипунктами. ГІри П етрі І почта перейшла в державне завіду в а в , та лиш Катерина II скасувала ріжні організації, що обслуговувалиокремо державні потреби і окремо купецькі. В 1825 р,.один лист припадав на 10 чол., в 1856 р. вже на кожних двох,а в 1897 на кожного чоловіка припадало вже по 5 листів. Швидкетемпо зросту капіталістичного розвитку і тут не підлягає сумпївови,хоч знов таки в порівнаннї з 3. Европою можна багатого щепобажати Р осії. Так ннр. у Ф ранції на кожного чоловіка припадає2 4 листи, в ‘Німеччині' — 38, в А нґлїї — 56.Н е трудно собі уявити, якою була торговля Р осії хоч бив X V II ст. при тім низькім рівні’ її економічного розвитку і присливе повній відсутпости штучних комунікаційних шляхів і почтовихзносин. Перевозити товари було можливо лише підчас і ’ми,санною дорогою, а літом водяними шляхами. Се накладало на і ортовізносини характер періодичности і змушувало орґанїзувати караваннийспосіб перевозки товарів і ярмарковий — їх розпродажі.Звичайно, що той розвиток штучних комунікаційних шляхів, якогодосягнула Р осія в останнім столітті, знищив давпо караваннийс п о с іб транспорту товарів. От хоч би на самій Україні’ від „славних

чумаків“ тільки й лишилось зараз, що славні згадки про них, таподекуди — піснї їх. Не мають рації для дальшого істнованняпри сучаснім розвитку швидкого і реґулярного парового транспортуі ярмарки; тим то не зважаючи на загальне прискореннютемпа промислового життя в Р осії в останні часи ярмаркові оборотиабо стоять на однім рівні, або падають, як підупали і славніколись на цїлу Україну київські контракти, які зараз зовсім тратяться в загальній торговлї міста. Скрізь льокальна торговляросте і збільшуєть ся коштом ярмаркової, а сама місцева торговлятратить де-дал ї свій замкнутий характер і зливаеть ся в загальнийринок, що підлягає загальним умовам не лише російського, а і всесьвітньогопромислового життя. Найкращим показчиком такої злукиперше окремих ринків в одну цілість являєть ся встановленпє навсім просторі ринку однакових товарових цїн, які доси були ріжпими,підлягаючи ріжноманїтним місцевим умовам як продукції такі збуту їх на більш чи меньш обмеженім ринку. Для Р о сії се найкращедаєть ся дослідити по цїнах на збіжє. В 1740 рр. маємо:в Алатирі, Пронску і Лївнах чвертка жита коштувала ЗО коп.,у Пскові-ж 2 карб. 24 к о п .; середня-ж цїна для південного сходубула 50 коп., а для північного заходу 1 карб. 50 коп. за чвертку.Себ-то, при середній ріжпицї в три рази, в окремих випадках ціниріжнили ся в 1 1І2 раз. З економічним розвитком Р о сії сї ріжницїзгладжують ся все більше і більше і для 1881— 1887 рр. цїни неріжнять ся більш як о 1 1/2 рава і навіть ріжниця між найвищою(П етербург 1 кар. 22 коп. за пуд) і найнизшою (Уфа — 50 к.)не сягає до 2 1іІ2. І тепер російський збіжевий ринок дуже швидкопристосовуєть ся до всесьвітнього.Вже з середини X V III ст. імпорт Р осії зростає далеко швидчеїї експорту — ясний доказ того, що враз із економічним початковимзростом країни зростають і потреби населення. Та турботливийуряд цловими тарифами захищає інтереси російських... фабрикантів,чим змушує Росіян відмовити ся від ужиткування чужоземнихтоварів і задовольнити ся „отєчествєпнимі“, і тим дає перевагусвойому експортови. Де далї як експорт так і імпорт невпиннозростають і зріст сей виказуєть ся по нятилїттях (починаючивід 1 7 5 4 - 1758 і кінчаючи на 1 7 9 9 - 1804 рр.) такими цифрами(середні* цифри щорічного обігу в мілїонах карбованців):Експорт 8 - 1 1 — 1 2 - 1 6 - 1 9 - 2 1 - 2 6 - 3 6 - 5 7 - 6 8Імпорт 7 — 8 — 1 0 — 12— 13 - 1 7 - 1 9 - 3 0 - 3 9 - 5 0

Щ о перевага експорту над імпортом підтримувала ся цілком»,штучно, можна пізнати з впливу на них нової тарифи 1819 р.яка значно знизила мито на чужоземні товари і в 1820 і 21 рр.експорт був 62 і 56 міл., а імпорт підняв ся до 69 і 5 8 міл. Севикликало нову охоронну тарифу 1822 р., яка знов дала пере^вагу експортови. Далі зріст в обох напрямах іде „нормально“,,о скільки можна назвати нормальним зріст імпорту, придушеноготарифами, аж до нових ліберальних тариф 1 8 5 0 — 60 рр., щояскраво вирізують ся на фоні дальших суворо-охоронних тариф1870 і 80 рр. Се видно з сих цифр (за 1 8 5 1 — 1855 по 1886 — 1890,.в міл. к а р б .):Експорт 8 1 - 1 4 1 - 1 4 0 - 1 9 2 - 3 0 3 - 3 4 5 — 3 4 6 — 388Імпорт 7 4 - 1 2 0 - 1 2 1 - 2 1 2 - 3 6 4 - 3 2 6 - 3 0 4 - 2 2 4Як бачимо, тарифи 50 і 60 рр. знов викликали перевагу імпортуза десятилїтте 1 8 6 6 — 1875 рр. (див. підкреслені цифри), а наступніохоронні тарифи знову здушили його зріст.Щ об доповнити картину російської торговлї, нам варто придивитися до того, чим саме торг сей ведеть ся. Се видно будез сеї таблиці російського експорту, в якій цифри вказують процентовевідношепе між харчевими продуктами, матеріялами для фабричноговиробу, готовими виробами і ипьшими товарами.ЖиттєвіцрипасиМатеріялидля обробленаВиробиИньшітовари1 7 7 8 — 1 7 8 0 8 63 2 0 91 8 0 2 - 1 8 0 4 2 0 6 6 10 41 8 5 1 - 1 8 5 3 3 6 5 8 2 і/ , 31 8 9 3 56 3 8 4 2Як бачимо, в експорті життєві припаси грають усе більшу йбільшу ролю. Експорт російських технічних матеріялів від серед^виминулого віку постійно знижуєть ся, а експорт фабричних виро(*ледве-ледве зростає останніми часами після свого занепаду ще в початкуX IX віку.Замісь сирих матеріялів імпорт міг би давати Р осії продуктисвоєї індустрії. Та від самого народження в Р осії попитуна них уряд систематично і насильно усував можливість імпорту

сих продуктів і маси Росіян віддані в руки російського фабрикантав імя високих інтересів і розцьвіту рідних Колупаевих і Р а-зуваевих, чи, як звичайно говорить ся пишним стильом, масиобдирають ся ради розвитку рідного промислу. Звичайно, що сей.чинник, що майже невпинно працює вже протягом двох віків муситьдуже тяжко відбивати ся на розвитку продукційних сил країни.Н ічого дивного, що він відбиваєть ся і на імпорті тим способом,що замісь потрібний масам, краще видосконалених продуктівзах.-европейської індустрії в Росію ввозить ся більше всього матеріялівдля російської індустрії, потрібних російським фабрикантам,на які, звичайно, уряд не спішить накладати мита. Се виднобуде з сеї таблиці (цифри означають нроцентове відношене, які в п оп ер едн ій ):Життєвіпрі^пасиМатеріялидля обробленяВиробиИньшітовари1 7 7 8 - 1 7 8 0 ЗО 19 4 4 71 8 0 2 - 1 8 0 4 4 0 23 3 2 51851 — 1 8 5 3 ЗО 5 0 16 41 8 9 3 17 62 21 —З останніх двох таблиць видно, що російська індустрія вживаєвсе більше і більше чужоземних сирих матеріялів, а вивозитьчим раз меньше власних виробів; а се значить, що вонасливе виключно працює для внутрішнього ринку. А з відомоговже розвитку російської індустрії ми мусимо зробити той висновок,що й російський внутрішній ринок зростає незвичайно швидко, недивлячись на те, що турботливий про блага фабрикантів уряд піклується невпинно, щоб зріст ринку не перегнав часом продукціїсих його улюблених дїтокі Та не важко зрозуміти, що при тімшвидкім розвитку, я кий ми спостерігаємо в російській індустрії,не далекий уже той час, коли діти виростуть на стільки, що їмдоведеть ся порвати сї пеленки, які тільки заважають дальшомурозвиткови капіталістичної індустрії. І власне детальним аналізомвідносин між собою суспільних сил з протилежними інтересами:·я берусь читачеви довести, що сей час уже наступив.

Законом 1-го червня 1882 року в Р осії заведена фабричнаінспекція, заборонено на заводах і мануфактурах працювати дїтям;до 12 літ, роботу малолїтних від 12 — 15 літ обмежено 8 годинамина добу з цілковитою забороною нічної працї і в вразникові дні’,а на підприємців накладено обовязок достачати дїтям робітниківможливість вступати в народні школи. Се перший крок державногозаконодавства, який приніс справжні полекші робітничим масам,хоч далеко не в тім розмірі, як могло-б видати ся тому, хто г а ­датиме, що закон сей не лишив ся в добрій половині' своїй лишна папері. Правда, ще в 1845 році’, після незвичайно сильних робітничихзабурень ткачів під Москвою (Вознесенск), здушенихлише при помочи війська, був виданий анальоґічний сьому закон.Тільки-ж за невиповненє його фабриканти ніякій відвічальностине підлягали, так, що ся його частина лишила ся цілком на п а­пері, без усякого впливу на життя. Навпаки, друга його частина,звернена проти робітників, якою забороняло ся не лише підбурю ­ване до страйків, а й сама участь у страйках і накладала сякара як за спротивленнє державним властям, дуже швидко війшлав життя.І так у 1882 році уряд узяв близько до серця інтереси робітниківі закріпив се відповідним законом. Мало того, цілий ряддальших законів, із рр. 1884, 85 і 86 йшов у тім же кориснім дляробітників напрямі. Так наприклад жінкам і дітям до 17 років забороненонічну працю в шкідливих для їх здоровля підприємствах,обмежено штрафи робітників, заведено робітничі книжки дляконтролі’ виплати, заборонено виплату зарібку товарами, виданоокремі рознорядженя про догляд за фабриками і урегульовано відносинифабрикантів і робітників.Мимоволі' насуваєть ся питанне, що за чулість така до стражданьробучого народу напала рантом на російський у р я д? Звідкивзяло ся стільки лібералізму у царя (О лександра ІП ), якого цілкомслушно вважаємо стовпом реакції, який протягом цілого свогопанування (мало не 15 років) тільки те й робив, що душив усе,що було найкращого в Р о с ії? Та я гадаю, що ми маємо повнеправо пройти мимо психольоґії царської, не звертаючи на неї жадноїуваги, а се тому, що коли Олександер III видавав сї свої закони,він так само тоді’ знав горе й нужду робітників, як знає їх тепе-

рішнїй Микола II, бо й той тоді мусів ховати ся від проявів^вірнопідданських почувань свого народу за мурами своїх палаціві за багнетами салдатів, як ховаєть ся тепер його син. Н е в ц а р ­ських добрих почуваннях тут річ. Закони видають ся для добрасильних. Закони-ж прихильні для бідних і покривджених мас вириваються силою у пануючих верств і оплачують ся кровю нуж -дарів. Т ак говорить нам історичний досьвід. І коли ми й тут п і­дем у ті місця, де червоними струмками текла гаряча робітнича,кров, ми напевне станемо па вірний шлях до віднайдення дійснихпричин робітничого законодавства.І справді*, вже з початку 1878 р. уряд був сильно заклонотапийвеличезним страйком на так званій „Новій бавовняноткальнї“.Сї турботи уряду виявили ся не лише в звичайнім утихомиренні,робітників оружною силою, а дійшли до того, що організаторасього страйку А . Федорова, щоб „иншим неповадно було“, наказаноповісити! Т а все-ж робітничі маси не наїли ся кулями і навітьпе задовольнили ся естетичним виглядом великої парадиі помпи, з якою їх товариша і проводиря покарано смертю. І р о з­рухи вибухають із більшою силою і прибирають знов острійший характеру кінці* 78 р. підчас страйку на патронному заводі. Звичайно,що уряд скрізь дуже енерґічно обстоює інтереси російського„промислу“ проти незаконних робітничих ворохобників, якізамісь спокійної працї для своєї-ж користи і добра цілого краю,зважують ся не корити ся „законним“ вимогам своїх „хазяїнів“ і незадовольняють ся навіть тою платнею, на яку вони самі дализгоду після „свобідної умови“ при паймі. І все-ж страйки невтихають і в 1879 році, як і в 80, і хоч у 8 1 — 82 pp. удається урядови, дякуючи ґенїяльному винаходови тоді ще „з молодихта раннього“ фон-ІІлєве, звернути їх на більш пожаданий урядови.шлях антіжидівських погромів, та все-ж із вищих „політичних“ мотивівуряд признає потрібним заспокоїти потреби робітників і закоїюдатпимиполекшами, не так дійсними як словесними, це правда,а все-ж полекшами.Сї висші політично-державні мотиви уряду дадуть ся намзрозуміти, коли пригадаємо собі ту політичну атмосферу, в якій,жила тоді' ціла Р осія. Пригляньмось до того, як ся атмосферавпливала на робітничі маси і який відгомін знаходила в них.Як відом о, роки: 1 8 7 8 —82 були кульмінаційним пунктомтерористичної боротьби горстки велетнів із царською владою. Се

зороки, коли не лиш моральна, але й матеріальна перемога була постороні терористів, коли] уряд більше бояв ся їх, як вони уряду.І власне робітничий закоп 82 р. вийшов тоді, коли над ОлександромII уже виповнепо було присуд „Народпьої волї“, а син його,самодержець Р о сії, не сьмів із палацу анї на крок вирушити і вступиву переговори про умови, па яких йому „Исполнительный коміт е т і дозволить нарешті переїхати в Москву і вложити па своюглаву прадїдну Мономахову шапку. Се період повного безсилляі розпуки самодержавя, коли ще так недавно всесильний самодержецьзвертав ся до своїх „людішек“ із наівним прохапнєм захиститийого від ворогів і величав своїх „холоповъ і людишекъ“із сього приводу гарним і почесним іменем „общ ества1'. Се період,коли ті відвічні царські „холопы и людишки“ справді почули себе„обществом“ і відповіли цареви відомими адресами земств, у якихрадили йому покорити ся народній волі і зректи ся самовладства.І в такий то час ми бачимо, що па тлї мертвої байдужностидо всіх сих подій селянства фабричний пролетаріат із своїх рядіввисилає таких видатних людий, як П. Алексеев, Халтурін, Тіхонові ииьші, і висилає їх у перші ряди політичних борців із самодержавєм.Мало того, що йдуть одиниці. В кінці 78 року засновується самими робітниками, а пе інтелїґентами-революціонерами, т. зв.„И івнічно-російска робітнича Спілка“ , в 79 році „П івденно-російськаробітнича спілка“ і оголошують вироблену самими-ж робітниками(головно С. Халтуріним) проґраму, в якій заявляють, щоборонитимуть ся проти самодержавя за політичну волю. І щосе був масовий рух, констатує навіть тодішня легальна література.Т ак у „Русской Р іч и “ за 1881 читаємо: „Доси гадали, що в Р осіїнемає робітничого питання, та розрухи останніх років і поява в політичнихпроцесах таких людий, як Пресняков, Окладський і Т і­хонов показують, що Росія і тут мало чим відріжняєть ся від иньшихкраїн“.Коли вияснило ся для уряду, що його занадто щира оборонаінтересів фабрикантів просто кидає робітників у обійми найстрашнїйшихворогів царства, то стане ясним сей поворот у політиціуряду що до робітників: се царизм врадив інтереси фабрикантів.Та коли таким поясненням цілої справи й можпа-б було задовольнитися щ о-до першого закона 1882 року, який власне служивбільше для затемнювання клясової сьвідомости робітників і мав

більш прінціпіяльпе значіння ніж практичне, то годї се сказатипро дальші закони з рр. 1 8 8 5 — 86. Сі закони тим і відріжняються, що тут майже нема зовсім високих слів, а вони складають сявиключно з дрібниць, та дрібниць, які служили для найбільшоговизиску робітників (ш трафи, крамниці) і страшного моральногопригноблення. І коли фабриканти могли сливе цілком байдужно згодитися на перший „словесний“ закон, який не дуже то зачіпавїх законні доходи, то зовсім не те мусїли заспівати з приводуостанніх законів, які дуже боляче чіпали їх, бо зазирали глибоков їх кишеню. Крім того, що ми в праві чекати від фабрикантіву 85 — 86 рр. сильного опору урядови при виробленні сих закопів,тут падає й той мотив, який, здавалось, дуже добре вияснив нампричину закону 82 р. — страху уряду перед терористами і за ­гального піднесеного настрою в цілім російсьскім суспільстві. Вжев 83 році цар благополучно миропомазав ся, а в 86 році йоговажка пята вже здушила всякі пориви до активної боротьби заволю в інтелігентних верствах російського суспільства. Так. Сьоговияснення причин важнїйших і кориснїйших для робітників закопів86 — 86 рр. тут стає для нас за мало.Тому ми звернемо ся знову до тих червоних провідних струмочків,які доведуть нас до тих фабрик, де було їх джерело, і побачимо,що в фундамент нових робітничих законів так само заложеновугольне каміпня з робітничих трупів. Більше того. Ми д о -відаемо ся, що сї закони були не чим иньшим, як трохи зменшенимиі обкроепими вимогами Оріхово-зуївських страйкарів (вели^чезні фабрики М орозова) з 1885 року, предложепими Владимірськомуґубернаторови, який особисто приїхав утихомирювати їх.33 арештованих страйкарів робітників відставлено у московськутюрму, де їх продержали аж до суду (присяглих) у 86 р., якийузнав їх невинними, коли були докладно з’ясовані ті житєві умови,що змусили робітників до страйку (а між присяглими не бракувалоф абрикантів!). Та уряд по судї „адміністративним порядком“все-ж таки вислав робітників : Мойсеенка па 5 л іт у Ш енкурск, В олковау Вологодську ґуберпїю , а Ш киріпа і Гулїна в Сольвичегодск.Ся дальша адмінїстраційна опіка уряду дасть ся зрозуміти, коли д і-знаемо ся, що Волков і Мойсеенко були соціялїстами, і що їхвплив на організоване переведене страйку був дуж е великий.Тут не можна оминути і того впливу на уряд, який зробивфакт не лише присутности робітників СОЦІАЛІСТІВ (бо се вже не

було новиною) по всіх закутках сьвятої Р уси, а ся їх практичнадіяльність, се кермаництво широкими робітничими масами. Власнев справозданнї Державної Ради за 1886 рік читаємо: „Н езадоволенє,яке ступнево нагромаджуєть ся в клясї фабричних робітників,витворює з неї податний і вразливий ґрунт для злочинних наук,які ведуть до знищення державного і суспільного ладу. Сим виясняється той факт, що представники противурядової пропагандизвертають останніми часами всю свою увагу на фабричне населениеі частенько криють ся в його рядах... З огляду на се,і турбуючи ся про можливі способи усунення фабричних страйківі заколотів, М ін іс т е р с т в о В нутріш ніх Справ визналонеобхідним, не гаючи часу приступити до переглядупостанов промислового закона, які істнуютьтепер, в напрямі уреґульованпя обопільних відносин між фабрикантамиі робітниками“. (Розстріленнє скрізь моє. В.)Щ об справа стала ще яспїщ ою, варто пригадати, що власпев 1883 році заснувала ся так звана „Группа Освобожденія Т р уда“(увільнення праці), яка ставила своєю метою навернути соціалістичнонастроєну інтелігенцію до праці для орґапїзування робітничихмас для переведення масової екопомічної і політичної боротьби,себто до організації пролетаріату на ґрунті його клясовихпотреб. Ся ґрупа була першим зародком сучасної російської соціяльдемократії.І щоб показати всю важність сеї заміни теоретичнихпідвалин тодішнього інтеліїентського соціялїзму ми наведемотут оцінку сього факту, яку дає йому сучасна російська соціяльдемократія.В 86 ч. „Искры “ ми читаємо: „В тяжкі часи80-их років, після руїни падїй борців Н ародної В олї, серед загальноїрозгубленности і розпуки підняла свій голос російська соціяльдемократія,щоб сказати, що народжуєть ся, що народила сявже кляса, якій судило ся в боротьбі за власне визволенне визволитицілий край від ганебного самодержавя. З боротьбою сеїкляси йерозлучно звязала соціяльдемократія свою справу. Середзагальних лютих нападів, недовіря, криків про „вузькість“, „нетерпимість“,„сектанство“ несла вона червоний стяг клясової боротьбипролєтаріяту, в якому бачила єдину певність осягненняволї. Серед полохливого вичікування несподіваних милостий зверхувона одна заховала віру в революцію. Серед скоків від одногочудодійного засобу боротьби до другого вона одна заховала вірув боротьбу народнїх мас“. В наше завдапия зовсім не входить

оцінка діяльності! російської соціяльдемократії як партії. Ми тількимусимо підкреслити і не забувати важности сеї ідейної зміни, зміницілого сьвітогляду частини російської соціалістично настроєної ін -теліїеп ц ії, після якої вона знайшла тверду опору для своєї дальшоїпрацї в новім напрямі. А історичний присуд пад сею ідейноюзміною й її практичними наслідками, присуд, що походить від пріпціпіяльнихворогів соціяльдемократії, ми знаходимо в огсих сл о­вах В . Б урцева: „Соціяльдемократичні ґрупи, які виникли в Р осії,займали ся головним чином пронаґандою серед мійських робітниківі їх організацією , друкуваннєм у потайних друкарнях відозв і брошур.В 1896 році соціяльдемократи нриняли діяльну участь у відомімстрайку петербурських робітників“. І справді', вже в 1885році гуртком петербурських соціяльдемократів видано 2 чч. „Р а-бочаго“, часописи призначеної для розвитку класової сьвідомостинролєтаріяту. Видавпицтво-ж для ін телїґенції веде свій початок,розумієть ся, з 83 р.І так із усього вище наведеного ми, здаєть ся, маємо повнеправо вивести, що числеині страйки робітників, які^ вибухали торазом, то незабаром один за другим, орґанїзованність їх і, головне,нереймання самих робітників соціалістичним сьвітоглядом і виставленезавдяки сьому певної сталої проґрами робітничих домагань,як таких кличів, за якими йдуть і які обстоюють і неосьвідомленіз політичного боку робітничі маси — перетворило сі робітничімаси протягом кількох років постійних розрухів на такуполітичну силу, з якою ур я д змушений був рахувати ся і вимогиякої хоч не в повній, то в певній мірі був змушений задовольнити.Таким чином ми прийшли до двох річевих причин робітпичого з а ­конодавства 8 2 — 86 рр., до робітничих розрухів у великих розмірахі* до влучення сеї стихійної сили зі сьвідомим £ своєї ЦЇЛІІі шляхів боротьби робітничим чи соціяльдемократичним СОЦІА­ЛІЗМОМ.Щ о до вияспенпя причин появи в Р осії СЬОГО нового тинусоціялїзму (робітничого), який дуже яскраво відріжняєть ся відпануючої тодї в Р о сії ґрупи соціялїстів-терористів, ми не маємочого зараз пускати ся в детальний розслід його народження, якийзавів би нас дуже далеко в бік від поставленої задачі. Р іч се настільки природна і ясна сама по собі, що досить вказати на одинчисто льоґічний звязок тодішніх соціяльних обставин, які моглибути первісними зародковими зернами сього типу соціялїзму, щобЛ ЇТЕРАТ.-Н АУК , ВІСГНЛК XXX. З *

усунути всякі суперечки з приводу нормальности і конечности йогонародження. Пального матеріялу, чи кажучи словами ДержавноїР ади, ґрунту для народження робітничого соціялїзму було доситьу все зростаючім незадоволенні’ широких робітничих мас. Вагатися визнати, \ що сей ґрунт був після авторітетпого сконсгатованнясього такими інстітуціями, як російські: Державна Р ада та М іністерствоВнутрішніх Справ, у яких завше і „все обстоїть благополучно“,не прийде нікому в голову тим більше, що далі будуть п о­дані факти, які цифрами доведуть се. Теоретичний же ґрунт робітничогосоціялїзму і методи боротьби в той час уже були видосконаленідовголітньою практикою західно-європейських капіталістичнихдержав. Сильна еміґрантська течія кращих одиниць російськоїінтелїґенції могла дуже легко перенести і справді переносила— для сього не бракує фактів — як теоретичні засадитак і практичні методи боротьби з фабрик західно-європейських наросійські. Ми вже пе говоримо про те, що й так зване самозародженнєробітничого соціялїаму (звичайно в його низших, нрімітивиихстадіях) у головах найздібнїйших робітників під впливом капіталістичногоспособу продукції не являеть ся чимось надприродним.Ми ні троха не думаємо змагати ся з тими, хто додержується котрого будь одного з сих шляхів. Нам вдаєть ся тількиперший більш ясним і простим, тому, що віп дає найиростїйшульоґічну відповідь, із якою годі змагатись, і в додатку потверджується такими фактами, як вступление російських інтелїґентівдо закордонних фабрик і після того праця їх на російських фабрикахпоруч із перетягуванням до Р о сії робітників чужинців із за ­хідної Европи самими фабрикантами для видосконаленпя своєї продукції.Припускати, що між усїма ними не було нікого, хто-б нерозумів значіння соціялїстичних ідей для робітничих мас — годї.Словом, чи сяк, чи так, а народженнє пового типу специфічноробітничого соціялїзму не являеть ся для нас жадним чудом чинесподіванкою, а цілком зрозумілим і виправданим наслідком простихприродних чинників: широкого незадоволення в робітничихмасах, яке служило плодючим ґрунтом для сіячів соціялїстичнихідей з одного боку, і присутність у тій хвилі самих сіячів із д о ­бірним, випробованим зерном так званого „наукового соціялїзму“.І так нам лишаєть ся вияснити другий чинник — масовийробітничий рух, безпереривні страйки. Щ о їх викликало? Де ле­

жать ті причини, які загнаного темного, і пригніченого робітниказлущують підставляти своє змучене тіло під салдатські к ул і?Коли ми й здатні поясняти велетенську боротьбу террористіводними високими, навіть надлюдськими ідеалістичними мотивами,і не бажаємо дошукувати ся для сих сьвятих істот якихосьматеріялістичних мотивів, то тут нас виправдує бодай їх високаінтелектуальна розвиненість, інтелігентність. Чи-ж можна їх прирівнюватидо сїрих, темних робітничих мас ?! Н і, й н і ! скаже кожензнайомий з геройськими постатями терористів по Степняковій„Підземній Р о с ії“. І ми пе станемо змагати ся з сим. Н ехай в е­ликі тїни великих справді людий сияють і далі в авреолї ід еа ­лізму. Ми вернемось до своїх темних, сїрих, неідеальних робітничихмас і пошукаємо причини їх, все-ж скажемо, геройських виступі®проти узброєного війська, пошукаємо причини їх смерти,смерти масами, не одиницями, в самих пайнизших сферах матеріялїзму,в сферах вимог і потреб жолудка!Н а жаль, статистичний матеріал що до високости зарібноїплатні з тих часів, коли на фабриках панували „атєческіє“ (батьківські)порядки, проти яких так по геройськи бороли ся робітники,звичайпо дуже малий і зберіг ся цілком припадково. Власне „р о­бітничі книжки“, по яких тільки й можна б докопати ся якоїсьправди, були виборені робітниками тільки тепер і про попереднюїх зарібну платню, а ще цікавіш, — про кари — можна-б дізнатися хіба з хазяйських книг, де вони акуратно вели ся, які не то,що в ті, а навіть у наші часи не дуж е то люблять з ’являтн сяна сьвіт. Т а иа щастя д. Я. Гарелїн, один із найзаможнїйших фабрикантівсього часу з Іваново-Вознесенського рейону, і найкращийвнавець історії місцевого промислу залишив дуж е цінні матеріали,опрацьовані ним салим. Так ось ми маємо цїлком автентичнийі певний матеріял для згаданого рейону, порівнюючи з якиминьші мепьш певні дані можна відтворити і загальний образ т о ­дішнього стану робітників.Після обчислень Я. Гарелїна виясняєть ся, що з кінця 5 0 -хроків до початку 80-х, зарібна платня робітників у всіх паростяхярацї зросла на 15 — 2 0 % . За той же час ціна житньої муки в р о­сла на 100% , коровлячого масла на 83%> а мняса на 2 2 0 % .Звичайно, що зміркувавши сі цифри Я. Гарелїн здивовано задаєсам собі питання: „Х иба-ж можна жити х о ч б и прилично (р о з-стріленнє моє. В.) при таких ум овах?“ Ми так і залишимо винахід

способу жити „прилично“ за 1 4 — 15 карб, у місяць чоловіковаз родиною для д. Я. Гарелїна. Для нас із наведених цифер ясно,що навіть ті робітники, що в кінцї 50-их років їли щоденно мнясо,,як що такі бували в ті часи в Р осії, в кінцї 70-их років мусїлицілком відмовити ся від нього і суворо, як на Афонї, витримуватипостійний піст. А що-ж говорити про тих, які і в 50-х рокахбачили мнясо тільки раз-два на рік !З таблицї середньої місячної платні’ в Ш уйському повітї,улаштованої М. Т. Барановським, наведемо тут отсї (в рублях)циф ри:1856 - 8 рр. 1883 р. збільшене В 0/(Прядїльщики 1 4,58 16,25 + 12Ткачі шехаиїчні 1 1,25 11,67 + 4Ткачі ручні 6,67 6,37 — 4Ковалї 9 ,1 7 2 3 ,54 + 157Столярі 1 1,25 2 8 ,6 8 + 1.55З довгої таблицї (улаштованої, як бачимо, по фаховому нодїлїробітників) наводимо лише скрайнї цифри зросту (для ручних ткачів— зменш еня!) зарібної платні', тим що така таблиця в цілому недає нічого більше, як і сей невеличкий вибір. Середня цифразросту зарібної платні’ не сягає навіть до 50% · А· тим часомсередня ціна пуда житньої муки була:1 8 5 6 — 58 рр. 0,56 карб. зріст1 8 8 1 - 8 3 рр. 1,09 я 95%Як бачимо, навіть пересічно робітники мусїли в двоє зменшитивживання житнього хлїба за сей ч ас!Та картина вийде далеко ви разніш ою , ніж представляє таблицяМ. Т. Барановського, коли зміркуємо, що головну масу тодішніхробітників складали власне ті дві категорії (прядїльщикиі ткачі), у яких заробітня платня зросла пересічно ( + 1 2 + 4 - 4)всього на 4% проти зросту ціни хліба на 95% і мняса на 220% .!Коли затіємо поставити себе хоч на хвилину в рознучливинстан тодїшиього росийського ткача, то для нас стане ясною причинавиступленя його проти здирства ф абрикантів; ми зрозуміємойого й захланність % голод, який йому каже, що краще наїстисьнавіть салдацькими кулями* ніж самому здихати з голоду і моритиголодом власних дїтий. IIри сьвітлї сих цифр стає зрозумілою всяреальна правдивість Гавитманових „Т качів“ .

І у всіх тодішніх страйках головний контінґент складалисправді' ткачі. Як бачимо, дивувати ся сьому нічого.Висновок, який робить із своєї таблиці М. Т. Барановський,такий : „Реальна заробітна платня робітників на бавовняних фабрикахШ уйського повіту знизилась у загалі (від 50-их по 80-ті pp.)не менше, як на 2 0 — 3 0 % ·“ Ми мусимо підкреслити тут, що сейобережний висновок шановного економіста являєть ся тим m in i­m u m , якого не вивнати ніяк не можна. В сути-ж річи справжнєзнижене варібної платні* ми знали б із другої таблиці, улаштованоїне по фахових цінах, а по скількости робітників, які одержуютьзарібну платню однакової високости. Бо-ж ясно, що коли в фахуручних ткачів було, скажемо, 1000 робітників, яким платню зниженона 4 % , а в фаху ковалів, яким платню піднесено на 157% ?то середня платня, при способі обчислювання М. Т. Барановського(порівнанє фахової платні) зросте на 76,5% · А- па Дїлї (в нашомуприкладі), для всеї скількости робітників середня виплата р обітниківзменшить ся на цілих 3,4% !Прийнявши на увагу те, що навіть при способі обчислювапяужитім М. Т . Барановським реальна зарібна платня знизила ся на20 — 3 0 % , ми можемо залишити читачам зміркувати самим усе значіннясього висновку. Ми можемо пройти мимо розпучливих подій,які розгравали ся в виголоднілих сїмях ткачів із кождим підвисшенємціни на хлїб, мимо плачу і благань голодних дїтий у голоднихбатьків, мимо тої божевільної лютости, яка виникала у нещасноготкача під плач голодних дїтий, при одній згадці про те,що є-ж на сьвітї люди, яким не то що не бракує житнього хлїба,а які собак мясом годують. Безперечно, нема що доказувати, щотакий стан хоч кого в силі попхнути на боротьбу з бідою та лихом.І нам тепер лишаєть ся пригадати читачам, що 1878 рік, седругий рік війни з Турками. Війна, як се буває звичайно, викликалапідупад покупної здібности росийського селянства, сього головногоринку росийської ін д у стр ії.1) Головними причинами сьогопідупаду заможности, а через се й покупної здібности селянстватреба вважати отсї два чинники: збільшене державного здирствасильним піднятям посередних податків, а також зменьшенє робітничоїсили селянських господарств, від яких відірвано десятки’) Що росийська індустрія працює сливе виключно на внутрішній ринок,див. гл. II сих нарисів.

тисяч молодих, здорових робітників, яких погнано під Турка. Такераптове зменшене ринку для товарів росийської ін дустрії викликалонадпродукцію товарів і знижене цін на них, а тим самимівменшене „зар ібк у“ фабрикантів, які не хотячи понести сих „страт“самі захотіли скинути їх на плечі робітників, себ-то знизити їм щеплатню. Се й послужило тою останньою краплиною, яка переповнилачашу робітничих страждань і викликала скрізь забуреня.в 1878 р. І треба сказати, що забуреня були па стільки сильні,що фабриканти, хоч і як нарікали на невдячиих робітників, усе-ж.платні* не відважили ся знизити і понесли на собі „втрати“, яківикликав уряд своєю „воєнною“ політикою.(Далі буде.)Ол. Вишпевський.

Корифей російської кріш і і українське в и с и .(Докінчене.)Та пе симнатичпїйше відізвав ся Белїнский і про українськупоезію, яку в його часи передовсім репрезентував Ш евченко.Белїнский безпощадно розкритикував Ш евченкові „Гайдамаки“,а його самого назвав „кепським поетом“. Б кінці* легковаженєлітературного руху на Україні* дійшло було в росийськогокритика до того ступня, що в 1843 р. термін „український“стає у нього синонімом із терміном „дрантивий“ і він прикладаєйого до всіх партацьких творів, що виходили в тім часіна території України, без огляду на те, якою мовою вони писані,чи українською, чи росийською, чи ии. Сама Українастала в розуміню Бєлїиского невичерпаним жерелом таких „українс ь к и х “ письменників і поетів, що свої „п оезії“ пишуть на замовлене.В ідповідна до того й українська публика. „Н а Україні'е своя література — каже з іронією Белїнский, рецензую чи в „О течественпихЗаписках“ „М олодикъ“ Бецкого з 1843 р .1) : коли в і­рити „М олодикови“, то про се нема ніякого сумніву. Щ о таке„М олодик“, ми як Москалі' не знаємо; ми знаємо тільки, що тоальманах, наполнении росийськими статями в віршах і нрозї, щобез сумніву богатьом дуж е нодобають ся. Харків у норівнанюз иньшими Губернськими містами є задля свойого великого числанаселена і краси під деяким зглядом столицею України, а черезте й столицею української літератури, української нрови, а передовсімукраїнських віршів. У всіх росийських Губерніях багато іш-*) Сочинен і я В. Б /Ь л и и е каго (II. вад.) ї \ УП, с/г. 271)—282.

шуть віршів, але в Х аркові особливо. Т і вірші гарні, як тількиможуть бути гарними провінціяльні вірші; в столицях їх читаютьне багато, але за те багато читають на-провінції, особливона У кр аїнї, а ще більше мабуть у Харкові. Т а обставинаробить Харків особливо інтересним містом і збудж ує охотухоч де в чому з ним познайомити ся “. І як раз, відповідно досвойого бажаня, Бєлїнский знайшов у „М олодику“ згадувану вжестатю Основяненка п. з. Старинний переказ про засноване Х аркова.„Стихотворів, каже він дальше, в „М олодику“ дуже багато.П ровінціяльні поети діяльні завдяки невеликим, вимогам своєї публикиі дивній її охотї читати поезії, яких у столицях, як сказано,читають мало, бо їх вартість тільки в тім, що вони — вірші,а не проза. Боже мій, скільки поетів на Україні, і як гарно,то.є як багато ішшуть вони віршів, що саме — вірші, а непроза! Дд. Бороздна, Дяченко, Кленов, Лукашевич, М айсуров,Мещерський, Н едолїн, Руель, Чужбинський, Щ ербина, ІЦоголїв :у с е т е українські поети...“ Щ е з більшим кепкованєм Белїнскогона ту тему зустрічаємо ся в його рецензії на „Молодик“із 1844 р. „Щ о тикаєть ся альманаха д. Бецкого (з 1844 p.),говорить він в „Отечественных Записках“ (1 8 4 4 р.) (тамже IX ,1 3 7 — 139), то він складаєть ся з трьох відділів. Перший наповненийу страшній скількости віршами. Більша частина віршів —твори українських поетів. Україна, як у сім відомо, край благослотвенний небом; хліб і вірші родять ся в ній навіть у середноурожайніроки в шістьдесятеро. Коли вам потрібно віршів для альманаха,пішлїть у Харков иросьбу-ціркуляр і видавайте хоч тисячуальмапахів на рік — матеріялу стане ще на пять тисяч. Якийтой матеріял — и ныне питане. Боже мій! скільки на Україні'поетів! ІЦо, коли-б там було хоч із половина стільки читачів, —ну, то був би один із найосьвіченшших країв Европи !... ІІальм,Дуров, С. Д. Щ ербина, Соловей Будимировпч,; В, , Ш . . . в, ФатаМорі'ана, Ш . Щ ., Щ оголїв... То тільки вибрані, а скілько званих,а, ще скілько має бути таких, яких ніхто ne кличе, але які готовівсюди з’явити ся ! Впрочім і вибрані відзначають ся більше щирістюі працьовитістю, як таланом. Приміром Соловей Будимировичздібний швидше приспати, як розбудити цілий сьвіт, або хочби й ту частинку сьвіта, яка захотіла би послухати його. Д. Щ о­голїв переклав не злими віршами грецькі мельодії ; жаль тільки,що ті мельодії, подібно як усі' народні мельодії, в перекладі' ще

меньше інтересні, як в оріґіналї, і що новогрецькі ніспї, завдякипильности перекладачів особливо надоїли всім росийським читачам.Про иньших українських поетів можна й замовчати як у їхвласнім інтересі, так і в інтересі читачів. Але „М олодик“ заповненийвіршами н е тільки одних українських поетів:великоруські зі свого боку також не залишили нічого, щомогло зробити „М олодик“ правдиво українським альманахом.В нїм е вірші дд. Ф. Глинки, Бенедиктова, Кукольнїка, ґр.афинїРостопчіної, князя Ш аховского, Корсакова, Берпета, Г убер а;є вірші дд. М. Дмитріева, Степанова і иньших. З вичислених намиетихотворів великоросийських поетів тільки „Р азсч етъ “ д. Губераварт уваги. Д. Ф. Глинка оспівує в одпім зі своїх етихотворів якогось„С аддея съ ж ел ч н ою палкою“, і ми з того стихотвору довідуемося, що згаданий Тадїй бив сильно своєю зелїзною палкоюнедобрих людий. Щ о було-б, як би він забрав ся до кепських ритмачів...У другім своїм стихотворі д. Ф. Глинка кличе до чоловіка,:„Проспись, пробудись, человйкъ!“ ; але чоловік, вислухавшистихотвір, заснув іще сильнїйше... і т. д.Так зрецензував Бєлїнский „Молодика", вважаючи його альманахомріжного дрантя вже не тільки зі самої України, але з цілоїсоборної Р осії. Але киньмо Беиького з його „Молодиком“, а завернімся ще в 1842 р.В 1841 р. вийшла в П етербурзі невеличка книжочка Ш евченкап. з. „Гайдамаки“.1) „Було мені з ними (з „Гайдамаками“)лиха, писав Ш евченко до Тарновського 26 марта 1842 р .2)На силу випустив цензурний комітет. „Возмутительное“ тай г о д і!Ледви сяк да так впевнив їх (цензорів), що я не бунтівпик. Теперхватаю ся розіслати, щоб не схаменули с я / 3 сих помилок, кажеКониський,3) з якими надруковано „Гайдамаків“, справді внати, щоТ арас хватав ся швидче їх надрукувати, боячись, „щоб не схаменулис я “ і не заборонили їх цензори. Н а помилки Ш евченко нарікаєі в листі до Тарновського і в листі до Квітки.4) „Н адрукував,^ Г а й д а м а к и . Поэма Т. Шевченка, СанктпетерПурп,. 18И . Въ тіш. А.'Сычева.: Ст. 1Н], 8°.2) О снова, 1863, май.3) О. К ониський, Т арас Ш евчеи ко-Г р уші вський (Збірник фільольоґічноїсекциї Наук. Тов. ім. ІІІевч. Т. І, ст. 107).4) Р у сск а я С тарина, 1880, Ж, ст. 593.

пише вій, бодай йому о чи повилазили... Не лайте дуж е, коли щознайдете не до ладу, бо і написано і надруковано навмання/*З того видпо, що вина за те, що в „Гайдамаках“ повно друкарськихпомилок, паде переважно на цензуру, яка даючи дозвіл нинї,завтра могла його спокійно взяти назад. В таких обставинах тратитичас на коректу була зайва робота.Ми навмисне привели причини правописних помилок у „Гайдамаках“,бо, як побачимо зараз, Белїнский і па те звернув у своїйр ец ен зії1) бачну увагу і зробив із того закид Ш евченкови.„Читачам „Отечественних Записок“, каже він2), відома нашадумка про твори так званої української літератури. Не будемо тутїї повтаряти, скажемо тільки, що нова проба „співів“3) д. Ш евченка,привілейованого, здаеть ся, українського поета, нереконуенас іще більше в тім, що твори того рода видають ся тільки дляпотіхи й науки самих авторів; иньшої публики, здаеть ся, в нихнема. Але коли ті панове кобзарі гадають своїми поемамипринести користь для низшої кляси своїх земляків, то дуже номиляютьс я : не вважаючи на достаток найвульґарнїйших і вуличнихслів і виразів, в їх поемах нема простоти сюжету і вислову, повночудацьких вигадів і навичок, які властиві всім кепським поетам, —часто зовсім не народнї, хоч і оперті на цитатах із історії, пісеньі переказів, — і тому, розуміеть ся, вони для простого народа незрозуміліі не мають у собі нічого, з чим би він симпатизував. Колиходить про те, то було-б ліпше, відкинувши всякі претенсії на титлопоета, оповідати народови простою, зрозумілою для нього шовоюиро ріжні пожиточні річи з горожанського і родинного житя, яксе прегарно зачав (і жаль, що не повів дальше) д. Основяненков своїй брошурі „Лысты до любезныхъ землякивъ“. А то якийбудь волостний мудрагель'іш сар (тільки не Ш ельменко), прочитавшиваші „твори", відповість вам таки вашими словами;’) Рецензія на »Гайдамаки« іюміїцена в »Отечественных Записках«, до теперие входила в нїяке видане творів Белїнского »по незначительности«, але не буланевідомою для :іагалу, як то каже д. Венґеров (П ол. собр. соч. В. Г. Б її лин-(і к аго, Т. VII, ст. 595, зам. 1Н0). Велику частину тої рецензиї запитував бувуже А. Н ІІипія (Б'клинскій, его жизнь... Т. П, сг. 223—224:), а також цитувавіз неї дещо (на основі »Отечеств. Зап.«) й Т. Зїнківський (Писаня Тр. Зїнків-

Теплий кожух, тільки шкода,Н е на мене шитий,А розумне ваше словоБрехнею подбите. (Гайдамаки, ст. 11.)„Щ о тикавть ся самої поеми д. Ш евченка „Гайдамаки“, тотут е всьо, що годить ся кождій українській п оем і: тут Ляхи,Жиди, К озак и; тут гарно ганьблять ся, пють, бють, р іж у т ь ; ну,розуміеть ся, в антрактах кобзар (бо яка-ж українська поема беакобзаря!) співає натхнені іііснї без особливого розуму, а дївчиааплаче, а буря гомонить.,. От образки:Одчіняй проклятий Ж ід е !Бо будиш бітий, одчін я й !Ламайте двері нокі выйде,Вікна посипалїсь, „стривай!„Стривайте зар аз“, — „нагаямі„Свиняче ухо, жартувать„ Чи що ти хочіш ! ? Я ! З наиамі ?„Крий Боже зараз! Дайте встать„Ясновельможні (нишком свині)„Пані иолковнїку ламай“ ,Упали дв ер і... а наганМалює вздовж жидівску спину,„Здоров свине, здоров ж іде,„Здоров чортів си н у“.Та — нагаєм, та — пагаєм.А жід зогнув спину.„Н е жартуйте мостї пане“„Добрі вечир, в хату!„Щ е раз шельму, ще рае, г о д ї!„Вибачай проклятий,„Добрі вечір, а де дочка?„Умерла панове“.„Лжеш іудо, нагаям і!Посипались знову... і т. д.Хиба*ж не правда, яка вдала рука в мальованю природа?Тій картині носьвячений цілий р озділ: Конфедерати. — А отдещо чутливо-ніжного. Пристрасний любовник Ярема прийшов побачитися зі свобіо милою, але її ще нема. З тої нагоди співа«

Ярема елегію на діл у сторону, і вже збираєть ся вмирати, як нечайно— шелест :ІІоиід гаєм мов ласочкаКрадиця Оксана.Забув, побіг, обняли ся,„С ерце"... тай зомлілиДовго, довго, тілько „сер ц е“Тай знову німіли.Ярема говорить:„Годі пташко“,Оксана :„Щ е трошічкі,Щ е .. ще... сизокрилий,Виймі душу... ще раз... ще раз...Ох, як я втом ілась/„Знов образок, і який живий! От справді, кажучи поетичноюмовою самого добродїя-автора : ушкварив!„У видапю повно всяких можливих похибок проти знаків иеренипаня,як то по части видно і з наведених нримірів, де, щобзаховати змисл, ми були змушені поставити в деяких місцях своїзнаки“ (тамже V II, 3 95).Так відозвав ся Бєлїнский про Ш евчеикових „Гайдамаків“,яие маючи, як каже С. А. Венґеров, й далекого нонятя про те,що тлумить ся над одним із найбільших поетів Славянства“.Ся його замітка про Ш евченка, каже дальше Венґеров,повинна стати поруч із його страшною радою Лєрмонтову викинутизі збірки своїй поезій „А нгела“*2) І справді, не один тільки Ш евченковпав жертвою безисщ адної критики Бєлїцского. „УважаюШ иллера за его духъ, писав він до Боткина3) в 1840 р., нодрамы его, въ художестве.иц-.омъ от но ш е ній, для меня—хоть бы их ъ и не было“... Справдішній en fa n t terrib le длявеликих ґенїїв !...г) Поли. собр. соч. В. Г. Б'Ьлипскаго (вид. Венгерова). Т. VII, ст. 595,зам., 130,8) Рецензуючи в лист) до Боткина »Одессщй Альманахъ« Надьождшн-(1840 р.) В1Н написав та1а слова: „Стихи Лермонтова не достойны его имени«(Ш ннш ъ,1II, 29). '3) А; П. II 1.1 п ип ъ, Шлинсюй....· Т. II, ст. 29.

А ле відносини Белїнского до Ш евченка не обмежили ся тількидо літературних непорозумінь. Він із критика поевій перекидабть сяв критика приватної особи, і тоді його критика робить ся простобрутальною. Лист Белїиского до 11. В. Анненкова з грудня 1847^р.(отже недовго перед самою смертю), — се документ, на якого видмусять червоніти лиця всіх синів Р осії, без огляду на те, чи сеВеликороси, чи Українці... Сей лист коріфея росийської критики^се велика зневага тої критики, се страшний приклад того, як д а ­леко може загнати ся навіть розважна людина! „Тепер Р осияпам,— каже Т. Зїнківський, згадуючи про паведену в горі критикуБелїпского на Ш евченкові „Гайдамаки“ 1), — сором за св о ­його -критика“... а сто раз більший сором, скажемо від себе, за тойлист, який ми отут наводимо в оріґіналї:„Наводилъ я справки о Ш евченка, — пише Бєлїнский доАнненкова2) — и убедился окончательно, что вий религіив ір а есть пикуда негодная вещь. Вы помните, что вйрующійдругъ мой говорилъ мнг£, что онъ в'Ьритъ, ч т о Ш евченко— человйкъ достойный и прекрасный. В йра дгЬлаетъчудеса, творитъ людей изъ ословъ и дубинъ, сталобыть, о н а можетъ и изъ Шевченка сделать, пожалуй,мученика свободы. Но здравый смыслъ в ъШевченк'Ь долженъ видеть осла, дурака и пошлеца,и сверхъ того горька г о пьяницу, любителяг о р іл к и по патріотизму хахлацкому. Этотъ х а-хлацкій радикалъ написалъ два пасквпля. Читаяодинъ пасквиль, государь хохоталъ, и вероятно д^ло тймъи кончилось бы, и дуракъ не пострадалъ бы зато только,что онъ г л у н ъ. Но когда государь прочелъ другой пасквиль,то пришелъ въ великій гп^въ... И это понятно, когда сообразите,въ чемъ состоитъ славянское остроуміе, когда оно устремляетсяна женщину. Я н е читалъ этихъ пасквилей,и никто изъ м о и х ъ з п а к о м ы х ъ и х ъ не читалъ(что меясду прочимъ, доказываешь, что они нисколько незл ы , а только плоски и глупы), по ув'Ьренъ, что второйпасквиль долженъ быть возмутительно гадокъ по при-^]) П и с а ня Т. З їи к ін сь к о го. Т. II, ст. 66.2) П. В. А и н с н ко в ъ и его д р у з ь я 1835—1885. Мзданіе Суворина.С.-Петсрбургь, 1Ь92, ст. 601·—606.

чинЄ, о которой я уже говорилъ. Ш евченку послали на Кавказъсолдатомъ. М н Є н е жаль его: будь я его судьею,я с д * я а л ъ -б ы не меньше. Я питаю личнуювражду къ такого рода либералами Это — врагився ка го рода успеха. Своими дерзкими глуп ос тямиони р а з др аж аю тъ правительство, делаю тъ его п о д о зрительнымъ, готовымъ видеть бунтъ тамъ, г д е н^тъ ровноничего, и вызываютъ меры крутыя и гибельныя для литературыи просвіщ еній. Вотъ вамъ доказательство. Вы иомните,что въ „Современнике“ остановленъ переводъ „Пиччипино“(въ „Отечественныхъ Запискахъ“ тоже), „Манонъ Л еско“,„Леонъ Л еони“. 1) А почему? Одинъ изъ хохлацкихъ лйбераловъ,нЄкто Кулешъ... въ „ЗвЄздочкЄ“, въ журнал^, которыйиздаетъ Ишимова для дЄтєй, папечаталъ исторію М алороссіи,гдЄ сказалъ, ч т о Малороссия должна ели отторгнутьсяотъ Россіи, или погиб путь. Цензоръ Иваповскійпросмотр^лъ эту фразу, и она прошла. И не м удр ено:въ глупомъ и бездарном ъ сочиненіи всего легче н е д о ­смотреть и за него попасть ся. Прошелъ годъ и ничего,какъ вдругъ государь получаетъ отъ кого-то эт укнижку съ отмЄткою фразы. А надо сказать, что эта статьяпоявилась отдельно, и на этотъ разъ ее пропустилъ Куторга.который, понадЄясь, что она была цензурована Ивановскимъ,нодписалъ ее, не читая. Сейчасъ же вєлЄно было Куторгупосадить въ крепость. Къ счастію, усн'Ели предупредить графаОрлова и объяснить ему, что настояідій-то виноватый — Ивановскій.Графъ кое-какъ это дЄло замялъ и утишилъ. Ивановскійбылъ прощенъ. Но можете представить, въ какомъу ж а се было министерство проев Є щепія и особенноцензурный комитетъ2). Пошли придирки, возмездія, и т утъ -т о...*) Останній — роман Ж. Занда, а передостатнїй — аббо Преиб.2) Белїнский, як каже Драгоманів, не знав, що то за книжка, яка гакдуже розсердила цензорів: то була »ііовЄсть обь У крайнії« — і в ній провідноюдумкою був не так відрив України, як радше п р о т ес т проти закріпоіценя в нїйселян. Як тепер усім звісно, той протест у різкійшій формі був головнимзмістом поем Шевченка, що так розсердили Миколу І. В тім змиелї цензура малабільше рації, як Белїнский і навіть його біоґраф (Пипін), коли добачила звязь»хохлацкаго патріотизма« з »французкими романами« найблизпгої епохи до

М усинъ-П уш кинъ... накинулся на переводы французкихъ новостей,воображая, что въ нихъ-то Кулешъ набрался хохлацкагопатріотизма, и заиретилъ „Пиччинино“, „М анонъ Л е­ско“ и „Леонъ Леони“. Вотъ что дйлаютъ эти скоты,безмозглые либералишки! Охъ эти мнгЬ хохл ы !...Л иберальничаю тъ во имя галушекъ и варениковъ.съсвинымъ саломъ! И вотъ теперь писать ничегонельзя: все мараютъ. А съ другой стороны, какъ и жаловатьсяпа правительство? Какое же правительство позволитьпечатно проповйлывать отторженіе отъ него области?А вотъ и еще сл^дствіе этой исторіи. Ивановскій былъ прекрасныйцензоръ, потому что благородиый челов'Ькъ. Послі*этой исторіи онъ, естественно, сталъ строже, придирчивее,до него стали доходить жалобы литераторовъ, и... и онъ вышелъвъ отставку, находя, что его должность не сообразнасъ его совестью ... Такъ вотъ опытъ в'Ьры моего в^рующагодр уга! Я эту в ір у определяю теперь такъ: вйра естьпоблажка празднымъ фантазіямь или способностьвсе видеть не такъ какъ оно есть на д і л і ,а какъ намъ хочется п п у ж н о, чтобы оно было.Страшная глупость эта в ір а ! Вещь, конечно, невинная, нотгЬмъ б о л іє пошлая“...Той лист, то апоґей . ненависти Белїнского до українськогописьменства і до його найвизначнїйшого репрезентанта Ш евченка,тої ненависти, якою горіло серце Белїнского цілих останніх десятьлїт його житя. і яку він поніс із собою в могилу...II.Щ о-ж за причина тої ненависти Белїнского до самостійногоукраїнського культурного житя, того, як каже В енґеров, „грубо-1848 р., — і, певно, коли-б Белїнский н е відніс ся був до »хахлів«, як до чогосьчужого, що тільки може принести шкоду »його« (розстрілене Драгоманова)рідній літературі, роздрочуючи його уряд, то в ін при тодішніх своїх ПОЛІТИЧНИХдумках не так би відніс ся до Шевченка і його приятелів, яких він називавв своїм листі просто »хохлацкими свиньями, годными только на сало« (див. М.Драгомановъ, Письмо В. Г. Б'Ьлинскаго къ II. В. Гоголю, ст. Х Ш —XIV).Про інцідент із цензурою з причини появи Кулїшевої »Повісти объ УкрайігЬ«див. нащу статю *п. з. Не было, нї>ть и быть по моясегь, ЛНВ, 1904?, шт. VII.

враждебнаго от.ношенія кь малорусской литератур'й ? а Перший, щопробував подати відповідь на се цікаве питане, був А . Н . Пинін.У виданій в 1876 р. двотомовій біоґряфії В. Бєлїнского1) війміж ип. говорить таке: „В кінці народні літератури, або властивоукраїнська. Бєлїнский в загалї її не любив, по частиз тих вагальиих причин : він уважав українську літературу річюпримхи, непотрібним провінціалізмом і гадав, що ті люди, що посьвятилисвої сили на вироблене окремої української літератури,з більшою користю могли би зужити їх для росийської літера«тури, що панувала і в осьвічеяих верствах самої України. Подруге,Бєлїнский виступав ироти самого змісту української літератури.Бєлїнский зовсім чистий Великорос, мало знав і не любивукраїнської мови2), отже й не міг цінити зверхньої, формальноїсторони тої л ітератури; а її зміст у богатьох точках його незадоволяв. З малими виїмками в тодїшнїй українській літературіне було нічого особливо талановитого. Бєлїнский видів доситьвелике число українських письменників, але в їх творах знаходивабо повторене по українськи застарілих романтичних і сентиментальнихтем, що надоїли і в росийській літературі, або повторенетем народньої поезії, виложених гірше, як в оріґіналї, абожарт і пародії, що видались йому не досить бистроумними, абов кіпці прояви льокальпого патріотизму, якого правдоподібно пеуважав серіозним. В місцевій поезії, яка появляла ся в тих часах,не знаходив Бєлїнский ані достаточного загально-людського поетичногоінтересу, анї правдивого заспокоєня потреб місцевого народа: народно-поетичні елементи, що заводили ся в літературу,повинні були по його думці бути прояснені тим висшим інтересом,як у поезії Кольцова; місцеві потреби могли бути досить заспокоєніелементарними книгами, що служили би переходом до загальпо-росийськоїосьвіти. Нагадаймо, що тодї нїхто й пе думавпро таке поставлене народної осьвіти, до якого стремлять теперосьвічені приятелі парода і педаґоґи, — пе думав ні для українського,ні для великоруського народа. Найперше і найважнїйше,г) А. Н. Пыпинъ, Біілиііскій его жизнь и переписка. Т. II. от-222-223.2) В переписцї, каже Пипін, ми зустрічали докази на те ще в 1*840, р.».отже ще перед спорами зі славянофільством.

про що мріли тоді для народа, було'освободж енє > -к р іііа д 'ї^ 44'*школа для кріпацької людпости була немислима, та п р іьц еї й %едумали; тому трудно було думати і про виховуюче і наукове значінємісцевих літератур... В тих обставинах знаменною появою бр кдля Белїнского Українець Гоголь, який міг стати великим письмепникомтільки в загальпо-росийській літературі“. Дальше, згадавшипро критику Бєлїпского на Ш евченкові „Гайдамаки“, Иипін говоритьтаке: „І тут Бєлїнский знов ворожо зустрічаєть ся зі славянофілами.Вони (поки що) вілносилн ся симпатично до українськоїлітератури, як „народної“ і без намислу ставили її паралельноз иньшими народними славяноькими літературами, що в тих часахвідроджували ся. Т а солідарність української літератури зі славянофільськимиі папславянськими тенденціями повинна була піддатиБєлїнскому тільки нове педовірє — як ненависне йому протиставлененаціопальности і загально-людської цівілїзації, як відродженестарини на перекір новим часам“...Такі иричини подає Иипін, причини, як видно з наведенихпами відзивів Белїнского про українське письменство, переважноправдиві. Одначе, як у загалі в Пиніповій біоґрафії Белїнскогообраз росийського критика не вийшов повпий, так також не вийшлиповними і ті причини, що спонукали його виступити ворожо протиукраїнського письменства. Подати їх попробував український письменник90-тих років Тр. Зїнківський в своїм петербурськім відчитїп. з. „Т арас Ш евченко в сьвітлї європейської критики“. Приводячипочаток рецензії Белїнского на Ш евченкових „Гайдамаків“він говорить от щ о1) : „Щ об до пуття зрозуміти сю нахабну, недотепнуй недостойну Білинського тираду, не вадить згадати, що такебула росийська література того часу (4 0 -в і роки). Література сябула не що, як тільки дворянсько-чиновницька забавка, загаломпотрібна задля „осьвіченої людини“, — як от і усякий иньшийєвропейський комфорт, чорний ф рак, лакировані чоботи, „піти“без прусів і таке иньше. ГІро службу і посьвячення літератури наосьвіту і піддвигпенне простого люду з морального та економічногозанепаду не дбали павігь такі „радикали“ як Білинськийо„Мужицьке життє само по собі мало цікаве (sic !) задля осьвіче-*) Писаня Тр. Зїнківського T. II, ст. 45—47.ЛІТЕРА Т.-БАУК. ВІСТНИК XXX.

в ої(?) людини“, — писав народовець про Квітчину оперетку „Сватаннена Г ончарівцї“.... „Головний інтерес (сих иовістий) — семужицька простодушність та краса мужицької бесіди. Усе се вжеякось обридло.“ Чи чуєге, яким сальоном се пахне?!„І се поступова, передова література, — каже Зїнківський, —а що-ж загал ? Погляд па літературу, як на забавку, як ще шановний„Фелїцип співака“ Державин мовляв, що поезія мусить служитиріжпим „меценатам“ таким напоєм, „въ жаркой день какъсладкой лимонадъ“, сей погляд був єдино можливий і єдино зрозумілий.“Такого „лимонаду“, як каже Зїнківський, в українськійлітературі не було і се одна з причин ворожого до неї настроюБєлїнского. „Та окрім „лимонаду“, каже він дальше, тут треба щедолучити національну нетолєранцію : сьміють, бачте, писати якоюсьиньшою мовою, аамісь щоб збогачувати росийську! Як же некарати?! Тому то Бєлїнський в своїх розборах українських письменниківилутаєть ся в своїх ново придбаних, дякуючи творамГоголя, реалістичних поглядах і збиваєть ся на загальну тропу„солодкого лимонаду“. Так лаючи ненавидного йому „мужицького“письменника Квітку за його (хоч і по росийські написані) „ПоходженіяСтолбикова“, він научає, як треба виставляти бруд життяв письменстві, нагадуючи про якогось літературного джиґунаі хверта (в Салагубовій А птекарії). Ось, мовляв, сей джиґун мігв житті видавати ся гидким, а в оповіданию він тілько „мілай“.І д о д а є : се значить, що в письменстві людий треба показувати вишаруванимиі вмитими.1) „Х то в сїй невмитій тирадї, каже Зїнківський,пізнає „реаліста“ Білинского? Бачте, виходило на те, щоКвітка винен і за те, що „члены суда и нрочія лица въ такойн а г о т і и такъ р ізк о изображены въ р о м а н і“ (тамже 3 2 9 ).Инакші погляди, як Зїнківський, має на ту справу О. Кониський.„Не можна мені згодити ся з Зїнківським, каже в ін ,2) якз тим, щоб література росийська з початку рр. 1840 их була тількизабавкою, так і в загалі з тим, що ніби єдино висловлені їм прнх)»Въ повести онь (франть) смйшонъ, а не отвратителень. ВстрЬтясь сьгакимъ господиномъ въ жизни, вы не могли-бы смотріуги на него безъ презр’Ьіііяи досады, но въ повгЬсти опъ очень миль. Вотъ въ какоыъ смысл'Ь природадолжна являть ся въ искусств!} умытой и очищенной«. (Собр. соч. В'Ьлинскаго.Т. VI, ст. 3 2 7 -2 8 ).2) О. Кониський, Тарас Шевченко-Грушівський, Т. 1, ст. 111—115.

чини силодили ворожі відносини росийської критики до наш огочзлова. Д. Ц иній1) подає іде иньші причини антипатії Б єлїнскогодо українського письменства, в загалі тієї антипатії, що потім черезкільки років відбила ся і в розмові одного з героїв Т урґенївськогороману „Дымъ“.„По думці д. Пипіна, дак „імовірно, що та антипатія пе булачужою і самому Турґенєву. Корінь її лежить, каже д. П иаін,

„Трохим Зїнківський причину ворогування М оскалів до нашогослова, йаже Кониський, з'ясував ще й „тією національною нетолєрайтностюмосковською, що поруч себе не стерплює хоч би й невеликоїкультурної самостійности української“. Мене не вдовольняєі ся причина і я хочу иошукати ще иньшої, властивої росийсьФшкритикам 1840 рр. Далї їх я не піду і, хто зна, коли-б не та причина,на яку я зараз укажу, то може-б і про твори Ш евченкаі в загалї про розвиток українського письменства Бєлїнский був бцвимовив такі-ж думки, які потім вимовив Добролю бов,1) а за нимі дехто иньший з однодумних 8 ним його наступників.„Оцінюючи твори народньо-національних письменників чужоїнародности, хоч би і так близької расою і далеким-предалеким родоводом,як от народности наша і великоруська, діло пе таке легке,як воно здасть ся з першого п огл я д у; найпаче, коли такі дві народностизлучені під одним тим самим устроєм політичним, але розділенівеликою безоднею житя історичного аж до кінця віку X V III.До того-ж одна народність панує, тримає другу в неволї і в темнотіі пильнує шляхом неволення привподобити до себе отсю другу.А от ся друга привподобити ся пе мож е; бо у неї иньша природа,иньші обставини, иньша була історія ; там нині иньше соціяльноморальнежитє і сьвітогляд.„В творах кожного письменника, до якої-б паціональности вінне належав, тим паче в творах такого велетня, як Ш евченко, єсть,правда, для оцінювання творів його, опріч ґрунту народно-національного,ґрунт загально-людський, і на сьому ґрунті знайдемо матеріалдля оцінювання творів, але тільки матеріял загальний, теоретичний; загальпу, головну основу, загальні людські риси загальнихлітературних типів. І що-ж з того ? Принаймні’ сього дляправдивого оцінювання творів народного письменника вельми щемало. 1 земля — ґрунт загальний про всяку ростину і сонце заіцоопріч Бога і чорта в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде посерцю, як хоч трошки його розкриєш. Цур йому: мене тут і земляки і неземлякнзовуть »дурнем«. Але-ж хиба я винен, що я уродив ся не кацапом, або не Французом!«А в листі до Тарновсысого написав Шевченко вже отсї слова: »Нехайя буду собі і мужицький поет, аби тільки поет, то мені нічого більш і не треба ІНехай собака лає, вітер рознесе!« (Основа, 1й62, кн. ПІ.)*) Другий коріфей росийської критики зі 60-тих років, що по части змивтой сором із росийської критики, який наніс їй Бєлїнский оцінюючи ті самі »Гайдамаки«Шевченка зовсім инакше як Бєлїнский.

гальпа кернцця тепла і серце людське загальний ключ Любовиі почуття в загалї. Одначе чому-ж на півночі не ростуть банани ?Вадимо, що навіть під однаковим теплом сонця не всі дерева одн а­кові: і кедр дерево і смерека і тополя дерево, а яка ріжниця міжними! Знаючи життє дуба, осики, берези, ботанік не відважить сясказати, що він уже з того самого знає і життє всякого иньшогодерева. Знаючи загально-основні теоретичні закони загального життязьвіря, ворльоґ з того одного не знає ще життя слонів. Бачимознов, що сьвітло і тепло сонця не по всіх сьвітах і не на всіхлюдий рднаково впливають. Н е всі люди за однаковими окільнимиобставинами, однаково почувають любов або ненависть, радощі абоскорботи. От сього самого не можна не бачити і на народностях:і не можна критикови знехтувати оттаку національну ріжницю.Т ак само не можна йому не уважати на другу ще сторопу хворівписьменника: на їх крльорит. Кольорит творам надає не тільки часом,а трохи чи не завжди, б ез волі письменника, сума ознак національнихукупі з впливом історичного життя нації. Жаден письменник.не спроможен цілком спекати ся сього впливу і чим більшау .письменника кебета, тим густїйше на його твори ляже його кольорит.Тим то критикови, що оцінює твори письменника другоїнародности, треба, щоб не наробити великих помилок, добре зцатиісторію і етноґрафію тієї національносте до якої належить письменникі його твори. Критик повинен опріч усього иньшого знати мовутих т в о р ів з н а т и , тямити і розважати расові окремости; історичніподії, всестороннїй їх вплив; знати етноґрафію народа, до якогоналежать діоди,, чи ґрупи людий, списані у творах, за оцінку котрихвін береть ся.„М ені здаєть ся, каже дальше біоґраф Ш евченка, що отсьогосаме бракувало тим росийським критикам 1840-их рр., що так вороже^антипатично висловили ся про твори Ш евченка, найпаче дройого твори історичного змісту. Н е можна їх за се вельми й винуватити.Звідкіль їм було придбати такого знання? Звідкіль їм булопізнати історію , етноґрафію і антроиольоґію України?Згадавши звісне вже слово „жінця“, К ониський каже дальше.„Темнота тодішніх критиків росийських в тому, що треба було їмзнати про Україну і її народ, коли вони бажали про се балакати,пб дала їм зрозуміти і поезію Ш евченка. Чужим критикам, що незнали ні* історії, нї етнографії українського народу, не можливобуло зрозуміти те, що Ш евченко в своїх поезіях стоїть на націо­

нально-демократичному ґрунтї; що він не услїдовує народній пісиїун е підроблюєть ся під тон народу, а яко віщий пророк, він, начесамнарод, веде далї народню поетичну творчість. П оезії Ш евченкане перекав пародньої пісні’, а продовж її. Критики Ш евченка незрозуміли, що, як каже Костомаров, Ш евченка ніби сам парові; вибраві послав співати замість себе.„Нарешті’, каже Кониський, не треба ховати ся з тим, щоБелїнский ворожо дивив ся не тільки на Ш евченка, але й па самуукраїнську ід ею ; в сему легко запевнити ся перечитавши випискуз листу Бєлїнского до Анненкова, яку я подав вище в примітців дословному перекладі.“ 1)Коли приглянути ся близше причинам, поданим Кониським, тоне можна не признати за ними правди. Одначе, як се певпе за ­вважить кождий сам, не достає тут іще одної причини, що не меншеважна від поданих Пипіном і Кониським, і була тою підставою, наякій оперли ся всі’ ипьші. Маємо тут на думці вузке ровумінеу Бєлїнского лібералізму. І сю причину зазначив Драгоманів і поставивїї па першім м ісц і* . (Письмо Б ілинскаго къ Гоголю,ст. X I). Вузка державність льокального, московсько петербурськогоноходженя, в берлинській, геґелїянській формі, от причина ТОГО, ЩФБелїнский не тільки не видів народа поза державою, але й признавав,що держава робить інтелектуальне житє. Другою нричилою,каже Драгоманів, є поґорда до мас справдішнього парода —до мужиків. „При такім вузко державнім і аристократичнім погляді'зрозуміло, що коли в Українців нема ані держави, ані аристократії,то вони не повинні маги літератури.“ Коли-ж деякі „оріґіпальні“Українці*, йдучи льоґічно за радою Бєлїнского і ин.уетали думати коли вже не про свою державу й аристократію, тохоч про автономію України, то знов зустрінули ся з вороговаие®росийських лібералів, що, мовляв, „ширина інтересів“ і демократизмне знає ніяких автономій. В словах Бєлїнского, каже дальше-Драгоманів, замітна ще й третя причина антипатії до українськихстреи л їн ь: то незнане старого і нового житя українського народа.Так пр. гадка, що Петро Великий вивів Росію з варварства не-*) Хто з читачів схоче норівнатн поданий нами оріґінад листу Белїасш’оз українським перекладом Кониського (Збірник фільоґ. секц. Т. І,

зовсїш правдива і що до Московщини, а вже зовсім неправдивав відношеню до України, що сама дала діячів реформи в Московщиии„Які широкі були початки культурного житя на Україні X V I— X V II ст., каже він дальше, о скільки вона безпосередно стикалася з Европою, се тепер і звичайний читач може побачити, пр.з розділу про українську літературу в новім виданю „Исторіислав. литературъи ІІипіна і Спасовича. Звідти шожиа також переконатися, яка неиравдива та думка, що на Україні* не було пїякоїлітератури крім народнїх пісень. І коли на Україні X V I — X V II в.було більше схожости в мові між висшими і низшими верствами,то не так тому, що там було загальне варварство, як більшетому, що тодішня література була близша до народа своею мовою.З богатьох признак можна твердити, що „мужики“ на УкраїніX V II ст. були меньшими варварами, як за часів Белїнского, післятого, як росийська держава відірвала від мас висші верстви і но-_могла їм закріпостити селяи .“ Дальше згадує Драгоманів про австрійських Русинів, які мають свої низші й середні школи, своїкатедри на університеті — що зарав таки відбило ся на підпесенюсамосьвідомости і у „мужиків“.„Теиер багато зі сказаного, — кінчить Драгоманів. — чогоне впав Бєлїнский, вже більше звісне, але не можна сказати, щобсе в Р о сії розуміли правдиво, або хоч добре памятала публикаі публіцисти. Причина сього головно в тім, що в провідників с у ­спільної опінїї в Р осії нема не тільки знаня, але — ще гірше, —цїкавости до всього того, що виходить поза границі столичногоі великоруського житя. Той брак був сильний і у Белїнского, і вінто був причиною, чому так чутливий чоловік і так горячий льоґік,що став зовсім на ліберальний і навіть на соціалістичний ґрунтпоглядів, що нереміпив погляд на літературу для мужиків і промужиків Великорусів, лишив ся при старих бюрократичних і аристократичнихдумках про українську літературу і дуже короткозорооцїиив таку появу, як Шевченко і його київський кружок“ ...Знапем України Росія ніколи не гріш ила!...Те. Кревецький.

Н е займаючи 1 отурнового становища, яке заняли панове підписані1.під відомою „Заявою “ в справі будови театру, буцїм тов тій будові зааиґажов&на „народна честь“, годї не признати, щотеатральна справа стала до певної міри p o in t d ’ h o n n eu r нашої:іегко наелектризованої, та не дуже критичної львівської та замісцевоїінтелігенції. Рішучо тверджу, що ті панове або не здалисобі справи з того, що таке театр, або знаючи·, взяли ся до дїлаяк раз — від кінця. !...Бо театр, се зложена штука, в яку входять автори, актори,публика, ну, і будинок. А нас, загал, може займати лишень театряк, нонятє ш т у к и îН е . одушевимо ся, навіть не загріємо ся гадкою, що мати-мемотеатр як найкрасшу навіть архітектонїчпу будівлю, що буде сьвіт&тичудовими руськими орнаментами на зверх, а в середині пусткою^театр, що служити-ме ареною ораторських іюиисів нашим п о­літикам, або в кінцї буде пишати ся модними балевпми строями.Міі; хочемо театру як понята штуки!Колись казав Сємєньский, що розумно ведена інституція театрудаогла би далеко скорше зродити культуру народа, як школи.В ід того часу багато.уплило води, змінили ся погляди на ту Справу ,а нинї вже театр давно перестав будити такі великі надії, а багатовеликих людий відмовило театрови тої культурної місії і значіня,яке він може мав колись. Тому пе знаю, чому слова п. Франкапро театр взагалі' видали ся для п. Борковського так „сьвіжопомальованими воротами“, — адже-ж перед Франком давно, дужедавно, багато дехто говорив таке саме. Добрий знавець і директортеатру Козьмян сказав : „Нїщо більше і слушно не відпихає небу-

денні натури від театру, як пересадне думанє про його значіне, —як фальшиве, а часто облудне ставлене його поруч сьвятинь і за ­ведень висшого духового ряду. Проте театр був і буде потребоюлюдства, а добре зрозумілий був, є і не перестане бути однйм?із його найшляхотнїйших уподобань“. 1) G, що правда, в історії людствачаси, коли театр був чимось більше. Се було у старинаійГ реції, в Кальдероновій Еснапїї, -в А нґлїї 8а Ш експіра та у Ф ранціїза М олїєра. Бувають і виемкові положена, коли театр, як кождийспосіб ратунку, набирає виїмкового значіня.Ось що каже польський критик: „Tam gdzie o k o liczn o ści,w rogie d ziałan ie lub n iep rzyjazn e w p ły w y ogran iczają życie n a ­rod ow e coraz ciaśn iejszem k ołem , tam gd zie jed y n ą p od staw ą,teraźn iejszego b ytu , a p rzęd zą p rzyszłości p o zo sta ł język , a i tenp rześladow an y je s t w życiu p u b liczn em , tam n a ro d o w a w a rto śćteatru w zrasta, bo b ezsp rzeczn ie n ic bardziej n ie o ch ran ia m o w y 'ojczystej ód żyw eg o sło w a , a nic bardziej ojczyzn y od m o w y ojczystej“. В такім положеню був і по части й доси єсть укр. театру Р осії, і се один із секретів його поводженя, се головпий ключдо оцінки його значіня.Вернім до нашого театру. Він, як сказано, зложена штука,на яку складають ся автори (репертуар), актори (нерсональ) й нублика.Що до нублики, то відношу ся до неї з деяким довірєм. Н ерефлектую на наші „висші сфери“, цілковито резиґную з руськихпатентованих меценасів штуки, — одні ходять фамілїйпо на вільнімісця, иньші не приходять цілком, бо їм не подобаєть ся саля.директор або білетер, — але вірю в ту безіменну, поодиноко незнануюрбу, що так щільно заповнювала залю „G w iazd-и “.Щ о до персоналю, то звісна річ> у штуці добра воля неможе стати за діло. Проте мимо всеї пошани для нашої дружиниіо д ї таїти, що вона переважно не йде тою дорогою, що веде на»,висоту дійсної штуки. Бо-ж то й природне. Поза щирий за,паЛ;,замилуванє, охоту тай вроджену може акторську здібність ті людине впосять зі собою нічого на сцену. А нинішній актор муситьмати одну мову, а се інтелїґенція — розумієть ся; специфічнаінтелїґенція на тлі--тої таємної ’вдачі, якою актор уміє олицетворитй-дану індівідуальніеть... Не вважаю драматичних шкіл скін-^*) Koźmian. Przeczy teatralne.

ченим ідеалом, але вважаю корисним, ба навіть конечним певнепідготовлене до сцепїчної творчости акторів.Ш тука акторська вже нинї перестала бути полисом зручнихжонґлерів та иньших панів, що, як каже ІІшибишевский, при помочикрихти сириту та брехливого патосу вміли показувати всякіштуки, — але вимагає вже нинї основпих, глубоких та всесторониїхстудій, підготовленя і працї.Сьмішно, що при далеко посуненій акції, серед виразних голосів,що не будемо мати акторів до нового театру, нікому невпало на гадку винайти на се який спосіб заради. Дивую ся, щонаша репрезентація в соймі не постарала ся о яку підмогу на туціль. Сонм мав на те гроші — а в нас певно знайшли би ся людиготові до працї, от хоч би серед самої дружини галицького театру„Б есіди “. Видає ся суми з краєвих гроший па образоване всяких „сопрапїсток“та „фортепянїсток*, за які потому сьвіт і не чує, точвж не знайшла би ся скромна підмога й для руського актора, щоміг би дечого навчити ся тай потім внести з собою на руськусцену?Наш репертуар убогий на переклади, оріґінальний старенький,односторонній і мимо запевненя Д-ра Евгена Левицького^що „наша література драматична богатша як польська“ — доволіскромний.Представлю с о б і, що по вибудуваню постійного театруу Львові в’їде до нього на постійний чи на сезоновий побут театр„Б есіди “. Проте позволю собі сказати дещо про стан та відносинитого театру. З артистичного боку я мав уже пагоду висловитися про пього ; тепер насуваєть ся мені жмінка уваг загал ьн іш оїнатури.Як звісно, властителем одинокого руського театру в Галичиніє товариство касинове „Руська Б есід а“ у Львові. Чн недивпе, що товариство, якого змістом і метою е „удержувати товариськежитє між львівськими Русинами“ — говорім більше зрозуміло: бізнкрде, зелені столики і Газетна читальня, виступає в роліпротектора руської м узи!Референтом театру в тов. „Б есіда“ був до останніх зборівN. Микола Заячків^зький, безсуннївио чоловік симпатичний, якогоодначе безпечно можна підозрівати про все найліпше, лиш не про зрозумінєтеатру. А годі припустити, щоб „ Б есід а “ дивила ся натеатр із боку чисто адмінїстрацийного.

С, що правда, в лонї „Б есіда“ якась „артистична комісія“,але члеии її по пинїшнїй день не знають себе, тай про її діяльністьне може бути й бесіди. Щ о правда, істпує ще друга „артистичнакомісія“ В иділу краевого, до якої входять проф. Колесса,Коцовський і силою передавненя бувший член Виділу краевого п.Савчак, але ціла діяльність тої комісії кіичить ся мабуть па т р а ­диційній заяві признаця театрови, управі й „ Б есїд ї“, що уможливлюєвиплату краєвої субвенції. Щ о правда, на одпім иредсталленю(як я дізвав ся з „Д іла“) була та комісія офіціяльпо репрезентована,а власне в антракті „Наталки-ІІолтавки“ між людьми,які під проводом проф. Ш ухевииа ходили до канцелярії директоратеатру за щось дякувати, маїа бути й ^.артистична комісія^. Як япереконав ся, був там лише н. Савчак — а звісна річ, що п. С авчак,се ще не ціла комісія, тим більше, що ииьші її члеии, якпроф. Колесса, Коцовський, нічого про те не знали і не дали н і­кому уиоважненя заступати згадану комісію. Відки и. Савчак мавна се мандат, певно сам не вмів би відповісти.Директором театру став перед кількома літами н. МихайлоГубчак, бувший теольоґ, який нічим у житю не зложив ніяких д о ­казів якоїсь кваліфікації на те становище. Проте зложене дирекціїв руки незианого чоловіка вважаю цінним доказом трактованятеатру з боку видїлу „Б есіди“, а разом і зірване» усякихдинльоматичних зносин зі здоровим розумом.Доси в відносинах директора і дружини був нанвисшою ін ­станцією виділ „Б есіди“. Нині вже не так. II. Губчак, се першийиеобмежепий самовладець у театральнім царстві. Має се виразнозастережене в контракті. Се велика уступка з боку виділу „Бесіди “, уступкі, якої ь Б есіда“ не хотіла зробити доси для ніякогодиректора.Які се мало наслідки ? Нехай говорять факти!Коли я був раз перед представленєм у мужеській ґардеробі(що, як відомо, була уладжена в суп ер еч із нолїцийними приписамив убікації, куди публика мала переходити), приступили до менедва студенти з прошенем, щоб я через сцену зайшов до т еатральноїкаси тай купив їм білети, бо від входу такий натовп, щегодї дістати ся до вікрнця. Я гак і зробив. Хвилину по тім .твиляся знов ті студенти та просили п. Нїжанковського, щоб їх ввівна салю, бо головні двері просто ватарасовані лю ды и. II. Н їж ан -ковський повів учеників, що я, бачучи па тих дверех «ід сторои«

салі напис „ W y jście“ та хлопця при тих дверях, який сповнявролго білетера, тай що тими дверми виходили часто люди з салї,не вважав великою прислугою 8 боку п. Нїжанковського. Н аразпобачив ся знов тих студентів, як прискореним кроком ішли черезґардеробу, а в слід за ними її. Губчак, що зблизивши ся до п. Ні-,жанковського сказав коротко, але сильио: „Пане Нїжанковський !То- безчельність ! То остатнє шубравство ! Я вам можу дати в. тійхвилі ди м ісію !“ По тих словах я вийшов із ґардероби, не хотячибути сьвідком тої брутальної сцени, а по першій дії я довідав ся,що п. Нїжанковський дійсно дістав димісію. 11. Нїжанковський бувсовісним, загальпо любленим актором, що служив 14 літ на руськійсцені, тож зрозуміла річ, що при фамілїярних зносинах між руськоюсценою й публикою розійшла ся скоро вістка про його дімісиюі другого дня публика рішучо й поважно зажадала появи н. Н >ж аж овського на сцені (себто уневажненя його димісії.), а коли сена наступало, унеможливила дальший тяг представлепя. Нашапреса „благоразумно“ мовчала, „Р усл ан“ відважив ся подати самфакт ; ходило про затушоване або хоч про відобране йому поважногохарактеру.1)*) Передруковуємо тут сю характеристичну увагу »Руслана« (ч. 27 з р. 1905) :»Демонстрация в «рускім театрі. Ми не хотїли про неї згадуватиіііп одним слівцем, іцоби нас не посуджувано о яку небудь неохоту в виду особип. Губчака. Коли однак не без впливу п: Губчака польска праса старає· ся справуложно представити і звалити цїлу вину демонстрант на гімиазпяльну рускумолодїж, ми позволимо собі подати наші інформациї про сю справу, які ми одержаливід достовірних осіб і особистих сьвідків. В недїдю, ..панував при касі теа-,тральній великий стиск. Два ученики ґімиазиї. не могли дістати білетів, томупросили студента технїки п. Чарнецкого, щоби подбав дЛя них о білети. П.' Чарнёцкий,що яко рецензент »Лїт.-Наук. Вістника« стоїть близпіе дирекції теаТруі театральної дружини, пішов до каси иншим входом через сцену, закупив ; біглети, а що через натовп при касі вхід до салї був цілком затарасований, н. Чарнецкийвзяв обох учеників з собою і за дозволом артиста Нїжанковского впровадивдо салї другим входом, застереженим рівнож полїцийпо для публики, в якім .її. "Губчак устроїв мужеску гардеробу. Хлопців, які входили на салю, п. Губчакпочав викидати за двері, а дізнавшись, що они війнши за дозволом п. Нїжанковского;влетів на сцену і уличйими словами накйнув ся на згаданого артиста, :велїв ему розібратись Ьдав на місци димісію. Вість про сю подію розлетїла с*іпоміж академічною;молрдїжию, яка рішалась виступити в оборонї скривдиш"ного артиста. У вторник по другім акті »Запорожця за Дунаєм« почала академічнаі технічна молбдїж бити оплески і викликувати димісионованого артиста.Понеслись також оклики на адрбсу п. Губчака, які однак входять nó частї'г в егоет}Уйватне жите і через те >ми їх ііовтаряти не станемо. ' Виставу »Запорожця« ■*

Руський театр не має ііо нинішній деиь ніякого реґуляшіну,пї статутів. ІЦо правда, директор анґажуючи в своїм часїакторів говорив до кождого з окрема: „Анґажую вас на тих самихумовах, що „В есїда“. Та контракт, який обовязує нинї дирек ц ію , є заперечеиєм того всього. Звісна річ, що вся др у­жила здана на ласку й неласку її. Губчака. Про якийсь фонд заиомоговий,емеритуру й бесіди нема, хоч обовязком було би -кжераз над тим подумати, а руські актори вже давно в покорі ».испівують:Ой нема, нема нї вітру ні хвиліІз Руської Бесїдоньки,Чи там раду радять про емеритуру,З чужої не чуть сторононьки.Ой заграй, заграй прудкий телеґрафеТа під тими вістоньками,Щ о шлють патріоти, повні до діла охоти,Та па сей бік за нам и!1)6 в тій травестії щось, що їй відбирає всяку тїнь· гумористики!Можна би думати, що в руськім театрі обовязує хоч якезвичаєве право або традиція, тай те розвіває ось яка подія. Прискінчено і мали початись »Вечерницї« Нїіциньского. Академічна молодїж зачаладальше демонструвати, а пішла також за нею значна часть дуже поважної публики,яка дізналась про причину сеї демонстрації. Додамо, що п. Ніжанковскийслужив понад пятнайцять лїт при рускім театрі і тішив ся загальною симиатиєю.Коли демонстрация не уставала, піднеслась куртина, а секретар театрузаявив, що дирекция представлене зриває. Та на тім не конець. В середу о год.ній до осьмої рано явив ся п. Губчак у директора ґімназиї п. Харкевича з доносомна ґімназиястів, хоть останні участи в демонстрант не брали, мимо щоиоведенєм п. Губчака з їх двома товаришами могли бути подразнені. Як-дізнаємося зі Słowa polsk*oro, на вчерашнім представленю п. Губчак поетарав сяпроти рускої публики о сильнїйшу асистенцшо поліцаї. Чи таке поведене п. Губчакав виду рускої публики може для него і для нашої дорогої інституциї єднатисимпатию, і чи пожаданий нетакт в хвилі, коли розходить ся о будову рускоготеатру? Питаня сї лишаємо отвертими, і над ними нехай добре застановить сятовариство »Руска Бесіда«. На основі сих наших інформаций єсьмо в повнімправі відперти нікчемні інсинуациї Słow-a polsk-oro, немов би ґімназияльна '‘молодїжходила за куліси руского театру, а як назвати інформаторів Sio w -а р., сенехай они собі самі доспівають«.Додамо, що інформатором Słowa Fol. був д. Губчак.х) Свойого часу видавали актори для себе літографований журнал »Маска«,і там я знайшов той вірш, що був колись друкований у »Русланї«.

дім ісії одного з акторів сказав директор: „Я вам не можу заплатити8а нів місяця, бо лютий мав 28 днів — отже плачу за 14днїв“. Се кидає цікаве сьвітло на відпосини акторів до директораі ставить справу яснїйше. Отже руський актор, член дружиниpjebKoro театру, є поденним робітником у наймах у директора!Щ о руський театр нині зійшов на гандлярське підприємство,се ілюструє прим, та хвиля, коли директор Губчак вивів у Надвірнійцілу дружину на дворець зелїзничий, іцоб прибутному налови русипоїдови Льву Иінїнському співати „М ногая,л іта“. Незнаю також, чи годило ся, аби та сама дружина в Р осії в деньуродвн царицї-вдови співала па естраді перед представлене»„Боже царя хранї“. Ніякі переїзж і трупи не обовязані до того,і про таку подію в польськім театрі я нічого не чур. Досить гумористичнимвидало ся мені й те, що дирекція руського театрувиставляючи в Любачові „Урієля А косту“, розліпила жидівськіафіші.Н е хотів би я рухати костий нок. ГІідвисоїіького, та все-жтаки факт, що дирекція в часі якоїсь суперечки з покійником відвала(в Н адвірній) поліцію, щоб викинула з Гардероби члена театральноїдружини, остане цікавим епізодом в історії гал. театру.Дивлячи ся з матеріяльпого боку на підприємство руського театрудізнаю ще прикрійшого вражіпя. Матеріяльно веде ся нашій сценіза остатні роки дуже добре; наша суспільність усюди зелєктризовапагадкою будови театру, відвідує його численно, а на підставіобчислень, які я поробив за час побуту театру у Львові,я дійшов до переконана, що підприємство театру трактоване з чистогандлярського боку, се дуже добрий G eschäft. А тимчасові нїпро які матеріальні вклади в театр нема й бесіди. Все старе, подерте,витерте як у виставі, в ґардеробі, так і в репертуарі. Матеріяльнийстан акторів дуже оилаканий.Ось нримір: вдова по пок. Стечинськім, заслуженім акторі,що весь вік перебула па руській сцені, мала „Б есідою “ визначенупенсію (щось у роді емеритури) ЗО зл р .; теперішня дирекція обірвалаїй ще пятку, і нині найстарша майже що до літ служби акторка,якою й доси затикаеть ся всякі діри в театрі (пані Стечинськаспіває в хорі і грає найріжноріднїйші поменчі ролі), має2 5 8лр. м ісячно!Н едавно заанґажовано з Р осії п. Махпицьких на ґажу 100здр. місячно. Та коли лише приїхали в Галичину, директор у м е н ь-

шив їм до 80 злр., а короткий час потім (коли змобілїзованокиївський округ, а п. Махницький як запасний салдат ив ставився, чим замкнув собі поворот до Р о сії), директор Губчак обірвавїм із ґажі ще 20 злр. так, що нині ті люди працюють на руськійсцені ва 60 ялр.Про визиск акторів руського театру можиа би написати дуж ебагато. Приміром: перед в ід ’їздом до Р осії обіцяно їм давати крімґаж і ще й денні ремунерації. В Р о сії доходи були величезні, а р е-мунерації ніякий актор мабуть не видів.Про трактоване членів дружини директором нехай служатьфакти. „Свинтухи, смаркаті артисти“, а до пань слова, яких неможу тут навести, се щоденні компліменти, на які наражені руськіактори. Коли актор жонатий, що має 40 злр. ґажі, прийшов 24-огоиросити а co n to , сказав йому іі. Губчак: „До мене у фраку п р и ­ходить ся “, а вислухавши його просьби порадив йому „заставитишлюбну обручку“, як не має що їсти.В часї остатнього побуту театру у Львові дирекція протизаконноперемінила жіночу ґардеробу па свою канцелярію, а панямвизначено одну дальшу кімнату в другій части забудована„G w iazd -u “. З тої причини пані в легких костюмах нераз у тріскучий мороз мусїлн переходити через довгий корідор, аби дістатися на сцеиу. О скілько знаю, то крім панни Фялковської (к о­тра мабуть перебирала ся деинде) всі артистки з тої причинибули хорі.Жінку одного з акторів, що не була анґажована на сцену,покликав М. Губчак до веденя каси, що займає в день представленячас від 5-11 в ночи і за те обіцяв їй (прошу не сьміятис я !) десять злр. місячно! Слуга п. Губчака має 15 злр., а каоієркамала би мати 10 злр.!З руських акторів стягає дирекція досить енерґічно всякікари „па будову театру“, я навіть раз подибав таку кару в виказіжертв на театр. Та чи дуже то мудро здирати тих бідаківі давати на театр? Адже у всіх театрах ті гроші йдуть на. емеритальнийабо заномоговий фонд. Так міг би я в нескінченість вичислятифакти, що ярко ілюструють теперішпю управу театральну.Але не про те мені йде.Х очу звернути увагу, що все те дїєть ся під опікунчими«рилами „Руської Б есіди “ і всіх тих, що прикривши себе парасолем„народної чести“ від черги лїт стоять на сторожі не поступу

й розвою, а занепаду руської сцени, руської ш туки! До чого доведено руську сц ен у ?Б ід зглядом артистичного поступу й розвою кождий муситьпризнати, що той театр нї кроком уперед не йде, з тої простоїпричини, що не має артистичної управи. При добрім новодженюматеріяльнім вкладів ніяких не робить ся, бо театр засуджено нановзанє по низинах і'ешефтярської сп ек ул я ц ії!Раз завязала дружина щось у родї товариства, якого метоюбуло образованє в справах штуки. Актори сходили ся, мали відчити,та и. Губчак розвязав, зглядно заборонив їм збирати ся ,а „Б есіда“ санкціонувала те розпорядженє, бо... руський актор непотребує ніякого образованя. Степан Чарнецытй.

ІІз сучасних Фактів.І. Адрес Українців про потреби української мови. На вечерішцях у роковини смерти ї . Ш евченка в Київі уложено і присутііимипідписано ось який адрес, що має бути вручений мінїстровпвпутрішнїх справ :„Коли положене преси в Р о сії в загалї важке, то положенеукраїнської преси зовсім нестерпне ; коли росийська преса зазнавна собі всіх наслідків безп равносте адміністративної самоволі і примусовоїмовчанки про пайпекучійші житьві питаня, то українськай зовсім позбавлена можности торкати ся яких будь житевих питань.Вона вже з давна обмежена в правах на істноване і від1863 р. засудж ена на викорінене. Силою відомого розпорядженя1 8 — 30 мая 1876 р. біжуча література в українській мові зовсімзаборонена з виемком творів беллетристичних. Але людям покликанимдо завідуваня долею друкованого слова в Р о сії навіться вузка сфера дїяльности видала ся занадто широкою задля українськоїпреси, і цілим рядом канцелярських розпоряджень забороненобуло видаване всяких періодичних орґанів, друковане перекладів,книжок для молодїжи, хоч би й беллетристичних; виходилинавіть розпорядженя з заборонами всякої значнїйшої своїм обемомабо літературно вартнїйшої книги, хоча-б вона належала й до красноїсловесности.В се то відібрало українським письменникам можність працю ­вати у себе дом а; вони були змушені перенести свою діяльність заграницю, в той закуток рідиого краю, що являеть ся складовоючастиною сусідньої німецької держави, яка дає потрібну свободурозвоеви славянської літератури вигнаної із славяпської держави.Галицькі українські видапя заповнювали ся творами, що були на-ЛЇТЕРАТ -НАУК. ВІСГНИК XXX. б *

писані земляками з росийської України; галицькі українські ін ститу ц ії отримували відти-ж матеріяльну підмогу в формі капіталів,що доходили нераз до значної суми і в ріжних часах передавалися туди для розвою дїяльности тих інстітуцій для користи хочневеличкої части рідного народа. Таким способом утворив ся новийкультурний центр українського житя у Львові, куди ЙШЛИ ВСЇ тікапітали лише тому, що не могли знайти приміщеня у себе дома,де серед місцевих обставин могли би принести найбільше користи.Певна річ, праця хоч би для невеличкого закутка рідногокраю, яким являеть ся українська Галичина і Буковина, дає деякеморальне задоволене українським діячам; але воно дуже малесенькев порівнаню до того почутя невимовного болю, яке проймає їх дивлячися на положене рідного народа тут, дома. Вони бачили, щонарод позбавлений одиноко можливого для нього засобу осьвіти —школи і книжки на рідній мові; вони, були сьвідками того безпощадногопроцесу, що чим раз більше потопляв людність рідногокраю в безпросьвітній темряві неуцтва. Духові творчі сили народазавмирали, падала його культура, віп стояв безсильний у боротьбіз неприхильними суспільними та економічними умовами, що доводилийого положене до повної безвихідносги. В се те робило ся наочах українських дїячіів, але їх руки були звязапі, уста щільнозатк ан і: їм відібрано право і змогу навчити народ рідного письма,вияснити йому його положене, вказати йому шлях дальшого р озвою.Лишаючи ся фізично в ріднім краю, приковані до нього всїмисвоїми почутями, помислами й інтересами, воии духово були вигнаніз нього і мусїли жити серед рідного народа безправними вигнанцями,нїмими сьвідками подій.Н е можучи довше терпіти того стану діл ми підпоспмо свійголос Б оборопї потоптаних основ правди, права і найелєментарнїйшоїсправедливости, домагаємо ся зверпеня нам вітчини відібраноїу нас. Повне знесепє всяких обмежень спеціяльно накинених напаше рідне слово, зрівпапє української літератури в правнім відношепюз літературами всіх иньших народів, можність користуватися рідною мовою у всіх галузях літератури і науки, в книжкахі періодичній цресї. — ось жаданя, які неминуче ждуть свойогоздїйсненя. Всяка часткова переміна обовязкових тепер обмежень,усякі пів-міри в сьому напрямі не можуть бути достагною розвязкоюболючого питаня, і вся сьвідома українська суспільність ириймеїх як продовжене тої самої політики, яку так дорого оплачує народ

і яка так довго викликала й заострювала незадоволень та роздратованевсїх верстов людности. Рівночасно твердо вірячи, що лишечзвобідна преса може успішно сповняти важке і одвічальне дїлослужби рідному краєви, ми пристаємо до тих бажань, що висловленівже досить ясно публичною ОПІНЇ6Ю всеї мислячої Р о сії — добажань увільненя друкованого слова без ріж ницї язика від утисківпопередньої цензури і всякого иньшого незаконного вмішаня в сферудухового житя. При тім думаємо, що таке положене відповідне великимзавданям і гідности друкованого слова може бути забезпеченелиш усталенєм таких умов суспільного нравного порядку, прияких буде можливий удїл свобідпо вибраних загальним, рівним, б е з­посереднім і тайним голосованєм народних представників у осуіцемюзаконодатної власти.П ід п и са н і: М. Балабанов, А . Барський, Я. Безруков, Д. Біловол,С. Б уда, Н. Т. Біляшевський, Н. II. Василенко, А . В елигорська,В. К. Винниченко, А. Войцєховська, М. Волошин, Б. Д .Грінченко, М, Н . Грінченко, Я. II. Гулак-Артемовський, Давиденко,І. Дзбаповський, В. Н. Доманицький, Л. Драгоманова, І. Д ріллїх,І. Єремієв, С. А. бфремов, А. Жарковський, І. Жиґарев, П. І. Ж и-тецький, Р.. Жулинський, А. З а г л о б а ,' А . Зайченко, Д. Зайченко,Д . Квасневський, Е. А . Квасницький, Б. А . Кистяковський, А . К.Коваленко, В . А . Козловський, Копопницький, І. Костенко, Ф. С.Красницький, Лаптев^ М. Ласкавий, Лашин, В . Лашнюков, 3 . К.Левицька, М. Ф. Левицький, І. С. Левицький-Нечуй, Л. II. Липкцька,Н. В. Лисенко, проф., І. Лучицький, М. І. Мартиновський,М. С. М ільруд, М. Могиляпський, Мостовий, М . Началов, Д . Н ейман,В . Нечипоренко, Никитин, М. Онищенко, А. Павлович, М, І.ІІавловський, А. ІІідпалов, Понова, Б. П узіс, В . Різниченко, А.Роговий, Р . Роминський, Е. Садовська, А. Саликовський, К. Свирський,II. Д. Сикорський, А. С. Сииицька, М. С. Синицький, А . II.Скачковський, 10. Г. Скачковоька> В. В. Скрипчинський, 11. В .Окрипчинський, А. Скрипников, А. Слїпко, Л. М. Старицька-Черняхівська,К. М. Старицька-Отешенко, С. В. Старицька, В. Ф.Степапенко, М. М. Степаненко, В. Стечкин, І. М . Стешенко, П .Стешепко, В . Терещ ук, 3 . Тихонович, П. Ткаченко, Н. К. Т обилевич(Садовський), А . І. Українка, І. Федорченко, В. Цимбал, М.Чернушенко, Е . Чертепко, М. В. Чикаленко, Шешковський, І. Л,Ш раґ, В . Щ ербаковський, Е. Щ ербаковська-Павловська, В. Я блоновська,Е. Яблоновський.Київ д. 26 лютого 1905 р.

II. Потреби української школи. Н а тім самім вечерку в намятьШ евченка уложено й другий адрес, що має бути з підписамиопублікований у Р осії. Ось дословпий переклад його тексту, присланогонам у л їт оґр аф ії:„Ми низше підписані, зібравши ся д. 26 лютого 1905 р.вшанувати память Т. Г. Ш евченка, лучачи ся в почутю превеликогоболю, який викликає в пас важке положене народу, що давнам великого нашого поета, і міркуючи, що одною з головних причинтакого положеня е темрява й неуцтво, що панують серед народнїхмас, дійшли по дебатах ось до яких висновків.Істпуюча для українського народа пародия школа зовсім невідповідає вимогам осьвіти аиї мовою анї змістом викладапих предметів.Р ідн а мова народа вигнана зі школи, дїтий учать гордуватинею як грубим і пегідпим для вжитку ж арґоном; виклади ведуться мовою чужою, мало зрозумілою, через що дїти не можуть добрезасвоїти навіть простої штуки читаня та писаия. Майже весь часнауки в школї йде па затверджуване незрозумілих слів, а се пригноблюєдитячий ум, притуплює його цікавість і часто витворюєнавіть обридженє до книжки. Тому дїти не мають змоги добуватиякісь пожиточні знаня, тим більше, що саме шкільне начальствонавмисне обмежує круг його дїланя. Про пашу рідн у країну в школіабо зовсім замовчують, або дають перекручені відомости. Наслідкомсього у нас па правду нема народпьої осьвіти.Щ о торкаєть ся середньої і висілої школи, то не вдаючи сяв огляд змісту викладаних у ній предметів бачимо, що й тут таксамо зовсім вигнана наша мова, наша література, а історія подасться учепикам сфальшована з метою, щоб ми забули нашу минувшину.І тут нас систематично і постійно зневажають у дорогих для наспочутях любови до рідного краю і рідної мови, любови, що являється невідлучним правом кождого чоловіка.Ясіїо, що вся та система, се лише частина загальної внутрішньоїполітики держави, якої переміна на иньший правний порядок,опертий на участи в виконуваню законодатпої власти свобідно вибранихусею людністю через рівне, безпосередне і тайне голосованєпредставників являєть ся в теперішню хвилю неминучою. В тійполітиці видно одну рису, що в нашому питаню грає особливоважну ролю, а власне зовсім неґативне становище супроти оселениху Р о сії недержавних народностий як таких, становище введенев систему з метою — допомогти росийській державній народности

проковтнути всі иньші. Завдяки сьому прінціпови кожда недерж а­вна народність Р осії поставлена в пояожепе засудж еної на повільнусмерть, бо-ж дальше її животїпє вважаеть ся чимось шкідливим,небезпечним і за те призначеним па усунене. В ідси цілий ряд утисківі заборон національного житя недержавних народпостий Р осії.От тим то народности, з яких складаеть ся держава, не розвиваються, а тим самим не розвиваеть ся й уся держава ; надтовони не можуть не ставити себе негативно до такого державногопорядку, що заперечує саме їх істнованє.Виходом із сього ноложепя може бути лише утворене такогопорядку, при якім буде можливе братерське пожитє народностииоселених у державі, коли народности держави з одного боку поносити-мутьу сї неминучі занотребованя спільно-державного житя, а здругого кожда з них мати-ме непорушне право і змогу плекати своїнаціональні основи і свою мову. В такій ріжноплеменній державі, якР осія , лише та система, супротилежна централістичній, переведенаконсеквентно може запевнити в відповідній мірі внутрішній супокійдержави й інтереси її народпостий — розумієть ся, при зд їй -сненю загальних вимогів петикальпости особи й житла рівноправнихгорожан, свободи сумлїня, слова, зборів та коаліцій і при економічнійполітиці зверненій на повне заспокоєне потреб робучоїверстви.При такій розвязцї иитаня буде можливе також усунене тихненормалыюстий у справі народньої осьвіти, про які сказано висше,і переміна теперішньої шкільної системи на зовсім иньшу, при якійдля українського народа школа низша, середня й висша буде з ук раїнськоювикладовою мовою, з тим, щоб державна мова була в иїйодним із обовлзкових предметів навчаня.Ставлячи ся негативно до всього, що йде до відмеженя н а­родньої маси від осьвічених верстов суспільпости, ми вважаємо потрібнимне лише загальне, обовязкове і безплатне павчанє в народнійшколі, без конфесийних, національних і клясових обмежень,але також утворене такої організації народньої осьвіти, яка-б починаючися найнизшою народньою школою кінчила ся університетом,так аби кожда школа висшого типу була безпосереднім нродовжеиємпопередньої·Успішний розвій народньої школи можливий лише на рідніймові народа, а раз ся школа буде лише першим ступнем довгоїдрабини, що веде на вершки знаня, частиною орґанїчно звязаною

з дїл істю , то й школи середня і висша мусять опирати ся па тімсамім прінціпі — народньої викладової мови, в нашім випадку української.При сповненю сеї умови буде можливе усунене того глубоконенормального положеня, при якім у нас многомілїонові народні*маси належать до одної народности, а живуча посеред никінтелїґенція до другої, і через те між першим і другою лежитьглубока прірва, що виключає можність плодотворного співдїланянарода і його іител їїенції в краевій роботі. При сьому думаємо,що заміна тепер обовязкових для укр. людности нар. шкіл нашколи з українською викладовою мовою мусить доконати ся зараз,натомісь заведене українських шкіл середніх і висших може докопуватися ступнево, при чім першим ступнем для сього повипнобути заведене в них зараз же як обовязкових предметів українськоїмови, укр. літератури й історії України.Спеціяльно що до народньої школи вважаємо неминуче потрібним: а) усунене витвореної бюрократією мертвячої тенденційпости,що панує тепер у пар. ш колі; розширепє шкільної програмиі переміну її в такім напрямі, щоб вона відповідала реальним потребамнарода і здобуткам сучасної науки; б) повне передане всїхнароднїх шкіл у завідуванє корпорацій і органів місцевої самоуправи.Щ о до середніх і висших шкіл па території українськогонарода m e крім сказаного висше вважаємо потрібним вповні прилучитися до висловлених у записці „Нужды п росв іщ ен ій “ (Нашидни, 1 9 0 5 , ч. 22) жадань академічної свободи.Нареш ті заявляючи ся загалом за свободою приватної ін їц іятивив справі народньої осьвіти вважаємо доконче потрібним скасованевсіх заборон і обмежень у справі організації бібліотек, читалень,публичних відчитів і иньших осьвітних заходів, і свобіднекористуване для їх мети всїми друкованими творами, що мають сяв книжковій продажі.Отсю свою заяву поручаемо вибраним нами людям опублікуватив друку і крім того нредложити будущому всеросийському зборовинароднїх представників“.П ід оба сї документи, подані тут під ч. І і II, збирають сяпідписи в Київі і по всій Україпї.III. Отвертий лист до п. X Флоринськйго. Нам присланов українськім перекладі отсей „Отвертий лист до: п. Т. Флорин-

ського“, який ми друкуємо як причинок до характеристики ун і­верситетських відносин у Р осії. Н е маючи під руками статї д.Флор., на яку реагують автори „Отвертого листа“, ми пе можемосказати, на скілько оправдане їх о бур ен е; та все таки факттого обуреня на стілько характерний, що справді годї уявити собі,як може вести ся наука в університеті при такім настрою молодїжисупроти професора. І нема ніякого сумніву, що власне причинизовсім далекі від науки, спекуляція на ласку сильних і залишенеодинокого шляху відповідного для вченого, шляху високого ід еал і­зму і беззавітпої служби правді, затроїли ті відносини. І честь молодїжи,яка зберегла в собі на стілько живого морального почутя,що так горячо протестує проти відступлепя свого професора відтої служби. Додамо, що отсей протест вийшов від молодїжи беріжницї національпости, отже сим разом даремно було-б говоритипро якусь „українофільську інтриґу“. — Р ед.„У ч. 46 „Кіевлянина“ Ви надрукували статю, в якій силкуетеся оббрехати й осьміяти студентську молодїж і стаете провокаторомнавіть власних товаришів. Починати з Вами полемізуватиздаєть ся нам безглуздям, але Ви своєю статею вдаєте ся до громади,яка може хоч частиною поняти Вам віри, через те мивважаємо, що треба відповісти Вам на ті ін сінуації, яких так багатов Вашому листі,У наш час по всій Р о сії гаслом усього громадянства стало :„Так далі жити не можна“. Пронявши ся цим загальним настроєм,студенти всіх вищих учебних інституцій оповістили: „при сьогочаснихумовах державного й університетського житя — ми вчитися не можемо“.І ніколи ще не було такої одностайносте такої сьвідомостнсеред студентства. А Ви хочете осьміяти се одностайне пориваннє,називаєте його безглуздим та шкідливим!То Ви вимагаєте залишити страйк во імя інтересів науки ?Щ о се ? Нерозум, чи сьвідома брехня й лицемірство ?У той час* як кращих професорів повигонювано з університетів,як найщиріша і найсьмілїша частина молодїжи мучить ся потюрмах та по тундрах далекого Сібіру, як поліція за малим неживе в університеті, Ви зважуєтесь говорити, що перешкаджаютьрозвивати ся н а у ц і! Чи Ви думаєте, що самого тільки спокою треба,щоб процьвітали науки та розвивалась просьвіта ?

Згадайте кінець 80-и х років та першу половину 90-и х; тодїв університеті було спокійно, А чи багато справжніх учених давтой час? Адже в пас багатьох катедр ніким обсадити, і се найліпшедоводить, що в гнилому повітрі насильства й утиску наука неможе розвити ся й процьвісти.Ви удаєте з себе патріота і во імя добра Р о сії вимагаєтеоблишити студентські страйки. А хиба-ж самодержавство не держалоросійський (русски!) парід в убожестві й темряві ? Хиба вононе затягло Росію в безглузду війну і не довело до ІІорт-А ртура йЛ яояна? Х иба воно це позаливало вулиці всіх більших городіву Р о сії кровю тисячів невинних, беззбройних людий? Х иба воно недовело патріотизм до цілковитого занепаду ? Адже перед намитепер дивна, ще небачена в історії подія, коли тисячі чесних російських(русскихъ) громадим^ щиро бажають, щоб побито їх д е р ­жаву !Нї, як би Ви були справжнім патріотом, як би Вас справдіобходила слава Р о сії, Ви були-б по нашому боці і в купі з пампгукнули-б : „Геть огидних убийць, геть спорохнявілий лад, що довівР осію до побиття й ган ь би !“Ви називаєте страйк неморальною і найбільше безглуздоюформою протесту. Н у, то може Ви нам покажете пньші способи —„моральні“ і більше відповідні меті? Може Ви закликаєте нас надемонстрацію та на барикади, щоб бити ся за волю і в цій боротьбіподужати або вмерти? А ле, звісно, н ї! Ви знову бреш ете!Н е через те, що нїби то страйк річ безглузда, хочете Ви діскредитуватиперед громадою цей спосіб боротьби. Ви ненавидитев с я к и й протест, усякий вияв живої сили, що силкуєть ся повалитистарі, спорохнявілі форми. Але Ви пе зважуєте ся тепер говоритипо щирости, Вам ліпша брехня — і сїью брехнею хочете Ви порізнитинас, посіяти розбрат і пенависть у наших серцях, нацькуватиодних на одних і таким робом одтягти наші сили від боротьбиз ворогами народу. Т а з сим Вам не пощастить. За Вами піде небагато, підуть ті, що через свій недорозвиток ще не розуміють тогострашного, що навкруг їх дїєть ся, або ті, що через свої „ш курні“(особисті) інтереси, щоб швидче добути дипльома, ладні продатисвоє сумління і забути свою громадянську повинність. Але могучахвиля загального, стихійного обурення швидко розжене сю мізернукупку.

Перед трьома роками один студент університету сказав. Вампросто в вічі, в вічі, що давно вже не знають с о р о м а :1) „Ви несьмієте звати себе професором. Коли такі, як Ви, звати муть себепрофесорами, то сей титул станеть ся ганебним“. Тепер ми зновукажемо В ам: „Ви не професор, Ви пе оборонець науки, не вчительнаш, Ви — чиновник, що за гроші служить застарілому ладови,ворог волї й сьвітла“. Згадайте комедію суду, як нас оддаванов салдати, — хиба Ви тоді не конкурували з жандармами умілістюв слідстві? Х иба Ви не силкували ся виказувати суііеречностці чигати на слова студентів на допитах? Х иба Ви не дали свогоголоса за те, щоб оддавати студентів у салдатп ? Ви гнали кожнийнезалежний погляд, Ви хотіли уробити з нас „футлярныхъ лю дей“ 2),що так, як Ви, ладні знищувати кожний подих життя і так самедовічно воювати ся з ґімназистами, як Ви воюете ся з студентами ?З Ваших лекцій, з Ваших статей ми ніколи нічого не мали опрічнудоти й брехні. Ви сантиментально плачете над Славянами, що їхпригнічують иньші народи в Західній Европі, а самі ладпі підтриматисвоїм ніби то науковим авторітетом найстрашпїйший утиск(самое ужасное угнетеніе) над Поляками та Українцями, ладні недати сим народам законного права їх на самостійний (самобытный)розвиток.Але в самому факті, що з’явила ся така статя, як Ваша,в якій Ви хочете зганьбити величезну більшість університетськоїмолодїжи і навіть професорів, ми вбачаємо добрі прикмети. Як приходитьсвитання, нічні птахп турбують ся і голосним крикомвони неначе хочуть припинити прихід переможного сонця. І Ви —нічний птах. Уже свитає... Уже близький той час, що сонце волїзійде над поновленою Росією , зійде воно в університеті', і тодів йому вже не буде місця похмурим пічним птахам, — далековід його Вам доведеть ся доживати своє мізерне, ганебне життя.Студенти-фільольот. Н аведену редакцію ШГгу принято на факультетськомузборі студентів фільольоґів 1-7іИ к ого 1905 р. більшістювсіх голосів проти одного. Київ, 18 л ю т о ^ 1 9 0 5 р .“Вище наведені рядки — се точний переклад із московськогопервотвору, який у гектоґрафованій копії видано в Кнїві. Коментарівдо його не треба. Подаємо-ж його на те, щоб той, хто ще не*) У первотворі: „Сказалъ Вамъ ігь лицо, въ лицо, давно уже разучившеесякраснеть“.2) Див. оповідання Чехова: »Человїжь въ футлярЬ«: 'Перекіт.

знає, побачив, які ті люди, іцо проти нас ворогують, і як па їхдивлють ся ті, кого вони хочуть навчати. П. В.IV. Кілька слів про будову чеських театрів. Н арід чеськийможе повеличати ся вже не одним, але кількома театрами. Напершім місдї належить згадати про величавий будинок театральний„Н ародне дівадло“ в П р азі; побіч нього е ще кілька меньшихтамже, та по одному по більших чеських містах. Цїкаво знати,в який то спосіб та протягом якого часу здвигали Чехи одинтеатр по другім. Зачнемо від „Народного дівадла“, котре коштувалосвого часу 6 ,4 7 0 .0 0 0 кор. Засоби на сю величаву будівлюроздобуто тим способом: поодипокі члени платили по4 0 0 — 1000 кор. одноразово, або по 4 0 — 60 кор. річно черезякийсь протяг часу; потім льотерія принесла 3 4 0 .0 0 0 кор.,а сойм дав 6 0 0 ,0 0 0 кор. Членські датки впливали так неймовірноскоро, а при тім так численно, що протягом одного місяця зібранопонад 2 ,0 0 0 .0 0 0 кор. От се Ч ехи! тому то їм пїхто й не подивуєся, що позволили собі на сьвятиню для народньої штуки, котра(сьвятиня) пожерла 6 ,4 0 0 .0 0 0 кор. Одначе й на тім видатку ще некінчить с я : приходять до того опісля иньші потреби, иньші видатки,дефіцити і т. д., про що скажемо далї.Другим театром, котрого історію хочемо подрібнїйше розповісти,є театр чеський у Берні.*) Його істновапє датує ся від 1870року, значить, у тім році' з мандруючої дружини став він постійнимі мав поміщене (залю) в льокали тамошнього товариства „Б е­с ед а “. В 1881 роцї завязує ся комітет, що кладе собі за завданепостарати ся о будинок театральний для постійноговправдї але бездомного театру. (Для ліпшого зрозуміня та орієнтованядодамо, що Верно числило в 1880 роцї 3 2 .0 0 0 Чехів побіч4 8 .0 0 0 Нїмцїв). І сей комітет не дав на себе довго ждати : в короткімчасі коштом 12.000 кор. нриладнав відповідно цїлям театральнимдотеперішній не дуж е то відповідний льокаль „Б еседи“.Опісля закупив старий будинок, у котрім мав театр поміщене до18 9 4 року. Певно аж тепер побудовано вже раз новий храм дляштуки! — подумаєш ш. читачу? Де там! В 1 8 9 4 роцї зреставрованоі відновлено* сей старий будинок; у тім будинку обходив*) Верно, столиця Моравії, яку замешкує побіч Нїмцїв несповна 2 міаїониЧехів! (Увага, авт.)

театр тамтого року 25-лїтнїй ювилей свого істнованя, в тім будинкумістить ся театр по нинїшний день !...Та за весь той час фонд театральний побільшав ся, комітетзакупив потім площу під новий театр за 8 4 .0 0 0 кор., а в остатніхчасах, розпоряджуючи сумою 1 ,264.031 кор. і 47 сот. приступивостаточно до будови нового театру, що має коштувати2 .4 0 0 .0 0 0 кор., а то: приготовляючі роботи 100.0 0 0 кор., будинокз ґрунтом 1 ,2 0 0 .0 0 0 кор., внутрішня обстанова 8 0 0 .0 0 0 кор., зелїзнийфонд 3 0 0 .0 0 0 кор.Вичисливши згадані кошти нового театру, комітет пе забуваєоднак іще про дві вельми важні пози ції: річний дефіцит та емеритальнийфонд для артистів. Останній се справді важнийчинник для театру, який притягає до театру справдїшнї. силиартистичні і театр лиш серед таких умов зможе відповісти найвисшимвимогам штуки.Щ о до дефіцитів о т е а т р а їЯ ’о се загально звіспа тайна,що театр є того рода підприєвЛвом, яке пе то що ніколине оплачує ся, але проті ЇНО, кождаький рік кінчить дефіцитом!І так „Н ародне дівадло“ в П разі має в однім році пересічно9 6 1 .0 0 0 кор. розходу, па якого покрите не вистарчають доходиразом із краевою підмогою в сумі 2 8 0 .0 0 0 кор. річно. Так самоі театральний комітет берпенський числить і то з гори на річнийнедобір у сумі 5 0 — 6 0 .0 0 0 кор., а на покритє його має послужитисоймова підмога з річних 3 0 .0 0 0 кор., дохід із народнїх марокв театрі обчислений на 1 5 — 2 0 .0 0 0 кор. річно і т. и.Чи влучні всі обчисленя згаданого комітету, покаже будуччина.Судячи однак по теперішніх шансах старого театру, нредвидженийкомітетом недобір, на нашу гадку, в повні' оправданий,бь театр, що по 30-лїтнїй постійній праці і то серед 40-ти -сячної публики... нинї сьвітить пустками, не може поки що числитина будуччину „без недоборів“. Е . / ’.Може не зайве буде додати тут, Що словінський „нар о д н и !“театр у Люблянї, що був по правді здвигнеиин не складкамивсього народа, а приватними жертвами кількох заможних людий,попав із кінцем минулого року в ліквідацію і був проданий наприлюдній лїцітац ії. Будинок із усї'м урядженєм купив нньшийсловінський патріот, який вести-ме дальше підприємство па власнуруку. І. Ф;

Кілька слів Фактичного спростованя.Н е маю зовсїм наміру на тім місци полемізувати з д-ромФранком на тему потреби будови руського театру у Львові.Се зроблено вже де інде і під тим зглядом застерігаю собімоє слово на пізнїйше.Х очу в коротких словах спростувати лише статю д-ра Франкапід зглядом фактів і тверджень, які відносять ся до мене і домоєї участи в справі театральній.Думаю, що Вп. Редакция Лїтературпо-наукового Вістника цевідкаже мепї місця для тих кількох слів фактичного спростованя,а то тим більше, що сам др. Фрапко взиває мене „ясно і докладнорозповісти народови історію обіц яної і назадсхован ої су б в ен ц ії на театр“ — супротив чого єстьсе вже прямо моїм обовязком.Гадка будови театру не вийшла від мене, а була вже давноп еред 1903 р. живою серед суспільності!.Супротив того я, яко член сеї суспільности, уважав себев праві виступити з проектом, про котрий згадує др. Франко,Проект мій переслав я на руки проф. Ш ухевича, як головитовариства займаючого ся справами руського театру, в цїли прилюдногонередаскутованя його між львівською громадою, не маючизовсім претенсії па яку будь авторітетпість в тій справі. Проектсей умотивував я широко письменно, числячи ся з всякими можливимизакидами і фінансовими гороскопами.В червни 1903 р. скликав проф. Щ ухёш ч дійсно львівськугромаду в особах її найвидцїйших представителїв, репрезентантівнародних іпституцій і товариств, при чім очевидно не могли бутипоминені тої міри люди, як проф. Грушевський і др. Фрапко, а по-

слїдний, як сам се стверджує, був дійсно нрисутний на зборахскликаних проф. Ш ухевичем, на котрих мій проект разом з мотивамибув відчитаний і передискутований.Значить отже, анї в моїй інтенції не лежало усувати мій проектз під прилюдної дискусії, анї проф. Ш ухевич не поступивв спосіб, котрий би таку дискусію виключав або обмежав, і вж ез самого початку була дана всїм можність найвсестороннїйшої критикисего проекту і евентуального признаня його безвартним абонереальним. Для чого голоси критиків це появились тодї, але ажнинї по двох роках, — в тім вже тайна самих пп. критиків.Дальша акція в тій справі велась рівпо-ж прилюдно. З припорученякомітету об’їхав я головні центри краю і устроїв всюдиприлюдні збори руської інтелігенції, на котрих справа тая булавсюди прилюдно і обширно дискутована. Такі збори відбулись примоїй участи в рр. 1903 і 1904- в ІІеремишли, Самборі, Стрию, Б е ­режанах, Золочеві, Тернополи і Копичинцях, а при кінци р. 1904у Львові, а взяли в них участь пайвиднїйші люди з тих міст і повітів,котрих тяжко гуртом помовпти о таку безкритичність і бракдумки, щоб можна їх було всіх загіпнотизувати і ідею будови силоміцьнакинути.Супротив того нестійним єсть заміт д-ра Франка, що справатая була ким б}^дь форсована без обдумапя і без прилюдної дискусії.Простую на тім місци також інформацію д-ра Франка, мовби я за часів дирекції д-р а Гриневецького виступив перед львівськоюгромадою з' зовсім необдуманим і непрактичним проектом сотворепяруської опери.П ід тим взглядом недописала очевидно д-рови Франкови память.Я не проектував зовсім сотвореня опери, а лише представивнайперше в „Ділі'“ а відтак на візванє виділу Руської Бесіди з і­браному в її комнатах кружкови львівських Русинів проект заведенязагально-краєвої на основі економічної спілки опертої орґанїзації,котра би переймила справу театру від Бесіди, — яко виключнольвівського товариства — в свої руки і тим способом оперласправу тую на ширшій основі і збудила для неї ширший інтерес.Доказом сього моя статя в „ Д їл ї“, котру майже дословно переповівтоді я па Б есїдї. Чи сей проект був необдуманий і непрактичний, —се залежить від субективного погляду кождого і на тій точцї я п^буду спорити з д-ром Франком.

Найтяжшим замітом, який підносить проти мене др. Франко,€ть моє стаповиско в справі субвенції соймової. П ід тим взглядомсуть інформації і здогади д-ра Франка зовсім неправдиві, і я уважаюмоїм обовязком подати зі всею щиростю і отвертостю фактичнийстан річи до прилюдної відомости.Стверджаю совісно і під словом чести, що не лиш не мавя від кого будь обіцяної субвенції соймової в хвили, коли в 1903 р.представив мій проект, — але аж до послїдної сесії соймової т. едо осени 1 9 0 4 р. не говорив з пїким з польської або правительственно!сторони про тую субвенцію .Справи сеї не вязав ніколи анї я анї ніхто з моїх товаришівсоймових анї на одну хвилю з політикою і на тій справі не моглименї ніколи иоховзнутись поги в моїй політичній акції. Се вжечиста фантазія д-ра Франка, що справа соймової субвенції булапольською політичною хитрістю, котрої я мав стати орудієм, а відтакжертвою, — і па сей концепт годї було, здаесь, впасти навітьпольським політикам, щоб обіцянєм сеї субвен ції викликати приужитю мене яко орудія — загальний ептузіязм, або хоч метушнюміж Русинам и!!!Др. Франко стае тут очевидно па становиску тих людий,котрі критикуючи поведене моє в послїдній сесії сойму закидалименї, що дав ся я привабити надією па субвенцію немов затроєнимнукорком!Можу совісно запевнити д-р а Франка і весь руський загал,що сей закид зовсім безосновний і що між становиском моїм політичним,а справою субвенції не було ніколи найменшої звязи.Комітет будови театру подав ще в 1903 р. петицію до Соймуо тую субвенцію виходячи з зовсім оправданого погляду, що вонаРусинам безперечно і справедливо належить ся, а то тим більше,що з фондів краевих субвенціоновано щедро будови польських театріву Львові і Кракові. Помимо того однак зробили посли руськівже по впесеню сеї петиції в 1903 р. сецесію , — значить, щов тактиці і полїтицї нашій не вязались ми справою сею анї наодну хвилю.Коли в 1904 р. перед скликанєм Сойму мав Видїл краєвийиредложпти в тій справі справоздапє Соймови, порозумівав ся щодо проекту акту фундацийпого з комітетом будови, — і тут однакконферував з референтом Виділу краевого виключно сам др. КостьЛевицький яко голова комітету, — я-ж не лиш не брав участи

в тих конференціях, але довідав ся про них аж приїхавши на соймдо Львова, коли справозданє Видїлу краевого було готове і напечатано.Услівя удїленя субвенції поміщені в проекті Видїлу краевогобули зовсім приличні і можливі до принятя, однак комісія будж е-това за приводом референта ґр. Пінїньского станула на иньшімстановиску і змінила ті услівя так, що стали вони не лиш для наспонижаючими, але навіть субвенція під тими условіями стратиладля пас всяку вартість.З і становиском ґр. Пінїньского я полемізував після всіх силмоїх так в комісії буджетовій, як відтак в повній палаті' і не моявина, що 145 голосів польських перемогло 15 голосів руськихі зовсім несправедливо дорікає менї др. Франко, що пани гіркозакпили собі з мене, — бо так гірко кпить кожда сильна більшістьзі слабої меншости, —■ так кплять собі Поляки на кождім кроціпублично нипї з нас ус їх і кпити будуть так довго, як довгобудемо безсильні і дивна річ, що д-р Франко, котрий нераз вжедосьвідчив тих польських кпин на своїй о со б і, нинї дорікаєними другом у!Т а найцїкавійше те, що др. Франко інкримінує мені, що я н емаючи на се мандату апї від моїх виборців анї загалуРусинів, мав заявити Соймови „отже побачите, що поставимотеатр і без в а с !“Тут дійсно я вже не розумію, в чім моя випа може леж ати.Чейже др. Франко не схоче мене винуватити за то, що я і мої т о ­вариші субвенції під услівями комісії буджетової не приймили!А на се, щоб заявитись проти того, що для Русинів і понижаючеі некорисне, не потребує, думаю, посол анї від народу анї відсвоїх виборців окремого спеціяльного мандату або уповажненя.Впрочім я в Соймі виступав лише яко посол, а не яко представителькомітету будови, котрим дійсно не єсьм, — і для тогодої слова комітету ще зовсім не вязали. А що комітет опіслярішив так само, т. є не приймити субвенції, що в краю проти сегоне відізвав ся анї один голос, а противно весь загал відніс ся дорішеня комітету з однодушною апробатою, то в тім лежить хибаясний доказ, що моє становиско в Соймі що до сеї справи відповідалопоглядам і нересьвідчепю нашої суспільности.

Ниіії розпочалась в наслідок виступленя проф. Груш евськогоі д-ра Франка полеміка що до питаня потреби будови театру.Б тій справі вільно очевидно мати кождому свій погляд, висказуватийого і підпирати арґумептами. Арґументи однак одної абодругої сторони не повинні опиратись па фактах неправдивих, натенденції пониженя осіб репрезентуючих противний погляд.Чейже ніхто з пас тим ще не прогрішив ся тяжко протинарода, що е прихильником будови т е а т р у !В Стрию, в лютім 1905.Д р . Евгеп Олесницький.До сього фактичного снростованя д-р а Е. Олесницького кількаслів фактичних пояснень. Коли др. Е. Олесницький говорить просвій проект із 1903 р., що він „умотивував його широко письменно,числячи ся з усякими можливими закидами і фінансовими гороскопами“,і коли потім додає, що „на зборах скликаних проф. Ш ухевичемсей проект разом із мотивами був відчитаний і передискутований“,то я повторяю своє тверджене, що на тих зборах, чи радшена тім засїданю „ширшого комітету“, на якім я був присутний,проф. Ш ухевич справді відчитав лист д-ра Е . Олесницького, алев тім листі зовсім не було мови про ніякі „фінансові гороскопи“руського театру у Львові, а були тілько подані умови віденськоїфірми Фельпера і Гельмера і приблизний рахунок того, що будекоштувати здвигненє самого будинка театрального. Про се не булощо багато дискутувати, тим більше, що заява одного з комітетових,.що властиво рішає про все тїснїйший комітет, від разу відбилау всіх охоту до діскусії. На скілько прінціпіяльно поставив у своїм,листі др. Е. Олесницький справу театру і па скілько обдумавшанси його розвою і просиеровапя у Львові, се було би найліпшевидно з тексту його листа, як би театральний комітет згодив сяопублікувати його. Коли др; Е. Олесницький каже, що той свійлист із мотивами переслав „в цїли прилюдного передискутованяйого між львівською громадою“, то я пригадаю супроти того історію*повстаня театрального чи то „центрального“ комітету, так як вонапредставлена його власними словами в відозві з 8 серпня 1903 р .;надрукованій у 168 ч. Діла в того-ж року. Читаємо там: „За починомд-ра Е . Олесницкого зібрав ся кружок людий, що уконституовавшися як провізоричний комітет і застановляючись надсправою будови театру прийшов до переконаня, що перед усій

треба: 1) стреміти до того, аби усї фоиди призначені на будовутеатру, а тепер розділені, зібрати в один фонд ; 2) по віки вічнізабезпечити майно виключно на цїли укр. руського народного театру.Щ об осягнути першу ціль, то е з’единеиє фондів, віднїс сяпровізоричний комітет до згаданих товариств (Просьвіти, Р уськ оїБесіди і Тов. ім. Котляревського) з жаданбм, аби вони вибраливідпоручників, дали їй необм ежену повновласть, а ті відп о-ручники щоб утворили постійний комітет, який має невідкличнорішати в справах будови укр. руського театру. ІІовисшу гадкуапробували виділи всіх трех згаданих товариств і вибрали своїхповновласників, які утворивши комітет прибрали до него членівпровізоричного комітету. Т а к повстав постійний комітетв справі будови укр. руського театру у Львові, котрийуконституував ся в той спосіб, що головою вибрав д. Глиджука,заступниками Е . Олесницкого та нроф. В. Ш ухевича, котромузаразом поручено адмінїстрацийний реф ерат.“ Сей документ,,під яким підписаний також др. Е. Олесницький, показує, що тзв*.провізоричний комітет зовсім не повстав із ніякого громадськоговибору, а тілько був кружком людий зібраних за якимось приватнимпорозумінем. Пригадаю, що власне проф. Грушевський тодї-жпротестував у „ Д іл і“ против такого приватного спрошуваня людийна виривки і був за тим, аби обговорити справу на прилюднім,для всіх доступнім зборі. Ось що писав він у ч. 1 1 4 — 115 Ділаз д. 6 червня 1903 p .: „П ідчас зборів „Д ністра“ я дійснобув запрошений проф. Ш ухевичем, але на нараду в справібудови руського театру. Н а висловлені мною сумніви щодо довільно уложеного складу тої наради заявив мені* проф.Ш ухевич виразно, що утворене орґанїзації для завідуваня тоютеатральною справою буде доперва предметом тої наради. Труднобуло догадати ся, що само запрошене мене проф. Ш ухевичему характері приватнім могло бути ео ip so іменованнєм менена члена комітета. Тимчасом новинку в ч. 105 „Д іла“ кождий, якбачу, розумів так, що я увійшов у склад комітету для будовируського театру. Стоячи прінціп ія льно на тім становищі,що наради в громадських справах повиннівиходити від громадських організацій, а не з чийогосьвласповільпого і м єно ванн я... я пригадавши собі своїдосьвіди на сім полі, а до того не маючи й часу, не явив ся наПІТЕРАТ.-НАУК.ВІСТНИК XXX.

згаданих проф. Ш ухевичем сходинах. А й тепер, коли ті сходиниперетворились у комітет, я не сумніваючись, що справа будовируського театру — справа високо патріотична, зістаю сь при своїмпереконаню, що маючи поважні товариства інтересовані справоюбудови театру, не було пильної потреби комусь із свого довільноговибору творити новий комітет.“ Коли така сама була й інтенціяд-ра Олесницького, то дивно, що він так швидко покинув її і війшову склад, того „кружка“ ніким не вибраного і не вповажненого.Із сеї відозви бачимо також, що в тїснїйшім чи центральнім комітеті*ніякої ширшої дискусії над рентовністю і коштами удержанятеатру не було. Н а скількож сей тїснїйший комітет справді вдавався в цифри, що й на що числив, се можна бачити з відозвиз д. 4 січня 1904 р., надрукованої в ч. 288 „Д їла“ з д. 5 лат.січня, де сказано, що контрактом із д. ЗІ серпня 1903 закупленоі'рунт під будову театру, кошти будови і першого урядженя обчисленона суму коло мілїона кор. і додано: „Н а покрите сего коштуможемо числити на позичку гіпотечну 3 0 0 .0 0 0 , на запомогиз фондів публичних 3 0 0 .0 0 0 К, а решту 4 0 0 .0 0 0 муситьзложити народ“. З продажі реальности закупленої перед тим Просьвітоюприйшло 6 8 .0 0 0 , а з датків 9 010 кор.Н е маючи під руками листу д-ра Олесницького до проф. В.Ш ухевича з червня 1903 р. я не можу сказати на певно, чи цифриподані в тій відозві зовсім такі самі, як у його листі, але в усякімразї стверджую, що й рахунки д-ра Олесницького не виходили поза кошти будови та першого урядж еня. Н е можу також сказатина певно, чи вже в тім листі числено на 3 0 0 .0 0 0 кор. запомоги,-,з публичних ф ондів“, себ-то від сойму, але отся відозва, виданаще геть перед внесенєм театральної субвенції на сойм, показуєвиразно, щ о тїснїйший комітет при кінці 1903 р. н астілько певно числив на сю субвенцію, що вважавможливим заявити се прилюдно.1) Се кидає заразом ц і­каве сьвітло на правдомовність д-ра К. Левицького, який у своїйполемічній статі в ч. ЗО Діла з р. 1905 катеґорично заявив, щокомітет ні на яку таку субвенцію нё числив. Зрештою й сам др.Олесницький, реферуючи по ріжних провінціяльних містах справу*) Инші люди, близькі до тїснїйшого комітету, числили на неї також,врим. др. Кулачковський, який у своїй статї в »Дїлї« ч. 280 з 13 грудня 1903числив на 400.000 кор.

будови театру, говорив, як довідуемо ся, також про ту сиодїваоусубвенцію .Щ о до поїздки д-ра Олесницького по краю і зборів устроюванихним по ріжних містах при кінцї 1903 і в початку 1 9 0 4 р.,то в коротких Газетних нотатках про них не було ніякої звісткипро якусь обширну д и ск у сію ., Ми не хочемо поновляти тих провінціяльпихлюдий гуртом о безкритичність і брак думки, але якцікаву ілюстрацію критичности та поінформованя декого з нихнаведемо те, що написав „Подільський Г ол ос“ видаваний у Т ер ­нополі, про сю справу. В ч. 1 сеї часописи за б. р. редакція зачислилабез ваганя „Л Н В “ з його редакторами між гасителівруського духа та вводячи всю суперечку про театральне питанедо якогось особистого антаґоиїзму між львівськими передовими Р у ­синами пише з емфазою: „Д р.,Ф ранко і проф. Грушівський не хотятьпокоритись під розкази театрального комітету — і війнаготова. Щ о се річ погана, вбиваюча не лише будову руського театру,але також умертвляюча иашу солідарність і орґапїзацію , лопаючанашого духа та довіре у власні сили, се зовоїм я с н о .“ І сеговорить не один із наівних із сірої публики, а свого рода сьвіточ,редактор ґазети і чоловік партії, у якого страх перед усякою критикоюприкриваєть ся плащиком солїдарноссти й організації, а навітьуважаеть ся найліпшим заборолом против „ломаня д у х а “ .Щ о-ж до виступу д-ра Олесницького в 1900 році, то тутсправді у мене зайшла певна недокладність. Плян сотвореня р у ­ської опери на уділах повстав у голові д-ра Гриневецького, аледр. Олеспицький разом із д-ром Гриневецьким, обходячи виднїйшихРусинів та єднаючи їх д л я 'с е ї справи, прим. ироф. Грушевського,був речником сеї цілої справи. Потім у пресі й на зборі львівськихРусииів др. О л є с н и ц ь к и й справді говорив про утворене орґанїзації(тихої чи акційної спілки), яка мала-б достарчити фондівна здвигнене постійного театру. Н а скілько обдумані були тіі і л я н и , се видно досить добре з того, що комісія вибрана зборамидля їх основного обміркованя і підготованя, і зложена з дд. Ю. Сочинського,д-ра І. Гриневецького, д-ра Е . Олесницького і д -р аМ. Ш ухевича, не дала потім ніякого знаку житя.Я не докоряю д -р у Олесницькому анї в загалі руським послам,що не приняли субвенції краєвої на понижаючих умовах,але зовсім иньша річ не приняти субвенції, а зовсім иньша сказати: отже покажемо вам, що й без вашої субвен ц ії будемо мати

театр, а потім обертаючи ся до своєї суспільности мовити: „П а­нове, тепер наша народпя честь заанґажована, заставмо ся, а поставмос я ! а О скілько не приняти субвенцію на понижаючих народнючесть умовах руські посли мали право й обовязок, о стількоані вони, апї комітет театральпий не мав црава анґажувати народнючесть у саму будову і то ще в прискоренім темпі.Postscriptum. Отсї уваги були вже зложені, коли в ч. 67„Д іла“ появила ся статейка проф. В. Ш ухевича під сензацийнимтитулом „ 3 0 0 .0 0 0 к орон !“ що змушує мене сказати ще кілька слів.Проф. Ш ухевич по ріжних ніби дотепах на мій адрес подає н а­решті зміст листу д-р а В. Олесницького, що був вихідною точкоюорґанїзації театрального комітету, хоч па жаль, подає в такій формі*що не можна знати гаразд, чи так дословно писав др. Е. Олесницький,чи ні. Ось ті цінні слова: „Н а згаданім комітеті подавдр. Е . Олесницкий, що кошти будови театру дійдуть до висотиодного мілїона. Коли піднесено питане, як покрити той видаток,дав др. Е. Олесницкий такий рахунок: Маємо зібраних 1 0 0 .0 0 0(в П росьвітї, Б есіді, тов. ім. Котляревского), — 4 0 0 .0 0 0 повинендати сойм, бо коли на польський театр дав 8 0 0 .0 0 0 , тож маємоправо жадати на руский театр бодай половини, — від міста Львоваможна з повисшого поводу сподіватись 5 0 .0 0 0 , складки на Україніпринесуть певно 5 0 .0 0 0 , а решту зберемо за 3 роки з добровільнихдатків“.Запевнивши далі, що др. Олесницький і всі присутні тоді накомітеті — було їх 23 — „люблять Русь", проф. Ш ухевич додаєотсї неоцїнені в своїй наївпости слова: „По при те здавалось, щовірили ми у сї і в справедливість повисшого обчисленя; здавалось,що нікому і через гадку не прийшло, що Р ада міста Львова... недасть анї сотика, що сойм поставить нам инші условини, як дляпольского т еатр у!“ Отже тоді д. Ш ухевичу і иньшим зібраним„здавалось“, вони „вірили“, їм „і через гадку не приходило“,а тепер у памятній „Зая ві“ вони зі сьвятим обуренєм відпираютьусяку тїнь підозріня, немов то думка про будову театру була „необдумана“,тай сам др. Е. Олесницький запевняв нас, що в свої»листі обчислив у сї можливі фінансові гороскопи!Щ об доказати, що моя відомість про 3 0 0 .0 0 0 кор. обіцянихд-ром Олеспицьким від сойму на театр „є просто видуманою“, проф.І

Ш ухевич доказує, що др. Олесницький обіцю вав1) не'ЗОО а 4 0 0тисяч. Може й так. Лише цікаво, чому в такім разі сам театральнийкомітет у своїй відозві з 5 січня 1904 р. зредукував сю сумуна 3 0 0 .0 0 0 ? Я не пригадую собі також, щоб на тім засїданю комітету,на якім я був присутний, згадувано про 5 0 .0 0 0 сподіванихіз України, бо в такім разі я певно був би звернув увагу на фантастичністьтакої падїї. І коли проф. Ш ухевич ^Ш |Ьгь ся, „чомутоді ніхто із 23 нрисутних не звернув увагу бодай на одну з повисшихнесподіванок, а не зробив сего і др. Ф ранко4, то я відповімна се иншим питапєм: а чому проф. Ш ухевич, не вважаючи наосторогу проф. Грушевського, робив діло при помочи приватнихкоивентийлїв із 23 людий спрощених по його власному вибору, а нескликав для сеї цїли загально доступного зібраня, на якому певнобуло би дійшло до ширшої д іек у сії? Я особисто не вважав себекомпетентним говорити про будову та про сподівані субвенції, тимбільше, що на перше засїдане комітету мене не прошено і я незнав, що вже було обговорено, а що ні. Зрештою і я також „люблюР у сь “ і не був иротивпий будові театру і не виступав противнеї анї устно ані письмом доти, доки театральний комітет не надуживдовіря репрезентантів львівських товариств і не зробив сеїсправи пунктом нашої народньої чести, силкуючи ся задля н еї в ід ­сунути на бік инші, далеко важнїйші та більше пекучі справи нашогоосьвітпого та економічного житя.Проф. Ш ухевич думає певно виставити себе великим патріотом,ще раз повтаряючи брехню напятновану вже мною про людий,„котрі заактують на Україні против збираня складок па будовутеатру“, та додаючи ще нову про людий, „що викидають 8а дверікурзора висиланого для збираня складок“. Коли проф. Ш ухевичсими словами хотів натякнути на проф. Грушевського або на мене(а таке вражінє мусить віднести кождий читач, бо приплутуватитут поступки иньших людий непричасних до полеміки нема ніякоїрації), то заявляю, що оба ті натяки — сьвідома брехнях) Аби і тут не обійшло ся без плутанини, представляє д. Шухевич дїлотак, іцо др. Е. Олесницький робив се устно, коли сам др. Е. Олесницький виразнозаявляє, що всі свої пляни й уваги написав у листі до д. ІПухевича,і справді, на тім зібрапю, де я був присутний, д. Шухевич відчитував лист д-раК Олеспицького, і відтам у мене й лишила ся в памяти сума 300.000 кор.

зрештою не перша в публичній дїяльности проф. Ш ухевича. Нроф.Ш ухевич, судячи мабуть иньших по собі, інсінууе пам, що ми почалиполеміку „подразнені личною амбіцією “. Н е розумію, чим битут могла бути подразнена наша амбіція. На членів театральногокомітету ми не компетували, до проводу чи діловодства в тій справіне перли ся, нїяких із неї собі зисків анї почестий не надїяли ся.Коли що могло бути у нас подразнене, то хиба наше моральне почуте,обурене тою плетеницею нещирости та крутарства, якоюдехто з комітетових устиг обснувати вже справу будови руськоготеатру. А в такім разї вина не наша, а хиба тих, що взяли сятаку культурну справу вести такими некультурними способами.Ів. Ф р а т о .

Леонід Андреев і його „Червоний сьміх“.Ч аси, що переживае тепер росийське суспільство, значно підвисшилийого інтерес до літератури, а горяча праця громадськоїдумки більше ніж коли будь примушує шукати в творах і публіцистів,і критиків, і белетристів живого відгука на всі ті події, навсі ті думи і болі, якими живуть тепер, боліють і турбують сясьвідомі верстви росийського суспільства.Новий твір молодого, талановитого і популярного не тількив Р осії, але і в західній Европі письменника Леоніда А ндреевавідповідає як раз інтересам хвилини і настрою росийського су ­спільства. Знята невеличкою горсткою капіталістів і урядової дертжавної клїки тупа і жорстока війна, що важким тягаром лягає надобробуті народнім, забирає кращі, здорові елементи росийськоголюду і иньших народностий, маючих нещастє входити в склад росийськоїдержави, і веде їх на люту, безцільну різню, заваджаєнародпьому поступови і натуральному розвоеви народньої продукції,обезсилює пароднїй орґанїзм, і як найрішуче суперечить інтересамі росийської держави і ширшим верствам росийського суспільства,приковує до себе тепер цілковиту увагу громадської думки в Р осіїі викликає однодушний протест і гнівне обуреннє у всіх незаслїпленихформулою державного патріотизму.Андреев також протестує проти війни, але мотиви сього протесту,навіть зміст і характер його, цілком иньші і відмінні. І хочадеякі деталі в малюванню страховищ війни і окремі речення, розкиданів „Червоному сьміху“ показують, що автор, творячи своїхудожні концепції, оперував матеріялом, який безпосередно далайому величезна сила коресноденцій із манджурської війни, але мине впадемо в помилку, коли завважимо, що протест проти війни,

як проти ненормального, патольоґічного явища ставить ся авторому рішучій і загальній формі, незалежно від обставин і інтересівданої хвилини. Автор реальними картинами манджурської різні хочевикликати у читача огиду і обурене на сам факт істнування в „часиц ивіл ізації“ і „культурного розвою “ такого явища як війна. Напротязі всього свого оповідання, коли так можна назвати обривки,майже незвязані, безсистематичні і часто обірвані на пів слові, з незакінченими,інодї ледве зазначеними думками, автор зводить докупи всі' ті страхи, які родить війна, а також і той страшпий, трагічнийжах, який викликує вона в мізку і в душі тих, хто хоч переживавїї з далека, але з огляду на тонку нервову організаціюможе своєю інтуїцією відчути її страхи. В результаті такої концентраціїстраховищ війни в одну цілість одержуємо образ цілковитогобожевілля, яким одним тільки можна пояснити і оправдатифакт війни, того божевілля, до якого завше прийде, як до остаточногопункта, думка чоловіка, що захотїла-б уперто і рішуче аналізуватиті болючі факти. Так думає Андреев. Війна, се божевіллє,божевіллє і страх.Твір Андреева, се величезний літературний протест противійни. Вірними, реальними рисами, зі сьмілістю, на яку здатентільки великий письменник, з глибоким знанием псіхольоґії авторна двох конкретних прикладах ілю струє нам усі ті болі, які викликаєвійна в мізку й душах еьвідомої людини. Силою свого талантувін примушує читача переживати всі ті муки і страждання,які випадають па долю його героїв.Коли раніш у виборі тем для своїх художних концепційАндреев показував * прокляту“ дісгармонїю і „страх“ нашого житяі обмежував ся тільки на глубокій аналізі житєвих дісгармонїйі страхів (Василь Тебайський, Стіна, „Мысль“ і ин.), то тепер,остаючись при тім самім основнім тоні, він знайшов новий спосібїх трактовання, більш житєвий, більш відповідний реальним фактам.Се й виявило ся тим великим зацїкавленєм, яке викликав його новийтвір у Р осії. М аса Газетних літературних заміток, які появили сяз приводу „Червоного сьміху“, численні статі „товстих“ росийськихмісячників, спеціяльно присьвячені аналізі й оцін ц і його,а також прилюдні читання його і дискутуваннє на зборах ріжнихлітературних і иросьвітних товариств досить ясно говорять пророзмір того зацікавлення.С. Петлюра.

Хронїца і біблїоґраФі^.І. З літератури і науки.В справі музея ім. КотляревськогоВ Полтаві написана доситьгоряча і докладна стагя д. Сердюкав ч. 27 „Полтавщини“ підзаголовком „Къ вопросу о ІІолтавскихъм узеяхъ“ . В сїй статіавтор, підкреслюючи пасивне відношення„міської думи“ до як найскоршоговідчинення названогомузея, підносить думку про конечністьзбирання відповідногоматеріялу для нього і подає своюсхему проґрами для збирапня тихматеріялів. Б ту схему автор пропонуєвнести не тілько річи, щотак або інакше звязапі з памятюпоета, але також і загально-вкраїнськунаукову бібліотеку в купізі шкільно-історичною колекцією,що характеризувала би стариннуукраїнську школу і діяльність„манлрованих дяків“. С. П —ра,.Знесене заборони українськогоперекладу сьв. Письма в Росії.М о ^ г іш і-у к а з із 1876 р., опертий,як тепер показало ся, па однімслівци „быть можетъ“ (!),починає тріскати. Царське правительствов Р осії признало сянарешті’, що сорок літ робиловелику похибку. Комітет міністрівзаповів уже ревізію варварського„закона“, а тим часомне чекаючи на покінченє вступнихробіт, приступив дня 15 ст. ст.лютого с. р. до наради над знесенємзаборони українського перекладусьв. Письма в Р о сії. Р е­зультати тої паради, де головнийреферат виголосив вел. кн. КонстантинКонстантинович, подаємоза протоколом у дословнім українськімперекладі*: „Вислухавши,в присутпости Його ІмператорськоїВисокости Великого КнязяКонстантина Константиновича івисокопреосьвящевного митрополитас.*петербурського і ладожськогоАнтонїя, піднесене А вгустійпіимПрезидентом ІмператорськоїАкадемії Наук питане прознесене заборони, установленої длявиданя книг сьв. Письма на українськімн а р і чу (!), комітет зупинився ^на отсих точках: зподаних Його Імператорською Ви­

сокістю пояснень видко, що заборонадрукована українських книгдуховно-морального змісту наступилав 1863 році, в наслідокпризнаня, що переклад сьв. Письмана українську мову (цікава плутанина:наріче і мова!) не виправдується нї прикметою мови,нї потребою парода і має характервиключно політичний. Чотири рокитому назад Імператорська АкадеміяН аук дістала в дарі від наслїдникаФ. С. Морачевського,звісного фільольоґа і бувшого інспекторалїцея князя Безбородькав Ніжині, зладжений цим перекладЧетверо-бвангелія на українськумову з тим, щоби його видрукувалаАкадемія. В маю 1904року, на просьбу „отдйленія^русскагоязьїка и словесности“, ЙогоВисокість признав на часі піднятипитане про видруковане сеїпраці. При тім принято до відомости,з одної сторони, що побоюваняполітичного характеру втеперішнім часі втратили свою о-строту, з другої, що між росийськимипідданими, які говорятьукраїнською мовою, замітне иристрасне бажане читати Слово Божев ріднім нарічу ; останній фактпотверджуєть ся тим, що, не вважаючина заборону, на півдніР о сії розходить ся переклад Четверо-бвангеліяна українську мову,зроблений і видрукований вЗаграничній Руси. Запитані в тійсправі два бувші міністри вну-трішних справ, штатський секретарПлеве і ґенерал-адю тант князьСьвятополк-Мірський, однакововисловили ся в тім змислї, що питанепро видане сьв. Письма наукраїнській мови, не маючи вжеможна р оз­з релігійноїпопередного значіня,бирати нині головноа також наукової точки погляду.В тім останнім відношеню А кадеміяНаук перестудіювала всестороннозладжений Ф. С. М орачевськимпереклад Ч етверо-бвангеліяі признала йому високу науковувартість. Щ об розглянути питанез релїґійної сторони, Август'ійшийПрезидент Академії, признаючиособливо пожаданим вдоволити,законному стремлїню Українців,мати сьв. Письмо на ріднімїх нарічу як раз тепер, у тяжкийчас, який переживае наш ріднийкрай, прийшов до Сьвятїйшого Синодуз просьбою, удостоїти згаданийпереклад сьвятительськогоблагословленя, коли його мова виражаєдостойним способом божественніправди й думки сьв. Євангелія.Прилучаючи ся в повні довиводів Августїйшого ПрезидентаІмператорської Академії Н аук, комітет,зі своєї сторони, признаєв повні пожаданим здійснене заходівЙого Імператорської Високостиколо скасована заборонивиданя сьв. Письма на українськіймові. Признаючи ту міру такою,що зовсім відповідає намірам ЙогоІмператорського Величества, зо ­браженим у шестій точцї поіменногоуказу 12-го грудня 1904 року,комітет, ирилучаєть ся разом із тим.в повні до заяви висоиреосьвященногоАнтонїя про потребу випрошенапа кожде таке виданеблагословленя Сьвятїйшого Синода.В виду того, що в теперішнімчасі переклад Ч етверо-бвангелія,який є в рознорядимостиІмператорської Академії Наук,,поданий вже до розгляду СьвятїйшомуСиподови, комітет признаєособливо відповідним на часі',,предложити ту справу під увагуЙого Імператорського Величе-

ства“. „В наслідок того комітетрішив: знести заборону, застановленудля виданякниг сьвятого Письма наукраїнській мові з тим одначе,щоб на кожде таке виданепросити благословленя СьвятїйшогоС иноду“. Та ухвала комітетуміністрів дістала вже царськусанкцію 25 ст. ст. лютогос. р. Записуючи їо й відраднийфакт, можемо тільки побажати віддуші, щоб така сама доля стрінулай указ із 1876 р. Та з того,як розвиваеть ся справа до теперможна падїяти ся, що воно такстанеть ся. Перший крок уже зроблений! К р.До біблїоґрафії перекладівШевченкових поезій. Припадковопопав мені в руки невеличкий збірничокросийських перекладів ізчільнїйших сьвітових поетів II. 3.Росинки съ цв4товъ всемирнойП О Э 31И (С.-П етербург,1882. И зданіе журнала „Стрекоза “, ст. ІІ-І-1 4 7 + 1 Х , 3 2 °), де міжин. подані два невеличкі п ер е­клади Ш евченкових поезій, не·звісні нашій перекладній біблїоґрафії,Перший переклад на ст.29, зладжений Н . Гербелем, токороткий виривок зі Ш евченкового„Завіщ ання“ („Какъ умру —пусть степь родная — Будетъмнй могилой“), другий на ст. 55,зладжений А. Плещеевим, почицаеться словами „И долину, и могилу,и вечерпій тихій ч асъ ...“Першого е 8 стихів, другого 12. КрЗаходи одеської „городськоїдуми“ коло знесеня заборони у-країнської мови в Росії. На за-сїданю д. 26 січня 1905 р. одеськаміська рада ухвалила на внесенебурмистра міста Одеси д. Н.Зеленого між ин. „предложити II.мінїстрови народної просьвіти бажанеодеської міської управи : щобу місцях із українським населенємбули заведені в школах такі підручники,які відповідали би більшеі змістом і формою ґеоґрафічним,історичним, етноґрафічним і в загаліпобутовим прикметам місцевогонаселеня. В іій цїли конечні: а) знесене циркулярів, що забороняютьдавати поясненя в школіпо українськи, бо такі поясненяявляють ся безуслівно конечнимиі фактично пристосовують і теперяк конечно п отрібн і; б) коли бипокачало ся неможливим провадитивсї виклади в школах ііо україпськи,а велико-руську мову зр о­бити осібним предметом викладув місцях із українським населенем,допущене в підручниках сгатийна українській мові на перемінуз великоруськими і церковно-славянськими;в) допущене в народніі шкільпі бібліотеки українськихкиижок на рівних правах із великоруськими,як розвиваючого матеріалу; г) знесене циркулярнихрозпоряджень міністра внутрішнихсправ із 1863, 1876 і 1881 рр.,якими установлено епеціяльні цензурніограничена для наукової іперекладної літератури в українськіймові, з причини погубноговпливу тих ограничень на цілуукраїнську літературу, а тим са ­мим і па народню просьвіту вправдивім зпачіню слова“ (П остановленеОдесской Городской Д у­мы, 26 января 1905 г. ст. 7 — 8).Архів Фоноґрам при віденськійАкадемії Наук. З початком1899 р. ніднесли деякі члени в і­денської Академії Наук г а д к у ,—сформувати архів фоноґрафічнихзаписів. Вони вказали при тім навелике значіне, яке мала би для

пауки та нова інституція. Таківаписи взірців мови й говорівкультурних і диких народів причинилися би у значній мірі доуспіхів порівнуючої лїнґвістики іф ізіольоґії людської мови. Крімтого відчуваеть ся потреба зберігатидля пізнїйших поколінь взірці’пародньої музики й замітнїй-И1 их композицій нашого часу (пр.як радо послухав би нині знавецьмузики відривок якої небудь симфон ії Бетовена в його власнім ви-конаию !). Також було би інтереснимзаховати взірці мови знаменитихлюдий. Одначе тим вимогамне відповідав анї фонографЕ дізона, анї ґрамофон. Фоноґрафдавав досить добрий запис і йогорепродукцію, одначе не можнабуло дістати копій і переховатициліндрів на довший час. Грамофондавав в правдї копії, одначеванис і репродукція не були гарними.Тому треба було сконструуватиапарат, що лучив би в собіприкмети їх обох, фоноґрафу іґрамофону. Задач у ту приняв насебе університетський механік Ь.С ^ а д п а і йому в повнї пощастило.Нині вже можна спокійнопереховувати фонографічні записи(фоноґрами) і репродукувати їхбез найменшої зміни два тисячіразів. Академія приняла прихильнопіддану думку і в 1901 р. ужитоперший раз нового фоноґрафічногоапарату в практиці*. В тім то році•були зорґанїзовані на кошт АкадеміїНаук три наукові експедиції з фоноґрафом: перша до Бразилії,де пороблено записи тамошніхмов і говорів, друга до Х орватії,де проф. Решетар поробивзаписи хорватсько-слявонських говоріві третя на остров Лесбос,де проф. Кречмер зібрав багатонароднїх пісень. Крім того поробленозаписи деяких мов у самійлабораторії (пр. японської, румунської,чеської і ин.) і підхопленоголос деяких визначнїйших письменників,Усї ті фоноґрами зложенов осібній салі віденськоїА кадемії Н аук і таким чином положеноперші фундаменти під новукультурну інституцію, — архівфоноґрам.Ер.Вільні унїверситеські курсив Берлїнї. Потреба вільних університетськихвикладів, уладженихторік у Львові „Товариствомприхильників української літератури,науки й штуки“ мотивуваласьу нас перш усього сим, щопам хибує в загалі* українськогодержавного університету, який плекавби українську науку. А тимчасом не тільки в недержавнихабо теперішиими державними порядкамиупосліджених націй сильновідчуваеть ся потреба університетськихкурсів, які, вільні віднагляду держави, подавали би слухачамнауку, без огляду на становище,яке адепти тої науки всучасному державно-бюрократичномуорганізмі могли-б заняти.Про двічи основуваний „Вільнийуніверситет“ у Б рісселї подав ужеЛ Н В . в свойому місці звістку.Тепер хочу по відомостям, поданиму падолистовому числі* „ S o ­z ia listisch e M o n a tsh e fte “ за минулийрік, сказати кілька слів про„F reie H o c h s c h u le “, основану йведену в Берлїнї (отже місті знайкращим німецьким державнимуніверситетом!) від січня 1902 р.гуртком незалежних німецьких у-чених і лїтератів із Брупом Віллєта Вільгельмом Бельше на чолі.Перший із них у своїй інавґураційнійпромові пояснив мету й

завдане новоотворених курсів. Усучасній суспільности марнуеть сяиаса зародів духових сил саметому, що образованє, се привілейпосідаючих верств. Маси народніздобули вже собі участь у елементарнійосьвітї, але, як — щохочемо справдішнього розвиткукультури, а не тільки зверхньогоблиску, то мусимо стреміти досього, щоб висша осьвіта сталадобром і духовою поживою нетільки маючих кляс, а всего загалунації. А до сього веде консеквентнорозвиток нашої культуриі через усім доступну елементарнушколу до всім доступногонароднього університету. I-деал такого університету здійснитися може аж у будучій, гуманістичнійсуспільности; поки щомусимо класти основи під справдівільну, всім доступну висшу школу,незалежну від держави, від політичнихі релїґійних партій. Такоюшколою мала-б стати „F reie H o ch ­s c h u le “. Зараз у першому кварталізгуртувала ся в ній тисячкаслухачів, а число се чим далі росте.В V III кварталі' (від жовтнядо грудня 1904 р.) зросло значночисло прелєґентів (між пимивикладали дві доценгки), а скількістьциклів викладових побільшилася до 26. Ось інтересш йш ізаголовки сих циклів, з яких кождийобіймає 8 — 10 годин : Історіяновітнього малярства (Ф ел ь д );Нїцшого Заратустра (К антш тайн);Повість у новітній літературі (тойсам); Артист як педаґоґ (В іллє);Соціольоґія — нова наука (Опенгаймер); Сьвітогляд Ґетого вФавстї (В іл л є); Щ о знаємо проІс у с а ? (Капш тайн); Вплив культурина житє нервів (І Іе р іц );Проблеми новітньої суспільної е-кономії (Дамашке); Німецька м і­стика та її основи (Ш тайнер) іціла низка иньших. П іднести щеналежить, що заряд „Вільної висшоїшколи“ уділяв членам робітницькихтовариств 5 0 °/0 знижоквід оплати за курс, яка й так виноситьу цїлости тільки 4 M ap a­li. 1LII. Нові КНИЖКИ*Записки Наукового Товаристваімени Шевченка, виходятьу Львові що два місяці під редакцієюМихайла Гру шевського.Рік X IV . Т. L XIII. Кн. І. Львів,1905. З друкарні Наук. Тов. ім.Ш евченка. Ст. 1 9 2 , 8°. Ціна Зкор. З м іст : 1) Оборонна орґанїзаціяруських селян на галицькоугорськімпограничу в 1 8 4 8 - 49pp., наиисав Іван Кревецький. Ст,1-26. — 2) Кояаччина на переломіX V I і X V II в. (1591 — 1 6 0 3 ),написав Василь Доманицький. X I— X II. Ст. 1 1 5 - 1 3 6 . — 3)Матеріяли до історії суспільно-політичних і економічних відносинзахідньої України, подає МихайлоГрушевський, серія перша( 1 3 6 1 - 1 5 3 0 ) , ч. 1 — 43 (лалї буде).Ст. V + 1 — 4 6 . — 4 ) M iscellane a : а) Дві вихідні карти, подавДр. Ів. Ф ранко; б) Незнані віршіна смерть Ш евченка, под. Ю. Романчук;в) Чи бачванський говірсловацький, под. В. Гпатюк. Ст.1— 12. — 5) Наукова хроніка:Антронольоґічні й археольоґічнічасописи за р. 1903, огляд ЗенонаКузелї. Ст. 1 — 20. — 6) Біблїоґрафія(рецензії й справоздання).Ст. 1 — 33. — 7) Показчик до то­

мів L V II— L X II Записок Н ауковогоТовариства іменп Ш евченка(річник X II). Ст. 1 - 24. 8) Змісттт. І— L X II (по нїмецьки). Ст. 25— 33.ЕтноґраФІчний Збірник. ВидаєЕтноґрафічна Комісия НауковогоТовариства імени Ш евченка. Т.X V I. Г а л и ц ь к о-р усь к і народніприповідки. Зібрав, у-порядкував і пояснив др. ІванФранко. Випуск II. (В ідати— Дїти). У Львові, 1905. З друкарніНаук. Тов. ім. Ш евченка. Ст.Х Х У І-1-201 - 600. Ціна 5 кор.Збірник математично-природописно-лїкарскої секциї НауковогоТовариства ім. Шевченка.Т. X. П ід редакциєю Івана В ерхратскогоі д-ра Володимира Л е­вицкого. У Львові, 1.905. З печатніНаук. Тов. ім. Ш евченка.Ст. 242, *8°. Ціна 5 кор. Зміст:1) Іван Верхратский: МихайлоІіоляпьский. Ст. 1-6. — 2) Др.Іван П ул ю й : Кругова діаграмагенераторів для перемінних нрудів.Ст. 1-24. — 3) Др. ВолодимирЛевицкий : Про зерові місцяфункциї £ (s). Ст. І 3. — 4) З е ­нон Евгеп Горницкий: Проект е-лїпсоґрафу. Ст. 1 - 4. — 5) Др.Іван Пулюй: Електрична централкаГогенфурт фірми Г. Сиіроі синове в Кру мляві. Ст. 1 — 35— 6) Др. Сгефан Р удницкий:Знадоби до морфольоґії карпатскогосточища Дністра. Ст. 1 - 8 5 .— 7) Др. Іван Горбачевский: У-ваги о термінольогії хемічній. Ст.1-7; — 8) Др. Стефан Рудницкий: Літературні новини до ґеоґрафіїУкраїни-Руси. Ст. 1— і 7.— 9) Біблїоґрафія і хроніка, математично-фізична.Ст. 1 — 61.Хроніка українсько - руськогоНаукового Товариства імени Ш евченкау Львові. Р . 1905. Ч. 21.Вип. І. Справозданє за 1904 р.Львів, 195. З друкарпї Наук.Тов. ім. Ш евченка. Ст. 50, 8°.Ціна 1 кор.Chronik d6r u k rain isch en S ev -cen k o -G esellsch a ft der W issen ­sc h a ften in L em b erg. Jhrgg,1904. N. 19. H eft III. Львів, I9u 5.З друкарні Наук. Тов. ім. Ш евченка.Ст. 36, 8°. Ціна ЗО сот.Оборонна орґанїзація руськихселян на галицько-угорськім по-граничу в 1848 49 рр. НаписавІван Кревецький. (Відоитка з „Записок“,т. L X III). Львів, 1905. Здрукарні Наук. Тов. ім. Ш евченка.Ст. 58, 8°. Ціна 60 сот.Іван Франко. На лонї природиі инші оповідана. Львів, 1905.Накладом укр. руської ВидавничоїСпілки. (Перша серія. Ч. 72).6 друкарні Наук. Тов. ім. Ш евченка.Ст. 2 56, 8°. Ціна 3*60кор. З м іст : 1) На лонї природи.Ст. І — 14. — 2) Микитичів дуб.Ст. 15 — 33. — 3) Яндруси. Ст.3 4 — 55. - 4) Д ріяда, уривок ізповісти. Ст. 56 76. 5) Щ ука,Ст. 77 — 86. — 6) O di profanumvu lgu s. Ст. 8 7 - 117. — 7) Мавка,літня казочка. Ст. 1 1 8 — 125. —8) П ід оборогом. Ст. 126 - 150.—- 9) Мій злочип. Ст. 1 5 1 — 160.— 10) У столярні, із моїх споминів.Ст. 161 — 185. — 11) Поєдинок,зимова казка. Ст. 186 —191. — 12) Поки рушить поїзд.Ст. 1 9 2 — 198. — 13) Сойчинекрило. Із записок відлюдка. Ст.199 255. — Перший раз надрукованів сій збірці оповіданя:’Д ріяда, Під оборогом і Сойчинекрило. Оповідане „Микитичів д у б “було в правді друковане в „Славянськімальманаху“ на 1881 р.у Відні', але він був сконфіско­

ваний і не вийшов у сьвіт і оповіданедо тепер нікому в нас невідоме.Так само оповідане „Яидруси “ було друковане тільки попольськи так, що для нашої публікиявляєть новим. Иньші оповіданя були в правді друковані,але порозкидані по ріжних періодичних виданях. Тому добре, щоВ ид. Спілка видала їх тепер разом. В .Василь СтеФаник. Моє слово.Оповідапя. Львів, 1905. Накладомукр. руської Видавничої Спілки(Перша серія. Ч. 86). З друкарніНаук. Тон. ім. Ш евченка. Ст. 178,8 °. Ціна 4 кор. Зміст: 1) Діти.Ст. 3 — 5. — 2) Синя книжечка.Ст. 9 — 11. — 3) Засїданє. Ст.15 — 21. — 4 ) 3 міста йдучи. Ст.2 5 — 31. — 5) П ідпис. Ст. 35 —38. — 6) Лист. Ст. 41 — 4 4 . —7 ) Сьвятий вечер. Ст. 47 — 51. —8 ) У коршмі. Ст. 5 5 — 58 — 9)Побожна. Ст. 6 1 — 63. - 10) Виводилиз села. Ст. 6 7 — 69. — 11)Стратив ся. 73 - 76. - 12) Лесевафамілія. Ст. 7 9 - 8 2 . — 13)Катруся. Ст. 8 5 — 90. 14) Майстер.Ст. 9 3 —97. — 15) Маминсинок. Ст. 101 — 105. — 16) Ангел.Ст. 109 — 112. — 17) Осінь.Ст. 115 118. — 18) Ш кода. Ст.121 — 123. — 19) Н овина.' Ст.І2 7 — 129. — 20) Сама саміська.Ст. 133 135. — 21) Лан. Ст.І 39 — 140. — 22) Вечірня година.Ст. 1 4 3 — 146. — 23) Моє слово.Ст. 149 - 152. ї-- .24) Каміннийхрест. От. 1 5 5 — 167. — 25) Суд.Ст. 171 — 178. — Дві збірки оповіданьВ. Стефаника: „Синя книжечка“і „Камінний хр ест“ давновже розійшли ся в продажі. С у­проти того Вид. Спілка піднялася нового їх накладу і разом вотеїй книжці на прегарнім папері,з портретом автора, збільшивши їхіще оповіданєм „Моє слово“, друкованиму Л Н В-у, та новим оповіданєм,написаним спеціяльно длясеї збірки, п. н. „С уд“. О повіданяуложені в такім^порядку, якповставали, що важно знати всімдослідникам творчости автора. В.Джон Фенїмор Купер. Зьвіробийник.Із скороченого німецькоговиданя Павла М оріца переклавОнуфрій Пашук. (Л ітературио-науковаБібліотека. Ч. 9 4 — 96.) УЛьвові, 1905. Накладом укр.-р у-ської Видавничої Спілки. З др у­карні Наук. Тов. ім. Ш евченка. Ст.288, 16°. Ціна 1*60 кор. — Твори.Купера, а особливо його цикльоповідань про „Ш кіряну панчоху “ тішить ся й доси великою популярністюв цілім цівілїзованімсьвітї, особливо в скорочепій формі,як лектура для молодїжи. ВидавничаСпілка із огляду на великийорак у нас книжок тої катеґорії,як також 8 огляду на високу артистичнувартість і на щ иро-гуманнийдух, яким навіяні оповіданаКупера, розпочала отсим томикомпублікацію власне найкращогоциклю Куперових творів, користуючися скороченою перерібкою11. Моріца, що в Німеччиніщо року розходить ся соткамитисяч. За сим першим томикомпідуть дальші оповіданясього циклю (всіх пить), що будуть,паліємо' ся, цінним вкладому бібліотеку наших молодих поколінь.І. Ф.Війна з Японією. (Виданне у-країнської демократичної партії.Ч. 2.) З маною. У Львові, 1905.З друкарні Наук. Тов. ім. Ш евченка.Ст. 28, 16°. Ціна 20 сот.— Отся брошурка написана дужегарно, представляє ясним і при-

етуппим способом, що се таке Я-понїя та Японцї, причини війниїї з Р осією і дотеперішний перебігвійни. Наші популяризаториможуть поставити собі за взір отсюброшурку і навчити ся, як належитьписати, коли бажаєть ся,щоб написане розуміли найширшіверстви. В.Василь Білецкий. Оцїнка перекладупідручника пін, заголовком:Бсесьвітна іетория для висшихкляс шкіл середних. Т. III.(П ередрук з „Проміня“). Чернівці, 1905. З друкарні „Рускої Р а­ди “. Ст. 20, 8°. — Д. Вілецькийвидає вже третю брошуру, в якійвиказує масу річевих і язиковихпомилок у перекладах підручникаісторії, зладжених д. Барвінським,і призначених для висших кляснаших їімназий. Справді належитьподивувати ся разом із д. Білецьким,як можна такі книжки видаватиі ще й призначувати нашкільні підручники! Але се в насне першина, бо те саме можнаповторити майже про всі ипьшішкільні підручники, які понайбільшебувають кепськими перекладамиі аж рябіють від ріжнихпомилок. Супроти того основнаревізія всіх шкільних підручниківявляєть ся конечною потребою іто иильною. Крайній час зірватиз поганою латаниною. В .Творьі УІеонида Глибова. В и ­давництво „Викт»“. 14. У Кьіиврт.1904. 2 + Х Х + З б 5 - { - Ш стор.16°. Ціна 75 коп., на ліпшому папері1 р. 25 к. Симпатичне й діяльнекиївське видавництво „В ік “14-м томом своєї „Української бібліотекидало нам збірку творівД. Глїбова. Д осі такої збірки небуло: в Р о сії видано було кількомавиданнями тільки байки (невсі) та раз жарт „До мирового“ув Галичині Глїбова писання розкиданіпо всіх часописах, але те-ж.не зібрані. Н а Вкраїні' росийськійі не можна було досі їх зібрати,і проба, яку колись зробив підписаний,показала се виразно: байкиспершу заборонено, а потім —через усякі прохання та протекції,яких ужив видавець-власник, таксякдозволено, але не всі, а повикреслювавшинайневиннїші речітільки через те, що вони мали однаковийсюжет із байками Крилова,а через те се, мовляв, переклади,а перекладати на вкраїнськумову, а надто з московськоїне можна, бо се все „одинъ русскійязы къ“, то як же можна перекладатиз тієї самої мови натуж саму ? З другою часткою сталося ще гірше. Вона складалася: зі вступної передмови підписаного,з 'розвідочок небіжчикаТищинського про Глїбова, друкованихсвого часу в „Дзвінку“ іврешті з дитячих віршів та віршованихзагадок Глїбова. Ц ієїчастки цензура зовсім не пустиладо друку.Тепер трошки полекшало, і видавництво„ В ік “ могло упорядкуватиі видати повну збірку творівГлїбова. Щ о правда, в їй нема„Остапової правди“ — старих віршівГлїбова в росийсько-патріотичному д у с і; нема оракула „Ворожка“,а також двох московських,але з деякими українськими р о­лями, комедій: „Типическія сценысъ живыми картинами“ і „В е­селые люди или кровь не вода“ ;та все це не має жадної літературноївартости. За для свого виданнявидавці використали і друкованийматеріял і рукописний,і доки не знайдено нових авто-

їраф ів поета (а їх мабуть і буде),видання се можна звати, з згаданимиобмеженнями, повним.Б першій частині' книги надруковановсї байки (усього їх107). Найперші 8 їх, а надто якчитати їх у тій редакції, в якійїх у перше друковано в „Черниговскихъгубернскихъ відом о-стяхъ“, мало оріґінальні, бо тутавтор по рабському йде слїдкомза Криловом, лишаючи часом безперекладу цїлі фрази, надаючи їмтільки вкраїнську фонетику, — небуду тут наводити прикладів, боя вже казав про се докладнїйшев иншому м ісц і1). Але де-далї Глїбів писав, то все більше й більшевивначав ся його оріґінальний байкарськийталант. Хоч його байкий не такі плястичні, як „Приказки“Гребінки, апеж у їх багатосвоєї власної краси й принади втому оріґінальному поєднанню е-пічної манери байки з щирим у-країнським ліризмом, що тихоютечією проймає найкращі пєси. Досього треба додати мягкий гуморнезлобного кепкування і частопрегарно змальовані реальні малюночкиукраїнської природи йнашого п о б у т у ; сїєю останньоюрисою байки Глїбова переважають,напр., твори славетного московськогобайкаря, якого наш поетнаслідував за молоду.Другий відділ — віршовані загадки,друковані колись у „Дзвінку“, акростихи й{казки; властиво^до сього відділу треба-б притулитиі ті дитячі пісеньки, які потрапилидо третього, пазваногох) Див. книжку М. Загірньої й мою:*Л. И. Гл'Ьбовъ. Біографическій очеркъ«,Чернигів, 1900.„П оезії“, де вони номішані з віршамиписаними не задля дїтий.Ої загадки і пісеньки такі ґраціозніі часом із таким щирим по-чутєм... Щ о-ж до казок, то одназ їх — се невикінчена перерібкаПушкинової „Скавки о золотойрыбкй", а друга, „Д ул я“, щосьзовсім незрозуміле і недотепне. Ядопитував ся колись Чернигівцїв,що воно за сенс у сїй казці? Кажуть,що хтось десь комусь прилюднов Чернигові дав дулю і щона сю подію Глїбів і написав віршіспершу по московському, а тодіпереклав їх на вкраїнську мову.Може тому, хто 8нає ту подію, ся„Д уля“ й зрозуміла, але по ва симвона, мені здаєть ся, не має вартостиі в усякому разї зайва в дитячомувідділі.Віршів Глїбова не для дїтийне багато і вови вже не такі гарні,як дитячі твори сього дитячогопоета. Найбільше ранні* з їх маютьхиба такий-сякий біографічний ін ­терес (а надто, напр., невикінченапоема „Перекотиполе“ і окремооброблені уривки з неї), та й усївони дуже середньої вартости,опріч хиба трьох-чотирьох песок,— напр, прегарного своею щирістюмалюночка „У степу“, або відомої„Ж урби“ (Стоїть гора високая),що давно вже стала сяпіснею. На кінці маємо водевіль„До мирового“, а в початку коротенькийжитєпис Глїбова, описйого юбілею й останніх днів житяОл. Тищинського (з „Дзвінка“),коротеньке слівце від видавництва,два портрети Глїбова і малюнок йогомогили. Добре складене, чепурновидане і недороге видання. Б. Г .Божа искра. Оповидання проРафаэля С. Русовои. ВиданняЛЇТЕРАТ.-ШЗ, ВГСВДИК XXX. 7*

^Влаготворительнаго Общества ив -Данія .общепол^зныхъ и деш евцхъкнигъ“. Ж 28* . Л етерб, І 904. 48боків, 3 2 °. Ціна 5 коп. Інтелігентнийчоловік оцовідає, як вінзуртрів на селі зсдопдя Михаля зталантом до скульптури й малярстваі в дуже артистичною д у­шею. Зацікавлений оповідач закликаєйого до себе, показує йомукопію Сикстинської М адонни, атодї оповідає цро її творця. Оцовіданняпро. £афаеля вплетеночастками в оповідання про самогоМихаля,. який царештї таки досягаєзмоги вчити ся в петербурській»Академій худож еств“.Авторка мала метою властивопознайомити з Рафаеледа, а історіяв Михалем - г се та „беллетристика“,бее якої цензура не пустила-бдо друку книжки. Авторкацілком раціонально думала, що муситьпоказати той ґрунт, на якомуміг вирости й викохати ся великийартист-маляр. Та в тім річ,що в 4 8 стор. книжечки сторін іздвацять пішло на оповідання проМихаля та на малюнки. Н а останніх 2 4 стор. малого формату буйногодруку описано Італію , оновідженопро першу проповідь христіянствав Римі та про те, яквоно ширилось у Европі, про те,як поділили ся церкви, про пап,їх владу й надужиття, про аскети8Мперших віків христіянства,про гонения на єретиків, про б о ­ротьбу папи з француським коро;л ем ,, про епоху відродження й гуманістів,про Данта, Петрарку,Боккачія та їх твори, про те, якдовідались, що земля кругла таходить довкола сонця, про те, щознайдено Америку, про те, як епохавідродження відбила ся на малярстві,потім ровкавано житеписРафаеля і зиясняєть ся, чим добрадля людий артистична творчість.Зрозуміло, що таку сцлу;матеріалунема змоги на тому маленькомумісті, яке дала йому авторка,обговорити так, що усе було і .докладноі зрозуміло. Найліпше переказаноРафаелїв житєпис; а щодо иншого, то дуже часто се тількисухий реєстр історичних подій.Хто вчивсь історії, тому сей реєстрзрозумілий, але що зрозумієз його читач із народу ? Чи нездасть ся все се йому збираницеюнакопичених фраз про невідомій незрозумілі речі ? Щ об зробитивсе се зрозумілим, треба булоабо все оповідати ширше, або обмежитися на вужчий простір часуі на менше чибло фактів, обібравшитільки такі, яких конче требазадля самої теми про Рафаеля.А про те навіть і така книжкаможе дещо дати письменнїшому читачевиз народу, бодай зацікавитьйого Раф аелем ; самий же замір— познайомити нарід із ґенїєммалярства — такий симпатичний,що мусимо рекомендувати книжкуд-ки Русової, надто, що иншої нату-ж тему ми не маємо.Видано книжку дуже добре, згарними здебільшого малюнками,а се річ неминуча в оповіданніпро маляра. Б. Г.III. Некрольоґ,Д. 2 (1 5 ) марця умер у Катеринодарі „преподаватель“ кубанськоїучительської семинарії ІванР о т а р у трицять третім роціжитя. Як учитель він тїшив сящирою симпатією і глибокою прихильністюта повагою. Надввичайноінтелігентний, з глибокими

науковими інтересами, широко о-сьвічений і працьовитий від умівпритягати до себе - симпатію людийнавіть протилежнії поглядів.Надто любили його учнї. Середсеминаристів популярність він мавнадзвичайну. Н е диво, що присердечних товариських відносинахвін умів викликати в них глибокезацїкавленнє і до того, що булоголовним змістом його житя, до у-країнства. Українство для Ротаране було питанием лише язика абокультури і просьвіти; в його очахвоно мусїло обхоплювати собою всісторони СОЦІЯЛЬНО-ІІОЛЇТИЧНОГО ікультурно-економічного, житя українськогонароду. Воно скристалізувалося у нього і прийняло ясновизначені форми, коли на Чорноморцібула заложена Вільна Громада(Р . У. П .). Він покладав великінадїї на діяльність тої партії,тїшив ся незначними навіть їїуспіхами спеціяльно на Чорноморці.Вступивши членом до вільноїгромади він і сам багато працювавпоміж шкільною молодю, середякої мав величезний вплив і популярність...Завше виступав якУкраїнець. Н а загальних зібранняхгромадських, учительських, уріжних просьвітних інстітуціяхпорушував справи, що так або і-накше доторкались українськогопитання. Ш ироке розумінне останнього,річева, наукова арґументаціятого, що порушував або боронив,викликали повагу до йогоі щиру прихильність. Смерть Р о­тара — значка втрата для українства,головно з огляду на нечисленністьукраїнських активнихдіячів. Полишив також деякі науковіпраці. Одна з них „ЕпифанійСлавинецкій, литературныйдеятель X V II в.“ була друкованав „Кіевской С тар и н і“. Останнімичасами він пильно займав ся зби~раннем матеріялів до історичноїмоноґрафії про Антона Головатого,та не встиг виконати сеї праці.Нам пишуть із Катериподару,що під час похорону Ротара тамвідбула ся значна демонстрація.Крім ріжних верстов місцевого су ­спільства в похороцї взяли участьучні семинарії, жіночої гімназіїд. Робіцзон, а також і місцеві робітники.Серед вінків чимало булоз червоними лентами —■ від чорноморськоївільної громади Р . У.II,“, від „товаришів із Р. У. Ц. ззакордону“ і ин. Говорено надмогилою багато промов від п редставниківріжних ґруп, із якиминебіжчика звязували ті чи иньшііптереси. Відспівано українськийжалібний марш. Врешті* поліціязвеліла зняти з катафальку вінки8 червоними написами і арештувалатрьох чоловік. С, Петлюра.IV. З громадського житя,Товариство запомоги українськимписьменникам. Читачам„Літературно-наукового Вістника“нема чого розказувати про тяжкестановище українського письменникана росийській Вкраїні. Немасвоїх орґанів, нема анї духовогопоєднання з публикою, анї поєднанняпроміж себе, анї заробітку,який давав би змогу жити з літературиі для літератури. Поки вР осії панувала система Плєве ікомп., не було, звісно, чого й думатипро те, щоб українські письменникимогли придбати собі нето періодичний орґан, а хоч биякийсь притулок, якесь товариствощо могло-б їх підтри­їх тяжкому становищу.запомоги,мувати в

Що правда, навіть не вважаючина таку безнадійність, люди пробували:прохали відновити „временно“ скасований „Ю го-западныйотд^лъ Географическаго общества“або дозволити товариствоім. Максимовича, але на такі проханнянавіть не було відповіди.Відколи ж у Р о сії забренїли насходї перші проміні зорі нового,похожого па людське житє, і вкраїнськіписьменники в Київі зновупабрали ся надїй та й склали статут„Товариства запомоги українськимписьменникам“. Проектованетовариство має запомагати українськихписьменників у їх матеріяльнихпотребах і в літературнійроботі. За для сього вон о: а)видає одноразові або повсякчаснізапомоги письменникам або їх сїмям;б) дбає про літературний за ­робіток для письменників; в) вишукуєавторам видавців, або самовидає їх п р а ц і; г) иншими способамизапомагає їх матеріяльно;д) пособляє розробляти теоретичнічи практичні питання, поєднаніз літературною діяльністю і пособляєписьменникам у їх літературнійпраці, заводячи бібліотеки,постачаючи книги й рукописи дороботи, беручи ся · за посередництвоміж письменниками та всякимилітературними й ученими ін ­ституціями; може видавати, колидозволять, періодичний орґан і т.и. Членська вкладка пять рублівна рік. Статут товариства підписало,в голові з проф. В. Антоновичем,26 чоловіка професорів,ґімназіяльних та инших учителіві лїтератів. Прохання до міністерствапідписав д. Іван Левицький-Нечуй.П ослано прохання11 січня сього року ст. ст. Чидозволять хоч тепер се товариство,чи ні — невідомо. Але вкиївських часописях звістки пройого не можна було подати: редакція„Ш евскихъ Откликовъ“,до якої подано було статейку протовариство, відповіла авторови, щоцензор усе заборонив. Б. Г.