Вісник, 1905, ч.30

людий моя укохана пісня, иїби зірвавсь який страшний стогін, перемішанийз несамовитим свистом вітру, а далі неначе одзиваючися на той стогін, тільки десь далеко, далеко захлюпотіли хвилі,—то Микола Виталевич догравав акомпанїямент на роялю. „Неначезнав, із якої почать“, — подумала я прихиливши ся до кольони° і занімівши на місці. С ерце коли не коли тільки тьохкало, бо яспиняла його, щоб не перебивало слухать, щоб не перебивало д у ­шею літать у ту далеку та дорогу давнину.Почавши з цієї пісні, співалр далі ще й ще багацько усякихпісень, під впливом котрих я поводилась, піде правди дїти, якексцентрична панна, — то на силу здержувала сльози, то сьміялася до сліз, то сердилась, як часом у пісні висьміювали дівчат.Брати кривились, морщились на мене, щоб я поводила ся інакше.Але я відповідала їм, щоб швидче відчепились, що дома буду сидітинерухомо кілька місяців, а тут не можу инакше. От скінчиливже останню пісню і Лисенко схилив голову.— Гарно батьку! ще раз, ще р а з! Щ о ц е? Що ц е? ! — д у­маю я, здивовано оглядаючись на всі боки, не ймучи й віри своїмухам. Я в перше, бачте, почула, що на рідній мові не то що говорять,а навіть кричать у зібранні. Це збентежило мене, я начезраділа, чи злякалась чого, сама не знаю, як сказати, тільки начеаж мороз пробіг по тілу.— Г у са ! Гей не дивуйте! Щ е раз. ще р аз! лунало позал і, а далі вся молодїж, більша часть котрої були учні, так і подаласьна естраду, тай підхопила „батька“ на руки і стала носити,але він однросивсь якось; його спустили і пішли слідом заним співаю чи: „Гей не дивуйте“ ; тільки цю пісню всі вже співали,хто хотів.Лисенко і його новий хор пішли десь співаючи на иньшийвихід і зникли з очий. Люди розходились, пішла і я за ними.Усякі думки роїлись у моїй голові, а на душі було і тяжко,і весело...На другий день їдучи до вокзалу я стала помічати, що „ізстріх вода дуже щось крапле“, як співали в веснянках. Яка-ж томенї „мандрівочка пахне*, що я на санях? Н у, та нічого: мусить„дядя “ позичить воза, чи брички, то якось вернусь до д о м у ; ото-жі заспокоїлась на тім. Сіла в ваґон і понесла мене залізниця скрізьланами. В одну мить щез Київ із очий моїх. * Дивлюсь я в вікноі бачу, що весна вже на дворі, бачу, та не помічаю, і не про те