Вісник, 1905, ч.30

— Так, се видно, — сказав я оглядаючи чужинецький почерк.Було се англійське письмо, остре і дуже велике. Але припоодиноких чертах дрожала рука майже незамітним дрожанем, якепишуча старала ся мабуть укрити.— А се той пан, — сказав портіер, показуючи на числа 94і 95, де я читав :„M onsieur de V ide, m em b re de la C ham bre, P a r is“.— Ce її вуйко, — говорив портіер.— А га, — віцповів я, а уявляючи собі фіґуру того пана,байдужно чемного, думав я собі :— Очевидно. Х отіла, щоб її берегли, а не займали...— Се посол, — сказав портіер.— Чому-ж нї, — відповів я, — він може був навіть колисьміністром, — міністром почт і телеґрафів.А піднісши голову я побачив його, пана де В ід, як сидїв заскляною стїною в вестібулї, де травив свій обід, зігнувши ся над„Le T e m p s “.У найблизших днях бачив я паню де Кірона і пана де В ід усев тім самім часї і на тих самих місцях. Вони нї з ким не говорилиі нїхто їх не знав.Купелеві гості охрестили паню де Кірона „дамою з поясом“.— Знаете, — запитав мене портіер одного ранку, — що написанона пряжцї її пояса ?— Н ї!— Се зелїзна пряжка, — сказав портіер.— Так, — відповів я. — Але що-ж на ній написано ?— Je t ’ap p artien s, — відповів портіер, а його очи заблищализ за пенсне.— Як ви дізнали ся про се ? — запитав я.А ле портіер, мудрий чоловік, якого зіньки блищали по частиприхильністю, а по части злорадністю , засьміяв ся і сказав:— Н а моїй посаді зпаеть ся все більше від иньших людий*І минали дпї і не притрапляло ся нічого нового...Або радше, притрапила ся марниця, меньше як ніщо, а всетаки...Було в обідну пору. Молодий кельнер, що услугував пристолї пані де Кірона, прикрасив сьогодня стіл братками, тими темними,що такі глубокі краскою. Офелїя говорить раз до данськогокороля, що їх чашечки означають забуте.