Вісник, 1905, ч.30

Т оді було вже видно, і нараз — закапав дощ. Дощ — такийяк і в нас, найзвичайнїйші крапельки води. Він пішов такнесподївапо, так не до речи, і ми всї так злякали ся, що змокнемо,що покидали гармати, перестали стріляти й почали ховати ся кудипопало. Конюх, із яким ми що-йно говорили, поліз під лафеті скулив ся там, хоч його там що хвилі могли задавити; товстийфаерверкер почав навіщось роздягати вбитого, а я кидав ся побатерії, шукав чогось, плаща чи парасольки. І від разу, в цілійвеличезній царині, де капнув дощ із навислої хмари, запануваланезвичайна тиша. В ерескнула спізнена шрапнель, і стало тихо —’так тихо, що було чути, як сопе старий фаерверкер і стукаютьпо каміпю й по гарматах краплі дощу. І сей тихий і частий стук,що нагадував осінь, і запах змоченої землі, і ся тиша немов бирозірвали на хвилину крівавий і дикий кошмар, і коли я глянувна мокру, блискучу від води гармату, вона несподівано й дивнимробом нагадала мені щось миле, тихе, моє дитинство, чи моє першекоханнє. Але далеко дуж е голосно прогримів перший вистріл,і зникло зачарованнє хвилевої тиш і; так саме нагло, як ховали ся,люди почалн вилазити зі своїх схован ок; на когось закричав товстийф аерверкер; гукнула гармата, за нею друга, третя — і зновукрівавий, безпереривпий туман обгорнув змучений мозок. І ніхтоне завважив, коли перестав д о щ ; пригадую тілько, що в убитогофаєрверкера з його товстого, набряклого обличя котила ся вода, —мабуть дощ ішов досить довго......П ередо мною стояв молодецький охотник і мельдував, держучируку „під козирьок“, що Генерал прохає нас утримати сятілько дві години, а там надійде підмога. Я думав про те, чомуне спить мій син, і відказав, що можу втримати ся скілько вгодно.Але тут мене зацікавило його обличе, мабуть своєю незвичайновражаючою блідістю. Я не бачив нічого білїйшого над се обличе:навіть у мерців було більше барвисте обличе, ніж се молоденьке,безвусе. Мабуть дорогою до нас він дуже перелякав ся і не мігзаспокоїтись, і руку біля козирька держав для того, щоб сим звичайнимі простим рухом відігнати божевільний страх.— Ви боїтесь? — спитав я, торкаючи його за лікоть. Алелікоть був мов деревляний, а сам він тихенько всьміхав ся й мовчав.Певніш сіпались усьмішкою самі уст а його, а в очах буласама молодість і страх — і більш нічого.— Ви боїтесь? — спитав я внову лагідно.