Вісник, 1905, ч.30

уже роскіш ; наспіваємось було в волю ; тоді уже і батько й, маманас слухають, та дивують ся, що такі чудові пісні'. Ш видко булопролетять ті сьвятки — як один день; знов і гості наші і братиїдуть до Київа, а я зостаюсь одна дома і бере мене жаль, що нескоро уже знов почую пісні*.Н у, думаю, не я буду, коли не поїду на концерт Лисенка.Попросила братів,· щоб звістили. От якось у кіпцї лютого одержуюя листа; пишуть брати, що першого марця має бути концерт:„будуть співать „Веснянки“ і иньші пісні. П риїздж ай!“ Я зраділата скоріще до мами, потім до батька, та все прошу, щоб цустилив Київ. Батько й к а ж е:— Даремна трата, гроший, це вже роскіш буде для тебе, тайдорога така — не сьогодня-завтра розпустить, тодї й висилай 8атобою чим хочеш до вокзалу — ні сапьми, нї возом. Тай чи близенькийсьвіт — цілих 60 в ер ст !Я вже й виплакала ся нераз, та все прошу. Мама од разузгодилась, а батько таки довгенько сперечав ся, а далї й він згодився, бо й сам таки не від тих гроший, і сам страшенно любитьмузику. О то-ж і пустили мене, спасибі їм. Ну, думаю, коли-б якбудь виїхати скоріще, а там як буде, то буде. От дали мені паруконий, легенькі саночки, та погопича діда, і випровадили мене наніч до „ д я дї“ в село Б., верст за 40, а з відтіль іще верст 18 довокзалу. Поїхала я. Коні сьвіжі, перебігли ті 40 верст швидкодорога не встигла докучить, та до неї я й не придивлялась, бо нарадощах усі думки мої були десь не зо мною. Всьміхнув ся „дядя “побачивши мене, здивував ся трохи, що по такій дорозі приперласьнебога, та розпитавши ся, що я їду до Київа, розиорядив сяще з вечера, щоб у досьвіта одвезли мене до вокзалу, бо мій фурманне знав дороги. На другий день вранці я була вже на вокзалі,а в 11 годинї дня в Київі. Брати дістали білета і в вечерія вже бігла на концерт, що відбував ся тоді в залі „купецькогозібраня“. Вибравши місце я стала ждать: мене брала вже не-*терп іячка і я сердила ся на публику, котра, як мені’ здавало ся,і не збирала ся стихнуть. На естрадї вже стали показувати сяхористи. „їй усе не вдивовижу, — думала я в заздрістю , — вонапересичена, ця публика“. Коли ось залунали по залі гучні та дружнїоплески і на естрадї з’явив ся Лисенко. В сі від разу стихли;Лисенко кивнув головою. „Ой нема, нема нї вітру нї хвилі із^нашої України...“ залунала по залї і понесла ся десь над головами»