Вісник, 1905, ч.30

глуздо похитуючи ся, як пяний, що блю є; і шия в нього булав крови, — певно він хапав ся за неї руками.— Н у, — сказав я нетерпляче.Він відхитнув ся від ваі'она й понуривши голову, зігнувши сяяк старий, пішов десь у темряву геть від усїх нас. Не знаю чого,й я пішов слідом за ним, і ми довго йшли, все кудись у бік, гетьвід вагонів. Здаєть ся, він плакав; а мепї стало нудно й самому схотілося плакати.— С тій те! — крикнув я зупиняючи ся.Але він ішов, на силу пересуваючи ноги, зігнувши £я, подібнийдо старого, з своїми вузкими плечима й шаркаючою ходою.І швидко він пропав у червонуватій імлї, що здавала ся сьвітлом,але нічого не осьвічувала. А я лишив ся сам.Ліворуч, уже далеко від мене, проплив ряд неясних огнів— се пройшов потяг. Я був сам серед мерцїв і вмираючих. Скількоїх іще зосталось? Біля мене все було нерухоме й мертве, а даліцїле пбле ворушило ся мов живе — чи то може мені так здавалося тому, що я був сам. Але стогін не втихав. Вій стелив ся поземлї — тонкий, безнадійний, подібний до дїточого плачу або доскавучаннятисячі покинутих, замерзаючих песенят. Як гостра, безконечнакрижана голка впивав ся він у мозок і поволи рушав сявперед і назад — вперед і назад...Шестий уривок....се були наші. Серед тої дивної заплутанини рухів, щоостанній місяць переслідувала обидва війська, наше й вороже, ламаючивсі нрикази й пляни, ми були певні, що на нас насуваеться ворог, а власне четвертий його корпус. І вже все було готоведо атаку, коли хтось із нас у бінокль ясно побачив наші мундури,а за десять хвилин догадка стала спокійним і щасливим переконанєм: се були наші. І вони, видно, пізнали н а с : вони наближали сядо нас цілком спокійно і в сьому спокійному рухові відчувала сятака сама як і в нас щаслива усьмішка несподіваної стрічі.І коли вони почали стріляти, ми якийсь час не могли зр озуміти,що се значить, і ще всьміхали ся під цілим градом шраннелїві куль, що обсипали нас і відразу виривали з рядів соткилюдпй. Х тось крикнув про помилку, і — я твердо пригадую се·— ии всі побачили, що се ворог і що форма ся — його, а не нашай нечайно відповіли вогнем. Хвилип мабуть за пятнацять після