Вісник, 1905, ч.30

мені страшпо. Ви принесли самовар, а меиї на нього сором булодивити ся. Н а самовар.Той знову засьміяв ся. Х тось крикнув:— Се чорт знає ш,о таке. Я піду до дому.— До дому?— Ви не розумієте, що таке обовязок!...— До дому? Слухайте: він хоче до дому!Підняв ся загальний регіт і жахливий крик і знову всї замовкли,підлягаючи незрозумілому. І тут не сам я, а всї, скільконас було, почули се. Воно йшло на нас із сих темних, загадковихі чужих п іл ь ; воно підіймало ся з глухих, чорних щілин, де щеможе вмирають забуті й затеряні серед каміпя, воно лило сяз сього чужого, невиданого неба. Мовчки, млїючи від жаху стоялими довкола погаслого самовара, а з неба на нас пильно й мовчкидивила ся величезна й безформна тїнь, що піднялась над цілимсьвітом. Нараз зовсїм близько коло нас заграла музика, мабутьу полковиика, й шалено-веселі, голосні звуки немов спалахнулисеред почи й тиші. З шаленою веселістю й визовом грала вона,спішна, нестрійна, занадто голосна, занадто весела, й знати було,що й ті, що грають, і ті, що слухають, бачуть так само як і мисю величезну, безформну тїпь, що підняла ся над сьвітом.А той в орхестрі, що грав на сурмі, вже носив очевиднов собі, в свойому мізку, в своїх вухах сю величезну, мовчазливутїнь. Уриваний і ламаний звук кидав ся й стрибав, і біг кудись,у бік від иньших, самітний, тремтячий від жаху, божевільний.І решта звуків неначе озиралась на н ь о го : так незручно, спотикаючись,надаючи й підіймаючись бігли вопи розірваною юрбою,занадто голосні, занадто веселі, занадто близькі до чорних щілин,,де ще може вмирали забуті й загублені серед каміня — люди.І довго стояли ми довкола погаслого самовара і мовчали.Пятий уривок..,.я вже спав, коли лїкар розбудив мене, потихеньку штовхаючи.Я скрикнув прокидаючись і схоплюючись, як скрикувалими всї, коли нас буджено, й кинув ся до виходу з шатра. Алелїкар міцио тримав мене за руку й перепрош ував:— Я вас перелякав, вибачте менї. Я знаю, що ви хочете спати..*