Вісник, 1905, ч.30

Вийшовши вчора рано в парк стрітив я тягаровий віз, щобув у повнім розгоні’ і наладований куфрами.Кароль сидїв яснїючи на козлї.— 88 від’їздить, - закликав, коли віз переїхав попри мене.Дальше в алеї надійшов малий пікольо. В ін новик у службіі гордить ся кождою депешою, яку несе до телеґрафічного уряду,а яка написана якоюсь чужою мовою.— Се по француськи, — сказав поважно і наставив менї телеґраму.— Так, по француськи, хлопче, — сказав я і взяв її зовсім■байдуже.Але нагло задержав я телеґраму в р уц ї:Там стояло :„Vicomte de Quironat. Château de Quesnay Blois. Отже —вертаю. Люіза*.„Отже — вертаю “.І „отже“ було написано дуже великими буквами, неначе підтиском постанови, яка в меньших і дрожачих буквах „вертаю“ стала•бліда і непевна.„Отже вертаю “.Я ще стояв із телеграмою в руцї, як пікольо сказав :— Я мушу йти.— Так, — сказав я і здрігнув ся.І хлопець полетів далі* на своїм колесі з депешою.Коли я прийшов до портіерської льожі, сидїв портіер передствореною книгою гостий. Перевертав сторону за стороною. Потім^показав на 88 до 93 :„La Vicomtesse de Quironat. Château Quesnay. B lois“.— Щ о могло-б за тим крити ся ? — запитав.— Н е знаю, портіере.Він підніс голову.— Т хе, і я не знаю, — сказав. — Але в житю відіграється чи одну комедію.— І драму, портіере, — сказав я.В тій самій хвилі прийшла покоївка.— Портіере, - сказала, — дама з під числа 88 забуласвій пояс.— До сто тисяч !