Вісник, 1905, ч.30

віддих і сухе чмакання пересмаглих уст. Але слів я не чув. Усімовчали, немов би то йшло військо німих, і коли хтось падав, топадав мовчки, иньші натикали ся па його тїло, мовчки підіймалисьі не оглядаючись ішли далі — немов би сї нїмі були до того щей слїпі й глухі. Я сам кілька разів падав і тодї мимо волї розплющувавочи і те, що я бачив, здавало ся дикою вигадкою, важкиммаячінням збожеволілої землі. Розпалене повітре тремтіло,й беззвучно, немов готове потекти, тремтіло каміння; й дальші ряди>людий на скруті, і гармати й конї відірвали ся від землі й беззвучно,мов драглі колихали ся, неначе не живі се люди йшли,а військо безтілесних тїний. Величезне, близьке, страшне сонцена кождій люфі рушниці, на кождій металевій блясі розсьвічувалотисячі маленьких сліпучих сопць і вони звідусіль, із боку, з низувдирали ся в очи, огнено-білі, гострі як кінці до-біла розпеченихбаґнетів. А суха, пекуча спека пробирала ся в саму глибинутіла, в кістки, в мозок, і здавало ся часом, що на плечах хитаеть.ся не голова, а якась чудна й незвичайна куля, важка й лехка,.чужа й страшна.І тодї — тоді зненацька вгадав я свій дім, куточок кімнати,клаптик голубих шпалерів і запилену непочату карафку з водою^на мойому столику — на мойому столику, в якого одна ніжка коротшавід иньших і під неї підложено згорнений клаптик паперу*.А в сумежнім покою — я не бачу їх — сидять би то моя жінкай сип. Коли б я міг кричати, я закричав би — такий незвичайнийбув сей простий, ніжний образ, сей клаптик блакитних шпалерів,.ся непочата, запилена карафка.Я знаю, що спинив ся піднявши руки, але хтось із задуштовхнув мене й я швидко пішов на перед, розсовуючи юрбу, спішучи кудись, уже пе відчуваючи нї спеки, нї втоми. І я довго·йшов так крізь мовчазливі безконечні ряди, минаючи червоні спеченіпотилицї, майже торкаючись безсило опущених баґнетів, колагадка: щож се я роблю, куди се я йду так спіш но? спинила мене.Так само спішно звернув я в бік, вибив ся на простір, перелїаякесь провалля й заклопотаний сїв на якийсь камінь, наче б тосей твердий, гарячий камінь був метою всіх моїх змагань.І тут у-перш е я почув се. Я ясно побачив, що сї люди, щомовчазливо йдуть у соняшному сяйві, помертвілі від утоми й спеки,хитають ся й падають — що се божевільні. Вони не знають, кудийдуть, не знають — на віщо се сонце, не знають нічого. В них