Вісник, 1905, ч.30

— Н у, й нехай собі ховаеть ся, — а мені треба вилізатиз : ванни, — легкодушно сказав я, і брат усьміхнув ся й покликавслугу, і вони в-двох виняли мбне з купелі й одягли. Потому Я ПИВ;пахучий чай із своєї склянки з пружками і думав, що жити можнай без ніг, а потім мене відвезли до мого кабінету, до мого столу,ц я приготовив ся працювати.До війни я робив для журнала огляд чужоземних літератур,і тепер біля мене, під рукою лежала купа сих любих, прегарнихкниг у жовтих, синіх, цинамонових окладниках. Р адість моя булатака велика, роскіш така глибока, що я не зважував ся початичитати й тілько перебирав книжки, ніжно пестячи їх рукою. Я чув,що по мойому обличю розходить ся усьмішка, певно дуже дурнаусьмішка, але я не міг стримати її, любуючи ся шрифтами, вінєтками,строгою й прегарною простотою малюнків. Як багато в усьомуцьому розуму й почуття краси ! Скілько людий мусїло працювати,шукати, скілько треба було вжити таланту й смаку, щоб утворитихоч би отсю букву, таку просту й чепурну, таку розумну, такугармонійну й красномовну в своїх попереплітаних рисах !— А тепер треба працювати, — поважно, з пошаною допрацї, сказав я.І я взяв перо, щоб написати заголовок — і паче та жаба,привязана за нитку, ваплигала по папері моя рука. Перо тикалося об папір, скрипіло, сіпало ся, нестримно ховзало ся на всі бокий виводило погані лінії, обірвані, криві, позбавлені всякого змислу,І я не скрикнув, не ворухнув ся — я похолов і завмер, сьвідомийнаближеня страшної правди ; а рука стрибала по ясно осьвіченомупапері, й кожен палець на ній трусив ся в такому безнадійному,шаленому жаху, немов вони, сї пальці, були ще там, навійнї, й бачили луну пожежі і кров, і чули стогін і зойки невимовногоболю. Вони відділили ся від мене, вони віджили, вони сталивухами й очима, сї шаиено тремтючі п а л ь ц і; і холонучи, не маючисили скрикнути й поворухнути ся я стежив за їх диким танцем почистому, ясно-білому аркуші.І тихо було. Вони гадали, що я працюю, й зачинили всідвері, щоб не перешкодити мені аиї єдиним звуком. Самітний, позбавленийзмоги рушати ся сидїв я в покою і покірно дивив ся,як тремтять мої руки.— Се нічого, — голосно сказав я, і в тиші кабінету голоспрозвучав хрипко й негарно, як голос божевільного. — Се нічого.