Вісник, 1905, ч.30

а я чомусь відштовхував його ногами й знову заспув, і немо&у снї чув уривки розмови.— Н а семій верстві.— А лїхтарі забули?— Н ї, він не піде.— Сюди давай. Подайсь трохи на зад. Отак.Вони сіпались на місці, щось стукало. І ступнево від усіхсих звуків і тому, що я лїг вигідно й спокійно, сон почав покидатимене. А лікар заснув, і коли я узяв його за руку, вона буламов у мерця, вяла й важка. П оїзд уже їхав, помалу й обережпо,трохи здрігаю чись і немов намацуючи шлях. Студент-санїтар за -сьвітив сьвічку в ліхтарні, осьвітив стїпи й чорну діру дверий,і сказав сердито.— Якого чорта! Дуже ми їм потрібні. А його розбудіть, покавін не розіслав ся. Т оді нічого не вдїеш, я по собі знаю.Ми розбудили лікаря й він сїв здивовано поводячи очима.Х отів знову завалити ся, та ми не дали.— Добре б зараз горілки ковтнути, — казав студент.Ми випили по ликови коняку й сон пройшов цілком. Великий,чорний чотирокутник дверий став рожевіти, почервонів; десь замогилами показала ся величезна, мовчазна калюжа, неначе середночи сходило сонце.— Се далеко, верстов за двацять.— М енї зимно, — сказав лікар ляснувши зубами.Студент визирнув за двері й кивнув менї рукою. Я подивився : в ріжпих місцях виднокругу стояла така сама нерухома луна:неначе десятки сонць зіходили разом. І вже не було так темно.Далекі могили густо чорніли, виразно вирізуючи ламану, хвилястулінію, а близько все було залите червоним, тихим сьвітлом, мовчазливимі нерухомим. Я глянув на ст у д ен та: лице його було помальоваиетим самим дивоглядним червоним колїром крови, переміненоїна повітрб й сьвітло.— Багато ранених? — запитав я.Він махнув рукою.— Багато божевільних. Більше ніж ранених.— Справжніх ?— А то ж я к и х!