Вісник, 1905, ч.30

Я діктувати-му. Адже Мільтон був сліпий, коли писав свій „Загубленийр ай “. Я можу думати, а се найголовнїйше.І я почав складати довгу, розумну фразу про сліпого Мільтона,але слова плутали ся, випадали мов із кепського набору, йколи я придумував кінець фрази, я вже забував початок її. Я хотівтоді пригадати, з чого се почалось, чому се я складаю сю дивнуфразу без жадного змислу про якогось Мільтона, і не міг.— „Повернений рай“, „Повернений рай“, — твердив я й нерозумів, що се значить.І тут я завважив, що я взагалі багато забуваю, що я ставдивно забудьковатий і плутаю знайомі обличя; що навіть у звичайнійрозмові забуваю слова, а часом і знаючи слово ніяк не можузрозуміти його значіпя. Я ясно уявив собі свій теперішній день :якийсь дивний, короткий, обрубаний, як мої ноги, з порожніми, загадковимимісцями, довгими часами непритомности або зомлїня, проякі я нічого не можу згадати.Я хотів покликати жінку, але забув, як її звати — і се вжене здивувало й не злякало мене. Тихенько прошептав я :— Жінко !Н езграбне, незвикле слово тихо прозвучало й завмерло не викликавшивідповіди. І було тихо. Вони бояли ся необережним звукомперешкодити моїй праці. І було тихо — справжній кабінетученого, лагідний, тихий, що настроював до тихих думань і творчости.„Любі мої, як вони піклують ся мною“ — подумав я зворушений....І вітхнене, сьвяте вітхнене опанувало мою душу. Сонцезасьвітило ся в моїй голові й пекуче творче проміне його бризнулона весь сьвіт, розсипаючи квіти і пісні. Квіти і піснї. І цілу нічписав я не чуючи втоми, свобідно буяючи на крилах великого,сьвятого вітхнення. Я писав велике, я писав безсмертне — квітий піснї. Квіти й пісні...[КонЄЦЬ буде].Переклала (Ж арі^сл аГСолтаїиса.