1386581014_radar_nr7_elektr

adar prosa/proza/проза/проза
102
Was will er von mir Ich würde mich ja auch gern besser
mit ihm verstehen. Aber ich halte mich an die Distanz,
die er festgelegt hat. Ich schweige. Fast wäre ich hysterisch
geworden. Aber ich habe mich beherrscht. Ich habe
in dem kalten Zimmer gesessen und mit trockenen Augen
auf die Buchreihen gestarrt, bis mir die Langeweile hochkam.
Wenn nicht Sonntag wäre, würde ich die Wäsche
machen oder im Garten Unkraut jäten. Aber schon allein
von dem Wort Sonntag fröstelt mich. Meine Sonntage
waren fast immer einsam gewesen. Und draußen regnet
es. In der Kirche ist Gottesdienst, es ist bis hier zu hören.
Die Leute kommen nach Hause, essen sich an Warenyki
satt und legen sich schlafen. Urischer Siesta. Er sagt, dass
ich die Menschen hasse. Das stimmt nicht. Ich kann nur
Жінка:
Я – маленька дівчинка. Ненароком проковтнула волосину.
Тепер чекаю смерті. Надворі смеркається. Зацвіли
ружі коло хвіртки. Всі люди веселі, сміються. А я
ходжу зі своїм страхом і не насмілюся сказати нікому,
що, певно, помру. Мені дуже не хочеться вмирати.
Я ще не знаю, що таке смерть. Лише здогадуюсь, що
більше не побачу цього чудового літнього вечора.
Але це минулося наступного ранку. Я згадала той випадок
з дитячих літ, коли моє невдоволення сягнуло
крайньої межі, коли вже треба кричати. Не в тім річ,
що мене ніхто не почує й не допоможе вирватися
з-під чорних крил дощової ночі. А в тім, що я не знаю
більше ніякого світла, крім світла призахідного сонця,
та й те померкло під час дощів.
Я сьогодні пішла дивитися на воду. Уріж не затопить,
бо він зручно всівся на горбах, але міст може зрушити,
і як я тоді доберуся до Львова
Чоловік не схотів. Запхав ноги ледь не в електричний
камін і читає. Він ніколи не дивиться мені в очі, а зараз
тим більше. Машина, що зветься шлюбом, зламалася.
Я перебрала у пам'яті всіх знайомих чоловіків.
І кожен з них без охоти їв би зупу без м'яса і не любив
би мене вночі після мого цілоденного мовчання. То
вимушене мовчання – у мене непереборний жіночий
інстинкт не починати і не закінчувати розмови
першою.
Я щосили трималась за поручні мосту, коли дивилась
на похмурі бурі хвилі. Ніяка сила не змусила б мене
стрибнути вниз, але диявол міг би зіштовхнути. Здається,
він стоїть за плечима у подібних ситуаціях. Під
дощем і гори, й ліс видавалися гидкими й мертвими.
Скількох звірят вода повиганяла з нірок і як промокли
бузьки в своїх гніздах. Нікому не є добре цієї пори.
Увечері пропало світло і було так холодно, що я розпалила
і вилізла на піч. Гасова лампа стояла перед
чоловіком, і він силкувався щось читати. Врешті підвів
голову і спитав:
– У тебе немає ніякої свіженької історії про опирів чи
пана в чорному костюмі з блискучими ґудзиками
– Хочеш розважитись
lieben, was mir gehört, zu hassen habe ich kein Recht.
Aber auch der Sonntag ging vorüber. Nachts verspürte
ich Erleichterung. Wenn nur die Tage schneller vergehen
würden. Mit den Nächten werde ich schon irgendwie
fertig. Ich weiß, dass man so nicht leben kann, dass man
entweder Ergebenheit braucht oder die Kraft, alles zu
zerstören. Irgendetwas hält mich zurück. Vielleicht die
Schwäche. Es reicht schon, mich zu liebkosen und mir
gut zuzureden, dann halte ich jeden Feind für einen
Freund. Und lebe dabei weiter nach meiner ganz eigenen
weiblichen Logik.
[Übersetzung: Lydia Nagel]
– Хочу, – сказав він і якось дивно подивився на мене.
– Нема.
– Шкода, шкода. Тобі вже, певно, набрид Уріж
– Як завжди.
– Поїхала б кудись.
– Поїдемо разом.
– Ти ж знаєш, що я тільки-но вернувся!
На тім розмова обірвалася. Я наче мокрою ганчіркою
стерла її з пам'яті. Коли чоловік пішов спати, бо не
мав до чого гріти ноги, я ще довго сиділа на печі, доки
вона не вистигла. Мені все здавалося, що хтось ходить
під вікнами, але то не могло бути правдою. Холод стис
моє серце. Я довіку сидітиму в порожній хаті.
Чоловік:
Вона поїхала. Повернеться жвава, весела, понавозить
книжок, сигарет, кави і чаю. Розкаже все, що бачила.
Через три дні після того, як вона поїхала, прийшов
якийсь чоловік, років тридцяти, досить неприємний,
з чорною бородою. Привітався із порога:
– А де господиня
– Нема, поїхала.
– А коли вернеться
– А в чім річ – питаю. – Я її чоловік.
– Мені треба вашої господині, – відрубав він і пішов.
Хам, та й годі.
Як вернулася жінка, я її спитав і описав того типа.
Вона дуже здивувалася і сказала, що не знає такого.
Вночі вона знову кудись пішла і вернулась аж під
ранок.
– Ти що, знайшла собі коханка – спитав я. Вона так
розгублено подивилася на мене, аж стало шкода.
Втім, вона вміє і прикидатись.
– Я вільна робити все, що хочу. Ти мене звільнив.
– Ти мене доведеш до того, що я поїду звідси.
– Ти надто часто їздиш звідси, щоб поїхати назовсім.
Раніше вона не була такою гострою на язик. Господиня!
Всього господарства, що пес та латка городу коло
хати. У селі з неї сміються. З мене ні, бо я – як домашня
тварина… Якщо я кину її, то її й курка затопче. Це
ще мене втримує в тому клятому Урожі, де як не дощ,
то ураганний вітер, то опирі і всяка нечисть. Якби
моя жінка не вчилась по університетах,
а тяжко працювала коло худоби, як інші сільські
жінки, то не забивала б собі голову містикою. Я сам
містик, але книжний, і люблю гріти ноги коло каміна,
і хочу мати кабінет, де до стелі були б книжкові полиці.
Але ж я одружився з нею і живу в Урожі. Я справді
любив її колись. Деякий час ми крутились на одній
орбіті довкола Урожа, доки я не зрозумів, що ось-ось
впаду на цю підступну планетку і вже не підведуся.
Що я, власне, їй винен, що вона так зверхньо розмовляє
зі мною Чому я повинен пускати її у свій внутрішній
світ, коли не відчуваю ні найменшої потреби
у цьому Вона це робить не прямо. Так я легко відшив
би її, як свого часу власних батьків. Як кішка підкрадається,
щоб вхопити поживу і з'їсти її в темному
кутку. З цього може постати якась чергова фантазія, у
гіршому випадку – монстр, котрий зведе її остаточно
з пуття. Ще коли б довкола були люди нашого рівня, я
мав би якесь спілкування, та й вона була би обережнішою.
А вона ж спілкується виключно з приятельками,
котрі як не старі діви, то дівки, і всі зациклені на тому,
щоб топтати чоловічу гідність. Їй потрібен чоловікобиватель,
а мені – жінка-обивателька. Тоді б ми мали
нормальне життя.
...Я уві сні взяв її за руку, і вона спала поруч аж до ранку.
Я прокинувся мокрий від поту, наче після гарячки.
«Ти кричав уві сні й плакав», – сказала вона, коли я сам
з себе дивувався. І тоді згадався сон, який щойно снився.
...Ніби я заходжу до себе в кімнату і бачу маму, схилену
над колискою. Там лежить гола дитина, і лице у неї
відразливе, наче у диявола. Я зразу усвідомлюю, що
це нечиста сила і її треба позбутися. Хапаю дитину за
ноги й б’ю нею об стінку, незважаючи на крик і плач
своєї матері. Цей сон я розповів дружині. Вона спочатку
поблідла:
«Я не могла б підняти руку на дитину».
«То диявол у дитячій личині. І я його позбувся».
«Чого ж тоді кричав і плакав».
Вона мала рацію, але я знайшов цілком пристойне
логічне виправдання: «Мені було жаль мами».
«А коли то був не диявол».
У неї затремтіли губи, і вона вийшла з кімнати.
HALYNA PAHUTIAK (1958, Ukraine) – Prosaautorin und
Essayistin. Sie studierte ukrainische Philologie an der Universität
Kiew, arbeitete in Schulen, dem Drohobytscher
Museum und der Lemberger Gemäldegalerie. Sie hat über
fünfzehn Prosabände verfasst u.a.: Die Aufzeichnungen des
weißen Vogels (1999), Sonnenuntergang in Uroż (2003),
Romane Schriftsteller der östlichen Pforte der Berghütte
(2003), Die Diener aus Dobromil (2006), Die Bücherträger
aus dem Königreich (2007), Gotik aus Uroż (2010), Die
verzauberten Musikanten (2010), Die Träume von Julie und
Hermann (2011). Ihr Werk wurde mit dem Schewtschenko-Preis
und zweimal mit dem Literaturpreis „Portal”
ausgezeichnet. Sie lebt in Lemberg.
Я лежав ще хвилин десять, приголомшений жіночою
логікою. Вона хотіла підсунути мені невинне дитя
і зробити з мене злочинця. Але я згадав її стривожені
очі, коли ми одночасно прокинулись, й руку в своїй
руці, хоч вона могла її вийняти, і мій гнів трохи пригас.
Моя жінка як дитина вірить в добрих духів та чарівників
і не здатна усвідомити абсолютність добра чи зла.
Події минулої ночі нас трохи зблизили. Ми пішли до
лісу. Озеро, у якому я минулого літа ловив рибу, геть
затягнулося ряскою. Жінка була така, якою я колись її
полюбив: спокійна й привітна. Цієї ночі ми вперше за
багато днів любилися, і наприкінці дружина сховала
лице мені на грудях.
Але, дочекавшись, коли я засну, вона знову пішла.
Я лежав нерухомо, не тямлячи себе від болю й обурення.
Серце калатало на всю хату.
Жінка:
Виглянуло сонце і сховалось. Чоловік пригорнув і знову
оточив мене муром холоду. Чого він від мене хоче
Я сама хотіла б з ним порозумітись. Але дотримуюсь
дистанції, яку він мені встановив. Мовчу. Ледь не вибухнула
істерикою. Але стрималась. Сиділа в холодній
кімнаті, дивилась сухими очима на ряди книжок,
доки до горла не підступила нудота. Якби не неділя,
я б взялась за прання чи полола б моркву на городі.
Від самого слова «неділя» мене морозить. Мої неділі
майже завжди були самотні. Та й дощ надворі.
У Церкві правиться, чутно аж сюди. Люди прийдуть
додому, наїдяться вареників і полягають спати. Урізька
сієста. Він каже, що я ненавиджу людей. То неправда:
я можу любити тільки те, що мені належить,
а ненавидіти не маю права. Але й неділя скінчилася.
Вночі я відчула полегшення. Хай швидше минають
дні, а з ночами я вже сама собі дам раду.
І знаю, що так не можна жити, що треба мати або покірність,
або силу до руйнування. Щось мене стримує.
Може, слабість. Варто мене приголубити, по-людська
заговорити, то я і ворога вважатиму другом. І попри
те, житиму так, як велить мені мій ледачий жіночий
розум: «Стрижено!».
ГАЛИНА ПАГУТЯК (1958, Україна) – прозаїк, есеїстка.
Закінчила українську філологію Київського державного
університету, працювала у школах, Дрогобицькому
краєзнавчому музеї, Львівській картинній галереї.
Авторка понад 15-ти книг прози, серед яких: Записки
Білого Пташка (1999), Захід сонця в Урожі (2003),
романи Писар Східних Воріт Притулку (2003), Слуга
з Добромиля (2006), Книгоноші з Королівства (2007),
Урізька готика (2010), Зачаровані музиканти (2010),
Сни Юлії і Германа (2011). Лауреат Шевченківської
премії та двічі – літературної премії „Портал”. Живе
у Львові.
radar prosa/proza/проза/проза
103