Повний зміст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Людмила Лемешева
Останні романтики українського кіно
тім числі художньої. Коли ідея вичерпала себе, тобто свобода як Мета була досягнута,
видихнулося й це кіно, бо втратило джерело свого натхнення й енергії,
перестало бути дійовою особою історії. Сьогоднішньому арт-гаузу залишилися
стьоб, приколи, протвережувальна іронія та чорний гумор, торжество
нісенітниці і навіть абсолютного ідіотизму (неначе капітан-баламут Лєбядкін у
компанії з бридливо пихатим служником Смєрдяковим узялися переписати і
переграти всі великі сюжети).
Що ж, справа відома: батьки їли виноград — у дітей оскома. Але пити оцет
і закушувати діркою від бублика небезпечно для здоров’я, тому радикальний
арт-гауз, з його відвертою деструктивністю, почав швидко виходити з моди.
Зізнаюся, як достеменний «продукт доби», за висловом суворого критика
Балаяна (а може, незрілий плід слов’янської ментальності), я люблю свій час і
своїх героїв якраз за наївну глобалку, за надмірні домагання (читайте книжку
Юрія Іллєнка «Парадигма кіно», цю приголомшливу декларацію про наміри!).
Люблю за те, що вони багато чого хотіли й чекали від життя, а тому ні на чому
не мирилися, за глибину радості й глибину болю, яку вони відчули, за те, що,
навіть плюндруючи улюблені іграшки, роблять це з несамовитою, принадною
пристрастю й силою.
Я вже казала, що самі люди, ці унікальні особистості і є головною цінністю
культурної доби, що проминає, підсумком її екзистенційного досвіду. Приходить
найстрашніший час (і не тільки для Іллєнка, а для всього пострадянського
суспільства) — час нормального життя, згідно з точним діагнозом Сергія Якутовича.
Українців хіба що поганське жадання життя, «садок вишневий коло хати»
врятують. З росіянами складніше — вони доглянутих газончиків і садків не
люблять...
Не засмучуйтеся ті, хто спізнився народитися і не встиг до фатальних хвилин
історії. Для сьогоднішнього українського кінорежисера, схоже, починається
новий виток героїчного Опору. Але опору вже не радянській ідеології
і навіть не впливу розвиненішої і близької за мовою російської культури, а диктату
наднаціонального маскульту. Ось новий вид тиранії. І новий варіант несвободи
— від світового ринку, від смаків масової людини і пов’язаної з нею
індустрії розваг.
Певна річ, нам потрібно повертати глядачів до кінотеатрів, а отже, вчитися
знімати фільми загальноприступною мовою. Як при цьому не опуститися до
«простих історій» за найгіршими голлівудськими зразками, а зберегти хоч трохи
національної своєрідності, напрацьованої образотворчої культури, — ось
найважче завдання для сучасного українського режисера. Потрібні нові художні
ідеї, а їх наразі не видно навіть на обрії.
270
«Світ більше не цікавиться, про що мистці думають», — долинули «з того
берега» ще 30 років тому слова Берґмана, що торкнули мене за саме серце. Хвиля
цивілізації і прогресу докотилася нарешті й до нашої резервації. Наздоганяємо
потроху... Цифрові технології дозволяють і зовсім обходитися без живої
людини і живої природи, остаточно піти від дійсності до світу комп’ютерних
подоб і симуляцій, та заразом позбутися й Автора. Тож, іще невідомо, який
звір ненажерливіший.
Не спи, не спи, художнику...
А знаєте, інтуїція мені підказує, що саме мистцю, герою нашого часу у
відставці, зовсім незабаром судиться стати — й не тільки у нас — «останнім героєм».
Тому що світ, який занудьгує від пласкої раціональності, від дурної
нескінченності комп’ютерних ігор, знову почне цікавитися, про що ці несамовиті
й божі дурні, ці найнаївніші і найвільніші з людей думають.
271