Повний зміст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Олег Сидор-Гібелинда
Віра Холодна — рецепція фільмової творчості у ХХ столітті
лаштованих антибуржуазно. (Та й сам намагається виглядати аутсайдером. Таким
він, однак, і був, тільки політика тут ні до чого. Маргінальність запитаного
Вертинським естрадного жанру на початку ставила автора поза усіма
ієрархіями, що не передбачало ізгойства чи злиденності). Ті, в кого таких настроїв
не знаходиться, він рокує знаком смерті. (Так, після розповіді про танок з
А. Павловою нам повідомляють: «скоро після цього прийшла звістка про її
смерть» [2, с. 213]). На першому місці — Віру Холодну.
Про цю акторку в своїх спогадах Вертинський пише тричі — і їй же присвячує
три пісні: «Маленький креольчик», «Ліловий негр», «Ваші пальці» (усі
— 1916 р.). Сама по собі курсивна присвятність певній особі (між назвою пісні
та її текстом) нічого не означає — такої ж честі вдостоїлася, наприклад, Анна
Стен, з котрою митець не був знайомий особисто [2, с. 544], що не завадило йому
адресувати їй свою «Актрису» 1935р. — певно, в знак долевої — емігрантської
— солідарності. Але з Холодною він явно був «на короткій нозі», можливо,
перебільшуючи рівень свого приятелювання, та не вигадуючи його
цілком. Основна чеснота його спогадів, вона ж їх і «ахіллесова п’ята» — загострене
відчуття власного «его», своєї співпричетності культурним подіям своєї
доби. З іншого боку, мемуарист — не історик, від нього не чекають зважених
резюме, а суб’єктивні зауваження, навпаки, сприймаються як необхідні у
творі цього жанру.
Вертинський не стомлюється порівнювати себе з колегами по акторському
цеху, значно іменитішими, талановитішими за нього, щасливо оминаючи при
тім амікошонства. Причиною цьому є його очевидне обдарування оповідника,
старосвітський смак, почуття міри і , як не дивно, достеменна, а не зімітована
присутність в історії мистецтва. Вперше згадує він Холодну у контексті міркувань
про свої тодішні (на 15 рублів більші, ніж у Мозжухіна!) гонорари. За
версією Вертинського, саме він привів її в кіно: «Якось зустрівши її на Кузнецькому,
по якому вона щоденно фланірувала, я запропонував їй спробувати свої
сили в кіно. Вона спочатку відмовлялася, потім зацікавилася, і я привіз її на
кінофабрику і показав дирекції. Поступово її стали залучали до праці. Не встиг
я, як то кажуть, і оком моргнути, як вона вже грала картину за картиною, її
успіх у публіки зростав с кожною новою роллю» [2, с. 107]. У італійців є приказка:
якщо це і не зовсім правда, то вигадано незле…
З усіх наведених у нашій праці свідчень це зроблене з найрізкішим оптичним
фокусом. Та і з усіх, які існують взагалі, окрім, може, спогадів її дочки, де,
скажімо, фігурують коронні справи, які готувала не королева екрану, а її рідна
матір. Далі Вертинський описує її родинне життя, виступаючи арбітром не лише
творчості Віри Холодної, але і її позатворчого побуту: «Я часто бував у неї
і був у хороших стосунках і з нею, і з її сестрою, і з її чоловіком. А з її малень-
332
кою донькою Женечкою грав у дитячій кімнаті, дарував їй ляльки і був загалом
своєю людиною у них» [2, с. 108]. Сценка дуже сентиментальна, читача може
розчулити, хоча корисної інформації містить обмаль, характеризуючи мемуариста-егоцентрика,
а не акторку (до речі, описану в найзагальніших рисах лише
як «дуже молода красива жінка» — та й годі [2, с. 107]). І Вертинський не
був би Вертинським, якби не спробував наголосити на своїй фатальній ролі у
всій життєвій долі Холодної. Мало того, що він залучив її до кінематографічної
діяльності («Віра завжди пам’ятала, що я першим підказав їй шлях в кіно. З
нікому не відомої жінки вона стала кінозіркою» — хоча з мемуарів Володимира
Гардіна дізнаємося, що вперше увагу на неї звернув — букв. «на красиву
брюнетку, яка перетинала вулицю» — його адміністратор Дмитро Матвійович
Ворожевський [3, с. 188]), шанобливе прізвисько для неї вигадав теж він: «Я
був, звичайно, небайдужий до Віри Холодної, як і всі тоді. Присвячуючи їй
свою нову, тільки написану пісеньку «Маленький креольчик», я вперше вигадав
і написав на нотах: «Королева екрану». Титул затвердився за нею. З того часу
її так називала вся Росія і так писали в афішах» [2], там само. Але й фінал її короткого
життя, виявляється, наврочений Вертинським: «Якось, пам’ятаю, я
приніс показати їй свою останню річ «Ваші пальці пахнуть ладаном». Я вже
віддавав її видавцеві в друк і знову присвятив Холодній. Коли я прочитав їй
текст пісні, вона замахала на мене руками: — Що ви наробили! Не треба! Не хочу!
Щоби я лежала в домовині! Ні за що! Зніміть зараз же присвяту! — Пригадую,
я трохи навіть образився. Річ була досить вдала, як на мій погляд (як це і
підтвердилося згодом). Усе ж я зняв присвяту. Потім, через кілька років, коли
я співав у Ростові-на Дону, у наш номер готелю мені подали телеграму: «Померла
Віра Холодна». Виявилося, вона виступала на балу журналістів, багато
танцювала і, розпашіла, вийшла на приморську терасу, де її протягло різким
морським вітром. У неї почалася «іспанка» (як тоді називали грип), і вона
згоріла, як свічка за два-три дні. Рукописи моїх романсів лежали переді мною
на столі. Видавець сидів навпроти мене. Я вийняв «Ваші пальці», перечитав
текст і написав: «Королеві екрану — Вірі Холодній» [2, с. 108, 109].
Обрамленням обох повідомлень є твори самого Вертинського, рамою,
більшою за саме поле зображення, яке, попри заявлену посвяченість автора, є
дуже розмитим і туманним. Самої Холодної наче і не існує зовсім (нічого не мовиться
ні про її зовнішність, ні про її стрічки), вона виринає як привід для власного
натхнення, у вузькому зазорі (трикутнику) між рядком на нотних берегах
та рядком поштового повідомлення, а далі, римуючись, з подвоєнням власної
присвяти, між дочасним апофеозом за життя та протокольною констатацією
кінця, помноженою на апофеоз. Текстова артикуляція тріумфу не залишає для
суб’єкта тріумфу майже ніякого місця. Холодна з’являється, аби підтвердити
333