Повний зміст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Віра Холодна — рецепція фільмової творчості у ХХ столітті
Олег СИДОР-ГІБЕЛИНДА
ВІРА ХОЛОДНА — РЕЦЕПЦІЯ ФІЛЬМОВОЇ
ТВОРЧОСТІ У ХХ СТОЛІТТІ
рівнем обмеженості, щоб не сказати — фальсифікації. Представлення їх у
суцільній сумі не означає наближення до горизонту об’єктивного, а лише виявляє
відносність будь-якої оцінки. Демістифікація кожної з них слугує нашій теперішній
пильності: можливим є стан речей, за яким Холодну оголосять героїнею
національного масштабу (див. останній розділ статті), що може бути
корисним для ідеологічної практики, та аж ніяк не для науки, якій кориснішою
виявиться груз профанічних (або ж витончено-позитивних, з «гарними намірами»)
міфологій, розглянутий з застережливою увагою. Їх і пропонуємо
читачеві.
Критична мозаїка (1915–1919 рр.)
Феномен актриси, уродженої полтавчанки, тим більш разючий, що позначений
довготривалістю: розмови, суперечки, зітхання і легенди довкола її
стрічок, а ще більше — її персони не ущухали впродовж усього минулого
століття, на кожному черговому етапі набуваючи якихось нових відтінків. У
цьому вона — гідний конкурент своїм сучасникам, Чапліну і Ліндеру, особливо
першому, який став уособленням кіномузи. Але міф Чапліна вповні розквітнув
уже в двох наступних десятиліттях, на ґрунті його творів 20–30-х рр. (у 1910-ті
він — один з обранців долі, авжеж, не попереду, наприклад, Роско Арбакля). А
міф Ліндера на певний час пригас, актуалізувавшись за останню чверть віку.
Що ж до співвітчизника і колеги Холодної, Івана Мозжухіна, то його творчість,
попри емігрантський період, не знала у нас тих різночитань, які відчула на собі
акторська доля Віри Василівни Левченко, котра в наших очах виступає уособленням
напівгламурного світанку кінематографа, а не загального його суперечливого
масиву. Тож, крім усього іншого (смиренно сприймемо звинувачення
у професійній нездалості нашої героїні — у них, на жаль, є частка правди),
її можемо приймати у якості точки відліку, нижньої поділки шкали мистецького
розвитку (якщо все-таки не асоціювати «низ» з негацією). Звісно, навіть серед
її сучасниць у російському кіно ми зустрінемо талановитіших особистостей
— та жодній з них не випало честі такої почесної синекдохи доби. Хто сьогодні
одразу пригадає Кораллі.. Наталію Лисенко, Лінду Бауер Можна сказати, союзником
Холодної виступає наше невігластво — та і з кількадесятків її кінокартин
до нас дійшло… шість (разом з хронікою поховання).
Але наша мета — не віднайдення умовної істини, а демонстрація розмаїтих
поглядів на міф Холодної, колекція упереджень, гербарій захоплень і
звинувачень, загальна карта по лабіринту пліток і вигадок, спогадів та фантазій.
Кожна з цих позицій ілюструє більш свій час (час оприлюднення тексту),
аніж час Холодної. І, звісно, кожна з них визначається більшим чи меншим
Як і що писали про Віру Холодну в тогочасних газетах та журналах, переважно
спеціалізованих, яких на той час розвелося немало Дуже по-різному.
Хвалили і ганили, знаходили неймовірні достоїнства, зневажливо пирхали,
присвячували розлогі абзаци вражень — і обходилися скупим рядком, ставлячи
її на одну сходинку з акторами та акторками, прізвища яких нам сьогодні
анічого не промовляють. Міф Холодної ліпиться вже за її життя, на очах у
суб’єкта міфу, а паралельно цьому відбувається його зневаження і розвінчування.
Вже на другий рік її роботи в кіно проникливий рецензент — на матеріалі
фільму Бауера «Діти доби» — констатує: «На першому плані — пані Холодна,
яка займає останнім часом центральне місце в постановках фірми Ханжонкова.
Акторка вона цікава, хоча і мигтить у її грі навмисна поза» [3, с. 238]. Його колега
з іншого видання дещо лаконічніший: «…Ці моменти передані Холодною
незрівнянно-правдиво» [3], там само, а більшу частину його тексту займає виклад
стрічкової фабули, усталений прийом рецензування «фільми» у роки
1910-ті. Зате водночас з’являються спостереження, приправлені критичними
зауваженнями, які згодом стануть визначальними для характеристики усього
російського дореволюційного кінематографа [пор.: 3, с. 9–12]: «Мені хочеться
повторити пані Холодній ті докори, що я вже робив їй. Це — сповільненість
темпу і його одноманітність. Пані Холодна відчуває себе вільною перед оком
кінематографічного об’єктива, не боїться і наче хизується своїм спокоєм, внаслідок
чого створюється якась холодність виконанння, відсутність драматичного
наростання» [3, с. 239]. Потім безіменний автор обіцяє їй — у майбутньому!
— «місце однієї з кращих російських кінематографісток» (звісно, за умови
підвищення рівня фахової кваліфікації). Чи міг би він здогадуватися, що Холодна
лишатиметься такою ж, як і спочатку, але для нащадків буде єдиною
Отже, і надалі вигадливо чергуватимуться хвала і хула, солодкаві компліменти
та гіркі пігулки. Навіть характер її рекламної презентації буде неоднако-
318 319