Повний зміст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Лариса Ганзенко
Про стінопис Десятинної церкви
У цьому контексті привертає увагу зображення папи Римського Климента
у нижньому поясі апсиди Софійського собору, де представлено Святительський
чин. Це зображення В. М. Лазарєв називає очевидним відходом від прийнятого
візантійською церквою добору святителів, і вважає, що в ньому не можна
не побачити відображення місцевого культу мощів [10]. Нагадаємо, що в своїй
«Хроніці» Титмар Мейзебурзький називає Десятинну церкву церквою св. вмч
Климента, у пізніших джерелах є згадки про вівтар, присвячений цьому святителеві
[11], що знаходився на місці малої церкви часів Петра Могили і простягався
на схід від місця, де було відкрито труну з червоного граніту [12].
Отже, можна припустити, що зображення св. Климента могло бути представлене
у Святительському чині головної апсиди Десятинної церкви і згодом
унаслідуватися у розписах Софійського собору.
При спробі реконструкції іконографії Десятинної церкви слід звернути
увагу на княжий груповий портрет у центральному середохресті Софійського
собору, який привертає увагу дослідників з середини ХІХ ст. та інтерпретується
сьогодні на рівні трьох концепцій. Згідно з першою це зображення є
ктиторським портретом [13]. Згідно з другою — на західній стіні була розміщена
композиція «Здвиження хреста» з Константином та Єленою [14]. Згідно з
третьою — зображення княжої сім’ї є частиною урочистої церемоніальної (або
ритуальної) процесії [15], можливо, це зображення літургійного дійства по освяченню
Софійського собору родиною Володимира [16].
Можна сподіватись, що аналогічна композиція історичного змісту могла
бути зображена і на стінах Десятинної церкви, і програма оздоблення Десятинної
церкви передбачала групові композиції історичного змісту (ктиторський
портрет або церемоніальну композицію).
Є ще один момент в оздобленні Софійського собору, який відрізняє його
декоративну систему від суто візантійської це пишність і щедрість орнаментів.
На зовсім не візантійський характер орнаментальних мотивів Софійського собору
звернув увагу Ю. С. Асєєв [17]. У тому, що орнаментам належить досить
помітне місце у загальній системі розписів, В. М. Лазарєв вбачав специфічно
руські риси. Він писав, що в очах художників, які розписували Софію
Київську, орнамент мав зовсім особливу привабливість і що в цьому можна
вбачати вплив народного мистецтва з його споконвічною тягою до оздоби [18].
Тут, мабуть, слід згадати і місцеві традиції декорування світських споруд: княжих
палат, хоромів, гридниць, повалуш, істобок, одрин. Певні уявлення про їх
декорування подають нам мініатюри Радзивілівського літопису, «Хроніки»
Іоанна Скіліци [19]. На думку К. В. Широцького, саме такі «деревляні хороми
стали, певно, початком найдавніших деревляних храмів, які склалися всюди по
Україні й котрих в одному Києві 1015 р. згоріло 400 чи 700» [20]. Тому пра-
84
вомірно припустити, що побутуюча місцева традиція щедрого орнаментального
оздоблення житла відіграла свою роль й у декоруванні першого мурованого
храму Русі.
За В. М. Лазарєвим, «орнамент у храмі подається у такому великому обсязі
й у таких складних поєднаннях, що марно було б шукати йому скільки-небудь
близькі аналогії у візантійських пам’ятках. Там, де немає одноособових
зображень, там орнамент суцільно покриває стовпи, обрамовує аркові прорізи,
або фланкує ті з них, над якими безпосередньо розміщуються багатофігурні
композиції, він відділяє вертикальними лініями одну сцену від іншої, що використовується
як широка рама для постатей святителів. Природа цього орнаменту
така, що уклинюється скрізь, де тільки для того відкривається найменша
можливість» [21].
Слід відзначити, що В. М. Лазарєв, наголошуючи на нетиповій для візантійської
традиції орнаментальній щедрості в оздобленні храму, вказує на відсутність
аналогів у візантійських пам’ятках. Автор мав на увазі лише кількісну
присутність орнаментів у соборі. Що ж до аналогів мотивів та їх композиційних
сполучень, то вони без сумніву є візантійськими, запозиченими з оздоблення
рукописних книг — пам’яток, пов’язаних зі скрипторієм Василя ІІ у
Константинополі, які у свою чергу стали зразками як мотивів, так і композиційних
сполучень декоративного оздоблення Софійського собору.
Мальовання храму за археологічними колекціями тиньку.
Методика аналізу
Археологічні дослідження Київського дитинця і зокрема Десятинної
церкви нараховують майже чотири століття. Як відомо, перші спроби проведення
розкопок сягають 1635 р. і відносяться до часів Петра Могили. Вичерпну
хронологію розкопок ХІХ–ХХ ст. та імена осіб, причетних до долі храму, наводяться
у ювілейному виданні «Церква Богородиці Десятинна в Києві» (К., 1996)
[22]. Результат цих досліджень — кілька розпорошених колекцій тиньку з фрескою.
Найбільші з них зберігаються в Києві: в Національному історичному музеї,
Національному заповіднику «Софія Київська», а також у Державному
Ермітажі. До колекції входять різні типи тиньку. Проте переважна їх більшість
належить до «цем’янково-шлаково-карбонатного типу», який пов’язується із
храмовою спорудою. Досвід роботи з цими колекціями показав, що незалежно
від ретельності документування колекції неможливо співвідносити певний тип
тиньку з конкретною спорудою (храмом або прилеглими світськими спорудами)
за місцем знахідки: культурні шари неодноразово порушені, на одному
стратиграфічному рівні поряд, як правило, трапляються фрагменти, відмінні за
85