Повний зміст - Інститут проблем сучасного мистецтва

Олег Сидор-Гібелинда
Віра Холодна — рецепція фільмової творчості у ХХ столітті
пророчу місію Вертинського, обуритися присудом долі, який їй метафорично
прорік співак-оракул, а потім піти з життя, як це і було їй передбачено. Версія її
смерті написана ефектним пензлем, немовби для якогось розділу «Ключів щастя»:
жодної принизливо-побутової деталі, а за рядками вгадується широка тераса
з мармуровою балюстрадою… морська широчінь… благенька сукня героїні,
тремтіння газу… блідість щік, тремтіння вій, — до речі лише про них пише
у горезвісній пісні Вертинський, виділяючи з візуального образу акторки: «а в
ресницах спит печаль» [2, с. 280]. Холодна — жива (спочила в Бозі) ілюстрація
архетипу Vanitas, вразливості житейського успіху, марнотності краси.
Цю ж думку підкреслює — в дещо гротесковому плані — епізод середини
1930-х, у якому Холодну згадує александрійський провідник Мустафа, колишній
сторож одеського театру: «– А Віра Холодний пам’ятаєш Великий красуня
був, у наш театр з тобою приходив. А потім помирав! Я його ходив проводжати
до могила!» [2, с. 234]. Крім педальованої калічності розмовного дискурсу,
який працює на зниження ситуації (щось на кшталт жартів шекспірівських
гробокопів), звернемо увагу на нав’язливу — у Вертинського, не в Холодної,
що, з відомих нам фільмів, грала переважно героїнь російського життя (крім
фільму 1918 р. «Під спекотним небом Аргентини») — тему пряної екзотики, наявну
у двох з трьох згаданих вище пісень. Таким чином, вимальовується ще
один — географічний — трикутник, у якому віртуально перебуває образ Віри
Холодної: Антільські острови («Маленький креольчик») — Сан-Франциско з
умовною темою Китаю, Малайського Архіпелагу та Португалії, за національною
приналежністю коханців пісенної героїні («Ліловий негр») — Александрія
(мемуари). Бажав того Вертинський, чи ні, але він ствердив міфічну присутність
свого кумира мало не на всіх, крім Африки та Антарктиди, земних материках:
у Західній Європі, Північній та Південній Америці, Далекому та Близькому
Сході, з певним наближенням — Австралії… що вступає в кричущу суперечність
і з справдешньою її популярністю в країнах цього регіону (де про неї
насправді знають-пам’ятають старі емігранти і молоді синефіли, обидві категорії
дуже нечисленні та специфічні), і навіть з відвідинами їх Холодною. Екранно
— хіба що Аргентину, на пару з Мозжухіним, якому довелося-таки
об’їздити півсвіту (самому і насправді).
Міф–І (Ю. Смолич, 1952 р.)
Відомий український письменник неодноразово звертався до екранного
мистецтва. Дружив з Довженком, був автором (утім, незреалізованого) кіносценарію
«Невійськовозобов’язані», за згадками сучасників, віддавав належне
специфіці кіномови, та й сам помер у останній день зйомок «Театру невідомо-
334
го актора», за його повістю 1940 р. [12]. Синефілія також властивою є для його
alter ego з кращої, автобіографічної повісті автора (де згадується детективний
кіносеріал про Чорну Панчоху, а також сузір’я французьких коміків 1910-х,
[15, с. 128, 130, 137]). Тож немає нічого дивного, що у «Світанку над морем»
Смолич звернувся до образу Віри Холодної, вивівши її ім’я вже на 19-й сторінці
— та провівши її через шість розділів 804-сторінкового роману, аж до самого
фіналу (щоправда, з дистанцією у 429 сторінок, на яких акторці місця не знайшлося).
Молодшому ровеснику акторки (різниця у сім років), свідку її
тріумфів, сам бог велів про неї писати, її картини осмислювати. Дивує лише, що
практично у всіх монографіях про життя і творчість Юрія Смолича бракує бодай
згадки про цей образ, хоча розгляд самого літературного твору та його
персонажів займає не останнє місце у подібних виданнях.
Та це лише один бік справи. На поч. 1950-х талант майстра явно не був у
зеніті (чого не скажеш про його суспільну промоцію), роман «Світанок над морем»
— не найвдаліша частина його письменницького доробку. Написаний в
авантюрному жанрі, він раз-по-раз скочується до рівня пролонгованої, багатослівної
агітки. Лексикон твору рясніє русизмами на взір: «достояння народу»,
«сноровку маєш», «подвизався на поприщі», «бокал шабо», «серце йокнуло»,
«поморщився», «стройний хор», «носки», «шпіонаж», «судьби світу»,
«окутав» та ін. [14, відповідно — с. 775, 689, 597, 470, 468, 441, 400, 337, 328, 284,
282]. Монструозний плеоназм тяжіє до повчання, але вряди-годи запитує дискурс
детективного кітчу, який, у свою чергу, має слугувати ілюструванню
ригідних гасел пізньорадянської доби, нечуваних у період громадянської війни,
коли відбувається дія роману. Звісно, образ Холодної не міг не зазнати
радіоактивного впливу соцреалістичної поетики.
Ще не з’явившись перед глядачевими очима, він отримує порцію вербального
приниження, яке з невеликими варіаціями супроводжуватиме її аж до
кінця твору, до передсмертного очищення хворобою і стражданням. Але спершу
ми чуємо з уст малолітнього Сашка, чистильника взуття і майбутнього
помічника Котовського — у ритмі вуличного зазивання (задля розуміння цілісності
задуму наводимо цитату повністю): «Ех, почистить! Кому почистить Женихам
— до нареченої, офіцерам — на парад, гімназистам — в карцер! Гуталін
німецький, щіточки французькі, бархатка — одеська, з шлейфа королеви екрану
Віри Холодної!» [14, с. 19]. Вже з перших сторінок вирішується проблема
дискредитації персонажа, начебто ще й не заплямованого негідними вчинками,
але апріорі поставленого у сумнівний контекст товарно-іноземного споживання,
яке виявиться для нього (для неї) символічним авансом.
Але ж і наступний з героїв «Світанку над морем», хто згадує про Холодну,
теж є іноземцем, а саме французьким консулом мсьє Енно (за логікою Смо-
335