Палагнюк - Чтиво

Розділ вісімнадцятий«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Крок за кроком я забуваюсвоє життя на Землі, на що це схоже — бути живою, але сьогоднітрапилась одна подія, яка несподівано примусила менезнову все пригадати — ну, можливо, не зовсім усе, — але я теперпринаймні розумію, скільки я забуваю. Чи придушую в собі».Комп'ютеризований автонабирач у Пеклі ставить собі замету обирати номери майже без винятку з урядового спискуномерів, за якими дзвонити не можна. Я майже відчуваю запахприправ для тушкованої риби у подиху людей, чий обід яперериваю, навіть через оптоволоконні, чи які там вони, телефоннілінії, що з'єднують Землю з Пеклом, коли вони кричатьна мене. Серветки все ще стирчать з-за комірців їхніхтенісок, плескаючи по сорочці, всі в плямах від «домашніхобідів» у пакетиках чи від соусу «зелена богиня», — а ці сердитілюди в Детройті, чи в Білоксі, чи в Аллентауні кричатьна мене: «Йди до біса...»Атож, може, я й нерозсудлива, неотесана порушниця, щовтручається в смачний ритуал їхньої вечірньої трапези, алея вже давно випередила всі їхні ворожі побажання.Цього дня, місяця чи століття я підключаюсь до автоматизованогоробочого місця, отримую крики й погрози, роз­155