Палагнюк - Чтиво

Я кажу, що не знаю.Обличчя хлопця, якого я помітила серед натовпу проклятих,обертається. Наші погляди зустрічаються. У нього низькийлоб зі зморшками. У нього губи Хіткліфа, що збиваютьз пантелику.Емілі не припиняє:— Але що ж саме тебе вбило?Я кажу; що не знаю.Хлопець у натовпі відвертається і йде геть, роблячи фінтий огинаючи туристів, утікаючи крізь натовп отруєних.Я рефлекторно встаю, хоча гарнітура все ще прив'язує менедо робочого місця. І Бабетта, різко надавивши мені на плече,примушує мене сісти й продовжує підстригати моє волосся.— Але що ти пам'ятаєш? — розпитує мене Емілі.Ґорана, кажу я їй. Я пам'ятаю, що дивилась телевізор, лежачина животі на килимі, спираючись на лікті, поряд із Ґораном.Пригадую, що на килимі навколо нас стояли різноманітніпідноси з напівз'їденими кільцями цибулі й чизбургерами.На телеекрані з'явилася моя мати. Вона причепила до сукнірожеву стрічку спільноти проти раку грудей, і коли аплодисментиущухли, сказала: «Сьогодні дуже особливий вечір, ізбагатьох причин. Бо саме цього вечора, вісім років тому, народиласьмоя люба донечка...»Я пам'ятаю, що ледь не вибухнула — просто на килимі,лежачи поміж охололою їжею й Ґораном.То був мій тринадцятий день народження.Я пригадую, як камери показали крупним планом моготата: він сидів у залі й світився гордовитою усмішкою, демонструючинові зубні протези.6 Чак Палагнюк “Прокляті" іб і