Палагнюк - Чтиво

журналів знаходиться звичайний набір чтива, включаючи«Голлівуд Репортер», «Верайєті» та примірник «Веніті Фер»,з обкладинки якого посміхається моя мати; усередині вона жрозбризкує свою містичну тарабарщину про те, що «немаєнічого важливішого за Землю». Її так відфотошопили, що ямайже не впізнаю її.Отже, батьки багато розповідали мені про «могутністьконтексту», і Марселя Діошана, і про те, як навіть пісуар можестати предметом мистецтва, коли його повісити на стіну модноїгалереї. І що майже будь-кого вважатимуть кінозіркою,коли надрукувати їхнє фото крупним планом на обкладинціжурналу «Веніті Фер». Але саме з цієї причини я так, так, таквдячна за те, що до життя після смерті мене відвіз лімузин«Лінкольн», а не автобус, чи катер, чи якийсь інший вагондля худоби, третьокласна форма спітнілого масового перевезення.Тож іще раз дякую тобі, Сатано.Різкий кут підйому траєкторії машини й сила тяжіння, щозросла в результаті цього, утискають мене глибше в шкірянуоббивку. Маленьке віконце в перегородці відчиняється, і вотворі з'являються сонячні окуляри водія, обрамлені в дзеркальцезаднього виду. Говорячи зі мною через посередництвовласного віддзеркалення, водій питає:— Вибачте, коли моя цікавість здасться вам недоречною,але... ви, часом, не родичка кінопродюсера Антоніо Спенсера?— з усіх рис його обличчя мені видно лише губи, які розтягуютьсяу посмішці, що скоріше нагадує моторошний вищир.Я дістаю з кишені на дверцятах примірник «Веніті Фер»з фотографією моєї матусі, підношу його до свого обличчя ікажу:200