Палагнюк - Чтиво

ються в ніжну шкіру шиї. Зір починають заповнювати зіркий комети червоного, синього й золотого кольору, затуманюючиневблаганне обличчя Ґорана, затуманюючи вид стелі тамоєї блискучої матусі. Я потію у своїй шкільній формі, меніспекотно у шортах і светрі. Черевички з кисточками злетілиу мене з ніг.Коли мій зір звужується до все меншого тунелю, по обидвабоки якого розростаються поля темряви, я все ще чуюголос матері, що каже:— З днем народження тебе, моя найщасливіша дівчинко!Ми з татком дуже-дуже любимо тебе, — і через секунду, вжеприглушено і ніби здалека, вона додає: — Доброї тобі ночі,спи спокійно, моя дорогоцінна...У номері готелю я чую, як хтось важко дихає, хапає ротомповітря, щосили намагається зробити глибокий вдих, — алеце не я. Це важке дихання належить Ґорану, який намагаєтьсязадушити мене, задушити саме в такий спосіб, який я розповілайому, згідно з правилами гри «французький поцілунок».На цей момент я вже підіймаюсь догори, обличчя моє всеближче і ближче до пофарбованої штукатурки на стелі. Серцебиттяприпиняється. Дихання щезає. З найвищої точки вкімнаті я повертаю голову й дивлюсь на Ґорана. Кричу йому:«Поцілуй мене!» Я верещу: «Подаруй мені поцілунок життя!»Але не лунає жодного звуку, окрім шалених оплесків з телевізора,на честь моєї матері.Розкинувшись внизу, на килимі, я зведена до статусу їжі,що холоне, їжі, що оточує мене: життя моє спожите лише частково.Змарноване. І скоро буде зведене до сміття. Моє опухле,посиніле обличчя й блакитні губи — вони просто скупчення185