Академія мистецтв України - Інститут проблем сучасного ...

Олег Сидор-Гібелінда
Від шинку до трону: Жанрова мозаїка київського кінорепертуару 1910–1917 років
ципом «хто швидше?», і тоді й мови немає ні про яку мистецьку якість продукту:
і хто би сьогодні зміг здогадатися, що у такій ролі виступатиме роман Льва
Толстого «Війна і мир».
Насамкінець не можна не сказати, що в дореволюційному Києві українські
стрічки — у якості «народних видовищ» — демонструвалися у одному-єдиному
залі біля Троїцького народного дому [15].
Огляд фільмового репертуару Києва першої половини 1910-х — а, слід гадати,
інші міста України суттєво не відрізнялися від столиці… хіба що кінотеатри
могли бути узагалі відсутні (як у моєму рідному Луцьку) — полишає дивне,
двоїсте враження. З одного боку, вражає неймовірне розмаїття жанрів та жанрових
диференціацій, навіть і не співставне з нинішнім станом справ «на культурному
фронті», коли загальний спектр екранних жанрів заледве обраховується
десятком стандартних означень, — а вже для детальнішого ознайомлення
з фільмом анонс сучасний пропонує… фабульний переказ. У часи, коли
приналежність кінематографа до мистецької царини вважалася дуже і дуже
проблематичною, він був представлений глядачеві у багатьох своїх аспектах,
відповідно до них і був артикульований у тодішній пресі. Аспектам часом
взаємовиключним (як, наприклад, наявність пікантної комедії — та «м’ясопустного
вечора»), але таким, що загалом наче мирно між собою співіснують. Ще
б пак: адже картини відверто одіозні з офіційної точки зору на екрани не потрапляли,
або ж демонструвалися напівпідпільно, на розголос не претендуючи.
З іншого ж боку, ледве не усі перелічені кінотвори об’єднує якийсь невигойний
інфантилізм. Це навіть не те, що потім назвуть «потуранням негідним міщанським
смакам» — саме поняття міщанства з роками змінюватиметься і модифікуватиметься,
але й навіть тоді знаходитиме апологетів… у середовищі авторів
модерного штибу (скажімо, в поезії Б. Садовського — утім, до кіно, здається,
цілковито байдужого). Просто фільм початку ХХ ст. — аж до появи «Народження
нації» Д. У. Гриффіта, появи на екранах Америки та Європи, та не України-Росії,
— розраховує на глядача дитинного штибу. Не так на немовля як
таке — як на дорослого дядька, який згоден на умовні півгодини струсонути з
себе зашкарублу машкару дорослої поважності, та й зануритися у вихор
наївного видовища.
Перегляд фільму тоді нагадує чимось читання знайомої, улюбленої казки
для дитини. Або, точніше, читання казки самою дитиною. Чи траплялося вам на
власні очі спостерігати, як малий карапуз, гортаючи заповітну книжку, вдає перед
татою–мамою читальницьку навичку та й виспівує цілі фрази завченого
тексту, намагаючись втрапити у ритм сторінкам, на яких цей текст оприлюднено,
при тому збиваючись на кумедні перекручення, відверті відсебеньки того
самого «канонічного тексту» — та саме вони і становлять особливий смак для
малого читальника? Ситуація нібито діаметрально протилежна попередній
(там дорослий перетворювався на нерозумного кіндера), але вона і допомагає
зрозуміти механізм сприйняття та репрезентації фільму у перші півтора десятиліття
минулого століття. Представники обох вікових категорій у відповідному
стані потребують чогось знайомого — і, водночас, несподіваного, добре відомого
з попередніх переглядів-перечитувань — та дразливо-нового. Усталеності
— та сюрпризу; теплиці — і прохолодного парадоксу.
Звідси — у репертуарі 1900-х: розмаїття шалене, нуртливе, часом запаморочливе
та головокрутне, а за суттю своєю вдаване, варіація на успіх приреченого
— та ігнорування усього справді експериментального, справді несподіваного
— до чого «руки дійдуть» вже у наступному десятилітті, зате не закінчаться
і по сьогодні; а от напередодні — суцільне царство рожевого інфантилізму.
Звідси серіальність, ще навіть до офіційного винайдення серіального жанру (як
відомо, «на детективному полі»), миготіння впізнаванних масок, ряботіння —
до болю в очах — знайомих сюжетів, образів і тем, урізноманітнення яких сягає
віртуозності. Принаймні, урізноманітнення видиме, а не по суті справи. Адже
кінематограф — теж мистецтво, передусім розраховане на зорові рецептори
(навіть сьогодні звукові засоби художнього виразу покликані лише підсилювати
візуальність, а не конкурувати з нею). Тож і присмак «несмертельної» олжі,
так би мовити, «невинне ошуканство» — яке з самого початку вбачається у
тому, що можна спостерегти очима, а не осягнути розумом — видається для
нього не просто зичливо припустимим: бажаним… ба, необхідним!
1. Киевские вести. — 1908. — № 261. — С. 1.
2. Киевлянин. — 1916. — № 116. — С. 1.
3. Киевлянин. — 1912. — № 200. — С. 1.
4. Киевские вести. — 1908. — № 239. — С. 1.
5. Киевлянин. — 1914. — № 269. — С. 1.
6. Аннинский Л. Лев Толстой и кинематограф. — М., 1980. — С. 72, 73.
7. Ханжонков А. А. Первые годы русской кинематографии: Воспоминания. — М., 1937. — С. 238.
8. Киевлянин. — 1916. — № 282. — С. 1.
9. Чернявський М. Варвари // Український декамерон. — К., 1991. — Кн. 1. — С. 359.
10. Садуль Ж. Всеобщая история кино. — М., 1958. — Т. 2. — С. 246-249.
11. Зунделевич Я. Драма // Литературная энциклопедия. — М., 1930. — Т. 3. — С. 421.
12. Сидор-Гібелинда О. Шалений Макс: На ріках європейських // КІNО-КОЛО. — 2004 весна. —
С. 78–83.
13. Киевлянин. — 1912. — № 175. — С. 1.
14. Гинзбург С. Кинематография дореволюционной России. — М., 1963. — С. 260.
15. Журов Г. В. З минулого кіно на Україні. — К., 1959. — С. 64.
322