Зміст та тексти - Інститут проблем сучасного мистецтва

100 101восхваляли благочестие и святую жизнь царя Федора, ему заживо приписывали дар прозренияи прорицания» [5, с. 291]596 . Згідно з такою характеристикою царя Федора, його прояснений,блаженний, святий образ в опері сприймається як антипод грішному образу царя Бориса.Отже, ангелоподібною, світоносною аурою оточені Пимен, ченці-пустельники, а такожсимволічні образи царевича Димитрія й царя Федора Іоановича. У їхніх образах-символахвтілена ідея духовного єднання з Богом, тому їх «іконописні» музичні характеристикив оперному тексті незмінні.Інші ж герої опери тією чи іншою мірою також співпричетні до «храмової» образності.Їхнє співвідношення з вищою Духовною даністю дозволяє багатоаспектно висвітити образнопсихологічнусутність кожного.Цар Борис. Причетність образа Бориса до Храмового аспекту в опері розкриваєтьсяпоступово, тобто прослідковується процес пробудження й посилення в душі Бориса святості,його тяги до Світла, прагнення очистити совість, знайти опору у вірі, примиритися з Богом.Суперечливість образа Бориса обумовлює складність його драматургічного трактування.Борис, з одного боку, — владний цар-самодержець, з іншого — бентежний, знівеченийвласною совістю грішник. Шлях пізнання Борисом духовної істини пролягає через душевністраждання, від зовнішньої сакральності до внутрішньої, з поступовим убуванням першоїй посиленням другої [6].Самозванець Лжедимитрій є не тільки пародійно-карнавальним антиподом образаБориса, але полярно-негативним відбиттям Світлого Лику царевича Димитрія. Він розстригавідщепенець,який своїм зазіханням на ангелоподібний образ царевича Димитрія потоптавсвята святих — віру в Бога, істину, святість. Його слід сприймати як карнавально-масковийперсонаж в опері, тому що його поведінка заснована на зміні не тільки соціального статусу,але також і власного обличчя. Таким чином він характером своїх дій відповідає амплуарядженого. «Одягнена» їм маска-личина607 — втілення в образ царевича Димитрія — прикриваєйого брехливу гріховну сутність. Згідно із православним віровченням, він є диявольськимпособником.Варлаам і Місаїл — парочка хитрих бурлаків-ченців, чиє відношення до Храму доситьпристосовницьке. Вони представлені, з одного боку, як бунташні, волелюбні бурлаки, а з6М. Костомаров описує распорядок дня Федора так: «Царь Федор был чужд всего, соответственносвоему малоумию. Вставал он в четыре часа, приходил к нему духовник со святою водой и с иконоютого святого, чья память праздновалась в настоящий день. Царь читал вслух молитвы, потом шел к царице,… вместе с нею ходил к заутрене, потом садился в кресло и принимал близких лиц, особенно жемонахов. В 9 часов утра шел к обедне, в одиннадцать часов обедал, потом спал, потом ходил к вечерне…После вечерни царь до ночи проводил время в забавах: ему пели песни, выказывали сказки, шутыпотешали его кривляньями. Федор очень любил колокольный звон и сам иногда хаживал звонить на колокольню.Часто совершал благочестивые путешествия, ходил пешком по московским монастырям, посещалвместе с царицей Троицкую обитель, монастырь Пофнутия Боровского и другие» [5, с. 290–291].7П. Флоренський дає дуже влучну трактовку поняттю «личина»: «Первоначальное значение этогослова есть маска, ларва, чем отмечается нечто подобное лицу, похожее на лицо, выдающее себя залицо и принимаемое за таковое, но пустое внутри как в смысле физической вещественности, так и всмысле метафизической субстанциональности. Лицо есть явление некоторой реальности и оцениваетсянами именно как посредничающее между познающим и познаваемым, как раскрытие нашему взоруи нашему умозрению сущности познаваемого. Вне своей функции, то есть вне откровения нам внешнейреальности, лицо не имело бы смысла. Но смысл его делается отрицательным, когда оно, вместо того,чтобы открывать нам образ Божий, не только ничего не дает в этом направлении, но и обманываетнас, лживо указывая на несуществующее. Тогда оно есть личина. […] Маска... обман тем, чего на самомделе нет, мистическое самозванство, даже в самой легкомысленной обстановке имеющее привкускакого-то ужаса» [7, с. 340–341].Відзначимо, що потрібно розрізняти різні випадки маскування. Перший обумовлений бажаннямсховати свою сутність за різних причин і обставин: для того, щоб сховати свої недоліки й виставитисебе в більш вигідному світлі або через спритну, вигідну й хитру гру. Цей рід маскування якоюсь міроювластивий кожній людині, гріховній по своїй природі й сутності. У будь-який людині сполучаються якпозитивні, так і негативні якості, з якими вона й проживає своє життя. У цьому випадку доречно говоритипро морально-етичну личину. Другий випадок маскування пов’язаний зі свідомою відмовою від себе, відсвоєї суті. Вдягання й присвоєння маски чужої людини є пародійно-карнавальною ознакою. Така маска– справжня личина, шкарлупа.іншого, що більшою мірою обумовлено ситуаційними обставинами, як смиренні ченці. Так,у Сцені в корчмі другої дії вони представлені у двох своїх обличчях. З господаркою корчмивони й старці смиренні, що просять пожертвування на будівництво храмів (у такому амплуа їмлегше випросити в господарки безкоштовну випивку й закуску), але в той же час це бурлакипияки.У личину «старцев смиренных, иноков честных» (ремарка) вони «обряджаються»у цій же сцені при зустрічі з приставами задля того, щоб «сховатися», залишитися в тіні,не привернути до себе увагу й в такій спосіб уникнути неприємностей, адже вони біглі бурлаки.Варлаам і Місаїл уміло «жонглюють» своїми масковим амплуа, виявляючи себе згідноіз ситуацією, то в одному, то в іншому уособленні. Якщо бродяжна природа — це їх природнасутність повною мірою, що яскраво розкриється в «Сцені під Кромами» (третя картина IV дії).Перебуваючи в такому статусі їм не потрібно ховатися й хитрити із самими собою. Амплуа«старців смиренних» — це їх личинкове обличчя. Тому в оперному тексті Варлаам і Місаїлрозкриваються двоїстим образом: як біглі ченці, відщепенці, бурлаки і як «ченці смиренні», щоховаються за личинкову маску святості.Юродивий618. Мусоргський, згідно з уявленнями про інститут юродства, підкреслює дуальнусемантику образа Юродивого, але підкреслює в ньому трагічний початок. Не дивлячись на те,що в образі Юродивого проявлені ритуально канонічні риси, типові для такого героя, — рисисміхового, ігрового плану, він оточений ореолом святості. Мусоргський підсилює в ньомусвітоносне начало й надає відтінок трагічності, бо Юродивий — істота, яка споглядає Небеснісвіти із землі, а реальний світ розглядає як арену боротьби світла й тьми, добра й зла.У Мусоргського Юродивий-лицедій — у сцені із хлопчиками (перша картина IV дії),Юродивий-викривач — у сцені з царем Борисом (перша картина IV дії), Юродивий-провидець— у двох його піснях I і III картин IV дії.Ігровий мотив, Юродивий-лицедій (сцена із хлопчиками). Показово, що Юродивий в оперіуперше з’являється в оточенні дітей. Незрілість дитячої свідомості підкреслює чистоту душіЮродивого, його «дитяче» світосприймання, немов згідно з біблійною філософемою: «Якщоне звернетеся й не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне» [Мф. 18:3].Ігрова сцена Юродивого з дітьми музично втілена через жанр дитячої дражнилки.Мініатюрна пісенька періодичної структури із чітким скандуванням тексту, повторністьінтонаційно-ритмічних зворотів, ритм, характерний для дитячих колядок, ноти із зупинкоюна останньому складі, що привносить характер заклинання, ілюстративний оркестровийсупровід (з імітацією дзвіночків залізного ковпака Юродивого — невід’ємного атрибута йогоекіпірування) — все це розкриває фольклорні джерела жартівливо-ігрової дитячої примовки,задиристої дражнилки.8Інститут юродства – явище надзвичайно складне, проблемне, що вимагає певного методологічногопідходу. Феномен юродства як такий існує на сполученні протилежних ціннісних критеріїв, завдяки чомувиникає парадоксальна подвійність суті явища. Саме ця подвійність і є характеристичною ознакою юродства.Маска уявного божевільного, блаженного дурачка приховувала християнську святу чесноту. Юродивий– символ божественної душі, «одягнутої» в «потворні ризи». Юродиві сприймали християнськийзакон «благодать почиєт на гіршому» буквально, будучи зразком поведінки для інших у знаходженніцієї благодаті (через позбавлення гордовитої суті власного «я»). Тому сприйняття поведінки Юродивогоантиномічне, бо має подвійний символічний зміст: мудра дурість знедоленого протиставлялася дурноїмудрості здорового глузду.За православними канонами подвиг юродства мав дидактично-моралізуючий зміст. Викриття й пророцтво– дві основні функції діяльного акту юродивих. Усі дії, чинені ними прилюдно, носили характернавчання через викриття, що виражалося в лицедійстві, грі з юрбою. Акт викриття розкривався черезповедінку, дії, слова юродивих, а також й їхню зовнішню оболонку. Відзначимо, що сміх у православнійРусі вважався проявом гріха. Однак, на юродивих це правило не поширювалося. Їм дозволялось сміятися,тому що з ними була благодать Господа.Зовнішність юродивого – дзеркальне відбиття альтернативного сприйняття його фігури людьми (різнихпоглядів на об’єкт, що юродствує): мудрий побачить мудре, дурний – дурне; моральний у його наготіпобачить ангельську душу (юродивий – жертовник), аморальний, розпусний – сором; чуйний урозумієв «мутних» словах юродивого одкровення, а косна й нерозумна людина – божевільну мову. Акторськелицедійство юродивого, його знущання над публікою – перевірка людей на наявність в них моральнорелігійногопочуття: той, хто бачить у ньому глумця – підіграє йому, сміється разом з ним, б’є його, викриваючигріховність своєї душі; той, хто бачить у ньому ангела – плаче, сумує. Як істота, що окутана ореоломсвятості, юродивий, немов дзеркало, відбиває людські гріхи й пороки.