Зміст та тексти - Інститут проблем сучасного мистецтва

158 159Потрібно зазначити, що навчання в РЛККФ Довбищенко поєднував з педагогічноюдіяльністю: викладав на посаді доцента у КДІКу та акторській студії при Київській кінофабриці,державній естраді [19], Київському хореографічному училищі (1935–1937) [20]. Разоміз учнями Довбищенко у 1936 р. поставив у Київському палаці піонерів виставу-карнавал«Сорочинський ярмарок» [21].25 жовтня 1936 Довбищенко був зарахований викладачем акторської майстерностів Київську хореографічну школу. Виховуючи інших, В. С. Довбищенко з радістю навчавсяв О. П. Довженка, зокрема сценарній майстерності. Так, наприклад, В. Довбищенко разоміз В. Галицьким (режисером-лаборантом і викладачем Київської хореографічної школи)написав сценарій «Коппелії» («Дівчина з емалевими очима»), який, на жаль, не був втіленийкінематографічними засобами. Однак Довбищенко поставив її спільно з балетмейстеромДельсоном на сцені Київського академічного театру опери і балету.Два роки педагогічної діяльності у Київській хореографічній школі увінчалися випускноювиставою «Коппелія», яка була високо оцінена глядачами і керівництвом Київськоїхореографічної школи, що може підтвердити витяг з наказу № 48 б від 15 червня 1938 року:«По випускній виставі «Коппелія» поздоровляємо та висловлюємо товариську подяку тов.Довбищенку, який виправдав себе як режисер-викладач» [22]. З вересня 1935 р. по березень1936 р. (тобто один навчальний рік) В. Довбищенко у Державній естраді був режисеромконсультантомі викладав дисципліни «майстерність актора» і «режисура».О. Довженко, який полюбляв експерименти, підтримав почин В. Довбищенката В. Галицького розпочати писати сценарій повнометражного фільму «Нерозділене кохання»разом. Поштовхом до цієї теми була фраза Ф. Енгельса «І при комунізмі буде нерозділенекохання» з книги «Походження родини, приватної власності і держави». Сюжет ліричноїдрами-комедії розігрувався в Інституті енергетики. Група випускників їхала на озеро Іссик-Куль будувати гідростанцію. Цей сценарій, на відміну від тодішньої моди, що перетвориласьна штамп, не мав щасливого закінчення.Віктор Довбищенко з п’ятнадцяти років писав критичні й аналітичні мистецтвознавчістатті. А тоді вони набули дедалі більшого кінематографічного спрямування. «Поступовоз категорії тих, хто дивиться, ми переходили в стан тих, хто оцінює, тобто мало-помалуопановували критичне перо. Почали ми з невеликих рецензій, — згадував найкращий товаришВ. Довбищенка по режисерській лабораторії та педагогічній діяльності В. Галицький. — Потімспробували писати для журналів. У «Радянському кіно» помістили нашу спільну оглядовопроблемнустаттю «Горький і радянське кіно». У «Театрі», вже у 1938 р., вийшли одна задругою дві мої статті: «Про київський балет» і «Дума про Британку. Досвід драматургічногоаналізу»… «Театр» надрукував велику статтю Довбищенка про «Макбета» у Донецькомутеатрі. Загалом, ми освоїли і цю спеціальність» [23].Занотував це в «Автобіографії» й Довбищенко: «З 1934 по 1941 рр. періодично друкувавстатті (критика, театрознавство, драматургія) в журналах «Літературний Донбас», «Радянськекіно», «Театр». Іноді виступав під псевдонімами Вікт. Вихрєв, М. Симонов, В. Д-ко, Аргус» [24].17 серпня 1935 р. у 189-му номері газети «Більшовик» на третій сторінці, де розміщуваласякультурна хроніка, вийшла стаття К. Кошевського, В. Довбищенка і Б. Дробинського«Створимо новий театр». У ній три режисери задекларували свої погляди на майбутнєукраїнського театру: «Театр повинен шукати специфічну, індивідуальну мову, властивутільки даному драматургові — Софоклу, Шекспіру, Бюхнеру, Альфреду де Мюссе, Б. Шоу,Ромену Роллану, Горькому. Театр повинен допомогти молодим драматургам знайти своюмову, свої індивідуальні властивості… Експеримент — у найкращому розумінні цього слова— повинен стати запорукою зростання і життєвості театру» [25].Історія цього маніфесту знайшла відображення у книзі Володимира Галицького«Театр моєї молодості». Галицький з Довбищенко мріяли про створення новогоекспериментального театру, і навіть були спроби втілити мрію в життя напередодні вступудо режисерської лабораторії. Проте ні про Кошевського, ні про Дробинського Галицькийне згадував.У статті молоді режисери, які навчалися в «Березолі» або були учнями режисерівлаборантівКурбаса (як, наприклад, вчитель В. Довбищенка В. Василько) критикували«Березіль». Сімнадцятирічний Віктор Довбищенко під псевдонімом «В. Д.» у статі «Жакерія»в театрі «Березіль», вміщеній 1927 р. в часописі «ARS», позитивно оцінював творчість цьогомистецького об’єднання: «Трагедія «Жакерія» дуже складна для постановки, оскільки, поперше,вона вимагає добре згуртованого колективу артистів. Але такому міцному і спаяномуколективу як «Березіль» сповна під силу впоратися з «Жакерією»… Перш за все, звичайноБучма («брат Жан»). Прекрасна дикція, глибоко продумана міміка і жест показуютьнам, що Бучма неабиякий артист. Фігура брата Жана в Бучми виключно опукла, яскраваі продумана. За ним йде, безумовно, талановитий артист Крушельницький (брат Гонорій).Він бездоганний. Він дав образ маленького жалюгідного боягуза легко, без жодного натиску.Сміливими, яскравими мазками, але дещо грубувато, невідшліфовано дано Шагайдою —«Сірий Вовк». Всі інші дружно підтримували стрункість ансамблю. Масові сцени бездоганні.Відчувається довга, вдумлива робота» [26].Після арешту в 1934 р. Леся Курбаса багато його вихованців і послідовників публічновідхрещувалися від учителя, про що потім із жалем зазначила одна із актрис театру«Березіль»: «Найбільш погане те, що переважна більшість митців з радістю працювала надрозвитком тіла, а після нещасних подій з Курбасом почали говорити зовсім протилежне»[27]. Ті ж, хто не робив цього, були арештовані або позбавлені можливості повноціннозайматися творчістю і вихованням молоді.Однак мистецький заклик режисерів пам’ятали довго. Зокрема у 1945 р. журналістка ГаннаВер писала: «Декларація про такий театр, виголошена К. Кошевським і В. Довбищенкомдесять років тому в статті «Створимо новий театр», закликає до такого театру, що згуртувавби студійний колектив єдиного творчого спрямування, закликає до експерименту —в найкращому розумінні цього слова, як запоруки зростання і життєвості театру» [28].Чому ж, згадуючи добрим словом заклик трьох українських режисерів, одного з нихжурналістка оминула? Все просто і страшно водночас: єдиний забутий із цієї трійці БорисДробинський у 1937 р. був заарештований і розстріляний, а це в той час автоматичнонакладало табу на будь-які згадки про «ворога народу».У березні 1937 р. РЛККФ, в якій навчався В. Довбищенко, очікував підступний удар — підчас кінозйомок «шкідник, який був тоді директором кінофабрики, таємно, не повідомивши проце ані РНК, за постановою якого була організована майстерня, ані радянську громадськість,— оголосив майстерню т. Довженка ліквідованою, хоча сам т. Довженко проти цьогозаперечував» [29]. Отже, РЛККФ за ініціативи невдовзі заарештованого директора Київськоїкінофабрики С. Ореловича формально перестала існувати, але майстер не припиняввиховання режисерів-лаборантів ще майже півтора року.Олександр Довженко вважав, що «студент протягом навчання перед одержанняматестату повинен здійснити не одну залікову короткометражку по нашвидкоруч збитомусценарію, а дві чи три невеликі роботи» [30]. В силу багатьох причин цей задумзалишився нездійсненим, окрім режисерської роботи В. Довбищенка та В. Галицького надкороткометражним фільмом «Чий кандидат?» за сценарієм М. Садковича та І. Жиги [31].Монтажером у цьому фільмі була Олена Кива, з якою Віктор Довбищенко вступав у 1934 р.до Режисерської академії при ВДІКу. Обидва, як відомо, не вступили.В. Довбищенко та В. Галицький протягом 1936–1937 років неодноразово намагалисязапустити сценарії «Неподілена любов», «Рідний дім», «Сто тисяч» (за І. Тобілевичем),«Ганна», екранізацією роману німецького письменника-антифашиста Віллі Бределя«Випробування», «Де ти бродиш, моя доле» за сценарієм Алексєєва [32].Віктор Довбищенко і Володимир Галицький у 1937 р. описували неможливість запускутаким чином: «Критика» сценаріїв «Неподілена любов» та «Ганна» настільки ламала нашзадум і калічила наші сценарії, що ми мусили відмовитися від роботи. Для дебютної поставиодному з нас (Довбищенку. — О. Б.) навіть було запропоновано сценарій «Де ти бродиш, моядоле» сценариста-комсомольця Алексєєва. Знімання передбачалося почати влітку цього(1937. — О. Б.) року. Але знову літвідділ вносить «правки», з якими не могли погодитися анісценарист, ані режисура, — і сценарій досі лежить нереалізований» [33].Восени 1937 р. кінематографічне керівництво доручило зробити декілька агітаційнихкороткометражних картин, присвячених виборам до Верховної Ради УРСР, переважно творчіймолоді — «Під прапором Леніна–Сталіна» (режисери М. Тряскін, Б. Левіч), «Право на освіту»(режисери О. Павленко та М. Іванов), «Щасливе дитинство» (режисер М. Володарський), «Яквідбуватимуться вибори» (режисер Я. Воловик), «Виборча система» (режисер П. Павлов),а також були «пущені у виробництво 4 короткометражні фільми про життя і діяльність