Зміст та тексти - Інститут проблем сучасного мистецтва

160 161кандидатів у депутати Верховної Ради СРСР — тт. С. В. Косіора, М. М. Марчака, О. О.Богомольця, П. В. Гусятникової» [34].Віктор Довбищенко і Володимир Галицький отримали сценарій єдиної серед цихфільмів художньої короткометражки «Чий кандидат?» [35]. У цій картині розповідалось пропередвиборну кампанію на селі, під час якої колишній командир Червоної армії ОлексаІванович викриває «недорубленого» ним під час громадянської війни польського офіцера,а нині шпигуна Казимира Владиславовича Ольшевського, який, маскуючись під пролетарія,намагався потрапити до Верховної Ради УРСР [36].Під керівництвом майстра режисери-лаборанти В. Довбищенко і В. Галицький пройшлишколу практичного кінематографа: підбір акторів (на роль голови колгоспу запросили Н. Ужвій,Олекси Івановича і Казимира Владиславовича — А. Аркадьєва, Д. Капку), короткочаснірепетиції, двотижневі нічні зйомки (вдень павільйони були зайняті), виїзди на натуру,і практичний монтаж, що й було відзначено в газеті Київської кіностудії: «11 жовтня булопочато знімання. 9 кадрів знято 16 жовтня. Також знято 18 кадрів масовки на іподромі —рубання лози. Із 142 кадрів фільму за два дні знято 32 кадри. Група побудувала свою роботутак, щоб працювати без жодної затримки. Двоє асистентів режисера, чергуючись, готуютьзнімання на 2 дні наперед» [37].Завдяки «важливому політичному завданню» навчальна короткометражка режисерівлаборантівбула під пильним наглядом партійного керівництва, яке спустило директиву «Всіперешкоди на шляху створення фільму «Чий кандидат?» треба негайно ліквідувати». Післязавершення фільм «Чий кандидат?» приймала художня рада кіностудії, на якій найбільшимкритиком власних студентів був… сам Довженко, маючи критичні зауваження до кожного кадру.Не допоміг навіть захист Леоніда Лукова, Олександр Довженко був невблаганний: «Длявас це була перша зустріч з кінематографом, ви пізнали і частково перебороли багато нашихтруднощів. І результат тут менш важливий, ніж сам процес. Фільм випускати не будемо» [38].Майстер курсу вважав, що навчальні короткометражки слугують лише для опануванняфаху: «На мою думку, роблячи короткометражки, вам не треба розраховувати, що вони підутьна екран… Важливо тут те, що ви візьмете сценарій, розробите його, відзнімете, змонтуєте,озвучите, словом, цілком проведете всю режисерську роботу» [39].Отже, першу картину студентів О. Довженко розглядав лише як частину навчальногопроцесу, а не як закінчений твір, а тому цілком слушним було зауваження про заборонудемонстрації навчальної картини. Тим більш, що митець вважав причиною багатьох невдачрежисерів-початківців невдалі сценарії, до яких можна віднести і явно політично замовленийсценарій «Кандидата», з якого дуже важко було зробити мистецький твір, на який постійнонацілював своїх учнів.На той час Олександр Довженко не вважав «Кандидата» дипломною роботою — то булалише перша знімальна робота, курсовий короткометражний фільм, який переводив процеснавчання з теоретичної площини в практичне русло, так зване особисте знайомство студентівіз кінематографом.Керівництво Київської кіностудії вимагало негайного виходу на екрани фільмів «Підпрапором Леніна–Сталіна», «Право на освіту» та «Чий кандидат?»: «Усі умови длянайшвидшого випуску цих фільмів на екран — є, але тільки політична безтурботністьі господарська безладність призводять до того, що фільми ще й досі не випущенона екран. Художньо-виробничий та експлуатаційний відділи студії мусять вжити всіхзаходів, щоб буквально цими днями ці короткометражні фільми пішли в прокат» [40].О. Довженко планував зробити знімальний період РЛККФ подібним до «сценарного»,коли учні приносили власні сценарії до майстерні і там багато разів переробляли. Замістьцього фільм «Чий кандидат?» в «учнівському» вигляді одразу вийшов на екран як так званий«кіножурнал», що демонстрували перед повнометражними фільмами.Цією студентської картиною залишилися незадоволені всі — Довженко, тому що не змігна її основі провести запланований навчальний процес, і Довбищенко з Галицьким, якіне зрозуміли небажання майстра випускати їхню першу картину на широкий загал.Олександр Довженко, виснажений безкінечними обговореннями на різних рівнях влади,знаходив у своїх учнях розуміння, якого йому не вистачало. «Він був потрібен нам як учитель,але й ми ставали потрібні йому як учні» [41], — констатував В. Галицький. Найбільшу довіруотримав у майстра В. Довбищенко. О. Довженко доручав йому підбір антуражу до «Щорса»,Довбищенко часто бував у майстра вдома, завдяки цьому мав можливість прочитатипервинний варіант сценарію і те, що з нього стало наприкінці 1938 року.Існування РЛККФ ставало дедалі проблематичнішим. Отримавши майже повний, доситьплідний і насичений курс кінематографічного навчання, режисери-лаборанти не змогли знятидипломних робіт. Адже фільм «Чий кандидат?» — це радше курсова, аніж дипломна робота,якою повинен був стати повнометражний фільм.Та страшна хвиля репресій і як наслідок — неодноразові зміни керівництва не лишекінофабрики, а й усього радянського кінематографа призвели до того, що ніхто не хотівбрати на себе відповідальність на завершальному етапі довженківського педагогічногоексперименту, а Олександрові Довженку як керівникові цієї майстерні «було нелегко самомувирішувати найскладніші організаційні питання, пов’язані з залученням молоді. Він не вмівпереконувати колектив студії в доцільності залучення нових людей з театру» [42].Найкращий друг Довбищенка Галицький в архівних спогадах описував цей періоднаступним чином: «1938 рік… Серпень місяць… працювали ретельно, днями й ночами, майжемарно. На студії було не до нас. Когось знімали (не кінематографічно), саджали, призначалиінших, теж знімали. Довженко був зайнятий зйомками і переробками «Щорса», що відбиралисили. Ми поступово розбігалися. Довбищенко вже виїхав в Одесу в театр імені Жовтневоїреволюції до В. С. Василька, який його покликав» [43].Галицький помилився в одному — Довбищенко у 1938 р. виїхав не в Одесу, а в Харків.2 березня 1938 р. він звільнився з Київської кіностудії за власним бажанням, проте Київне залишив, оскільки в червні того року разом з балетмейстером Нельсоном випустиву Київському театрі опери і балету виставу (балет) «Коппелія», що була дипломною роботоюйого учнів по Київській хореографічній школі.Звільнившись 1 вересня 1938 р. з хореографічної школи за власним бажанням,В. Довбищенко остаточно переїхав до Харкова, де в ТРАМі (Театрі робітничої молоді),реорганізованому в Харківський державний драматичний театр ім. Ленінського комсомолу,був режисером протягом сезону 1938–1939 років. У цьому театрі з 1935 по 1940 р. працювалайого дружина Тетяна Олександрівна Вечора [44].У 1938 р. Довбищенко перший у Радянському Союзі поставив п’єсу Б. Войтеховичаі Л. Ленча «Павел Греков» [45]. Крім того, на його рахунку опера «Майська ніч» за М. Лисенком(1938).У Харкові Довбищенко не полишив педагогічної діяльності — керував Харківськимикурсами режисерів [46]. Разом з учнями протягом 1938–1939 років поставив студійні (навчальні)вистави «Одруження» за М. Гоголем і «Сто тисяч» І. Тобілевича.У 1938 р. закінчилась офіційна кінопедагогічна діяльність В. С. Довбищенка, однаку подальшому серед його учнів були митці, які яскраво проявили себе саме в кінематографі.Український кінорежисер і театрознавець Ігор Бжеський; кінодраматург, кінорежисер, кінокритикБ. М. Крижанівський; кінорежисер і педагог, сценарист, актор, лауреат Державної преміїУРСР ім. Т. Г. Шевченка (1979), народний артист УРСР (1980) В. Т. Денисенко продовжиликінематографічну і педагогічну діяльність свого вчителя. Так, наприклад, Денисенко вважаєтьсяодним із засновників кінофакультету КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого.Здавалося б, що кінопедагогічна діяльність В. С. Довбищенка досить ретельно досліджена,однак необхідно продовжувати науковий пошук, особливо стосовно викладання митцяу КДІКу та АШККФ. В українських архівах, принаймні у їх доступній для науковців частині, цідокументи відсутні. Перспективним бачиться продовження роботи в російських державнихі галузевих архівах, куди, після закриття цих навчальних закладів, були відправлені найціннішідокументи.1. Кропивний. Хочемо знати як працює майстерня О. П. Довженко // За більшовицький фільм.— 1936. — 9 липня.2. Галицький В., Довбищенко В. Два роки обіцянок. Ще про долю молодих кінорежисерів //Комсомолець України. — 1937. — 14 вересня.3. Запрошення В. С. Довбищенка на вступні колоквіуми до режисерської майстерні при Київськійкінофабриці О. П. Довженка. — Приватне архівне зібрання О. А. Пазенко.4. Галицький В., Довбищенко В. Два роки обіцянок. Ще про долю молодих кінорежисерів //Комсомолець України. — 1937. — 14 вересня.