Зміст та тексти - Інститут проблем сучасного мистецтва

198 199трактування руки», характерне для «козацького мистецтва» [10, с. 464]. Фактично, оцінюючианалізовані твори з реалістичних художніх позицій, Є. Кузьмін критично сприймає все, щовідрізняється від звичної для нього манери. Тому зростання реалістичних рис у релігійномуживописі тих часів він трактує як виключно позитивне явище. Простежуючи для прикладуеволюцію образу Христа, Є. Кузьмін констатує появу простонародних рис і вловлює схожістьв окремих випадках зовнішності Христа з улюбленим в народі образом козака Мамая [10,с. 467].Завершується огляд характеристикою живопису петровської доби, коли незмірно зростаєвплив західноєвропейського мистецтва. Вчений висловлює цікаве зауваження, що колив московській Русі кінця ХVІІ ст. «портрети все ще іноді трактуються як ікона, то в Києві у цей часвідбувається швидше зворотнє — ікона стає портретом» [10, с. 475]. Типовими особливостямирелігійного живопису тих років Є. Кузьмін вважає появу ікон «візантійських за ликом, алеголландських за пейзажем», де сплавлені старі іконописні традиції з реалістично трактованимидеталями [10, с. 478]. Слід зазначити, що, залучаючи до аналізу широкий фактологічнийматеріал, загалом учений відтворює цілком вірну картину еволюції вітчизняного живописуу складну перехідну добу — від багатовікового середньовічного мислення до світосприйняттяхудожника нового часу.Найбільший внесок у становлення вітчизняного наукового мистецтвознавства, на нашпогляд, Є. Кузьмін зробив як дослідник творчості Шевченка-художника. Образотворчаспадщина Кобзаря цікавила вітчизняних шанувальників його живописно-малярської діяльностіще від часів участі Тараса Шевченка в академічних виставках 1840-х років. Публікаціїз означеного питання з’являються протягом другої половини ХІХ ст. Провідною тенденцієюмистецтвознавчих матеріалів цього часу була схильність до висвітлення образотворчоїдіяльності Т. Шевченка у порівнянні з поетичною і не на користь першої. Однак поступовоформується інший підхід до аналізу й оцінювання живописно-графічних робіт митця. З одногобоку, це було пов’язано з розвитком усієї науки про мистецтво, яка з початком ХХ ст. вступаєу нову фазу становлення: формування мистецтвознавства як наукової дисципліни. Другимчинником виявився факт переходу живописно-графічного доробку митця як предметадослідження від художньо-критичної галузі мистецтвознавства до історії мистецтва. У науціспостерігається зростаюча потреба у новій концепції, яка дала б можливість об’єктивнооцінити спадщину Шевченка-художника на відповідному науковому рівні.Така концепція з’являється в ґрунтовній статті Є. Кузьміна 1900 р. «Т. Г. Шевченкояк живописець і гравер» [4]. Названа стаття містить новий погляд на проблему оцінкиобразотворчої спадщини поета як вияв нової мистецтвознавчої орієнтації. Слід зазначити,що автор у своєму дослідженні спирається на попередні праці, зокрема на статтю А. Прахова[11] і працю О. Кониського, яку називає «майже ідеальною» [1]. Однак, аналізуючи ті чи іншіпогляди, робить свої висновки.Уже на початку статті Є. Кузьмін висловлює думку про те, що проголошення митця щена початку 1840-х рр. творцем рідної літератури і головою тогочасного «літературно-ідейного»руху визначили преференції його діяльності, хоча важко сказати, хто переважав у Шевченкові:художник чи поет [4, с. 62]. Він наполягає на необхідності об’єктивної оцінки образотворчоїдіяльності митця саме як художника, а не «поета-громадянина». Попри загальновідомівисловлювання самого Шевченка, учений переконаний, що справжнім його покликаннямбула образотворчість, оскільки він захоплювався цим з дитинства, а поетом відчув себе вжепісля звільнення з кріпацтва. Для підтвердження своїх поглядів Є. Кузьмін теж звертаєтьсядо біографії митця і відповідним чином інтерпретує його вірші та життєві події дитинстваі молодості [4, с. 63–64]. Великого значення Є. Кузьмін надає могутній особистості молодогомитця, пристрасному прагненню до навчання та високому інтелектуальному рівню, якого тойнабуває майже на порозі зрілості.Докази того, що Т. Шевченко сам «більше любив у собі художника, ніж поета», Є. Кузьмінзнаходить у документах і матеріалах часів заслання поета [4, с. 68]. Звертаючись до «Хроніки»О. Кониського, вчений дає власне тлумачення словам поета про страждання через заборонумалювати, а головне — характеризуючи прикаспійські та аральські пейзажі, зауважує, що лишесправжній художник міг бачити красу в цих безрадісних ландшафтах. Усі ж можливі фаховінедоліки в його роботах цілком слушно віднесені на рахунок трагічних життєвих колізій, черезякі Тарас Григорович не міг удосконалюватись, а не особистісних творчих якостей митця. Річу тому, підкреслює Є. Кузьмін, що нема мистецтв, які були б «такими рабами «майстерності»,як мистецтва пластичні» і розвиває цю тезу, порівнюючи можливі похибки в мистецтві музики,слова та візуальних образів [4, с. 69].Одним з перших у шевченкознавстві Є. Кузьмін підіймає питання визначення характернихприкмет таланту Шевченка-художника. В першу чергу він називає «майже повну відсутністьтенденції», під якою розуміє соціальну направленість творчості. І якщо О. Русов вважаєозначену особливість образотворчості митця недоліком [12], то Є. Кузьмін вбачає в цьомуновий доказ того, що Т. Шевченко був художником «par excellence» і для нього сутоживописний бік мистецького твору завжди стояв на першому плані [4, с. 69]. Погоджуючисьзі спостереженнями інших дослідників щодо впливу творчої манери К. Брюллова на Шевченківживопис 1840-х рр. («Катерина»), автор не вбачає в цьому ніякого негативу. На відмінувід А. Прахова, з міркуваннями якого Є. Кузьмін вступає в дискусію, він вважає цілкомприродним явищем творити в руслі класицизму в добу, що цілком була сповнена «класичногоромантизму», та ще й у стінах Академії [4, с. 71].У висловлюваннях ученого звучить правильна думка, що поза стінами Академії навітьу ті роки, а саме під час поїздок Україною, митець забуває про класицизм і звертаєтьсядо образів, близьких його душі, втілених у «Дарах в Чигирині», «Смерті Хмельницького» тощо.На думку автора, ці сюжети доводять, що Т. Шевченко і в образотворчому мистецтві був таксамо реалістичним, як і в літературі. Однак, як наголошує Є. Кузьмін, тогочасний реалізмне зовсім збігається з теперішнім його тлумаченням, обумовленим впливом натуралізмуяк крайнього вияву реалістичних тенденцій. «Образи Шевченка… завжди ніби оповиті легкимсерпанком, як пейзаж під місячним сяйвом, що надає навіть глибоко реальним предметамдещо відсторонений від землі вигляд. Цей серпанок — серпанок поезії… віддзеркалення душісамого поета» [4, с. 71].Є. Кузьмін захоплюється схильністю митця до вдумливого спостереження і фіксації життя,вивчення натури, що втілено в численних начерках і замальовках, якими Шевченко займавсяпротягом усього творчого життя. Автор переконаний, що митцеві притаманні були вродженийсмак, талант і уміння, що «водили його рукою» в образотворчій діяльності [4, с. 72]. У повніймірі сказане стосується й групи робіт, виконаних за дорученням археографічної комісії.Найбільш схвальні визначення використовує автор в оцінюваннях офортів Т. Шевченка.Відмічаючи високий ступінь довершеності графічних аркушів, Є. Кузьмін провадитькомпетентний аналіз характерної манери виконання робіт, успадкованої шляхом ретельноговивчення від Рембрандта, з яким митця пов’язувала спорідненість таланту [4, с. 73].Захоплюючись офортами Кобзаря, автор переконаний, що вони повинні посісти найпочеснішемісце в мистецтві графіки, і стверджує, що окремі Шевченкові копії перевершують оригінали.При цьому слід мати на увазі, що мова йде про «Притчу про виноградарів» видатногоголландця. Особливо імпонують ученому прекрасні портрети останніх років. Щодо ілюстраціймитця до біографії О. Суворова, то вчений зауважує, що судження складаються на основігравюр другорядних іноземних майстрів, а оригінали можуть бути зовсім іншими.Розглянута публікація Є. Кузьміна мала безсумнівний вплив на подальше вивченняобразотворчої діяльності Т. Шевченка. Незалежно від власних позицій автори початкуХХ ст. не могли ігнорувати думку вченого і головне — відчули виправданість і необхідністьоб’єктивного підходу до висвітлення малярсько-графічного доробку як самодостатньогоявища. Сам учений обстоював викладені в цьому дослідженні думки і в статті 1911 р. «ТарасГригорович Шевченко», опублікованій вже не в петербурзькому, а в київському часописі [7].Пізніша публікація має трохи іншу структуру, починається з біографічних даних про дитячіта юнацькі роки митця, як того тла, на якому розгортається його образотворча кар’єра. Фактично,дотримуючись поглядів, викладених у попередній статті, Є. Кузьмін по-іншому розставляєакценти. Більше зупиняється на роботах, пов’язаних з Україною, створених у «найщасливішупору його життя» — 1840-х рр. [7, с. 65]. Особливо цінує автор офорти «Живописної України»та чудові акварелі і малюнки Почаївської лаври, Густинського монастиря, церкви у Суботовітощо.Як і раніше, Є. Кузьмін вступає у полеміку з різкими критичними доріканнями А. Прахована предмет «класичної кабали» Т. Шевченка та його залежності від К. Брюллова, про що вжезгадувалось вище. Автор вважає наслідування уславленого вчителя з боку молодого митцяприродним явищем і висловлює дуже проникливе спостереження щодо його обдаровання.