Partnerstwo dla Pokoju 20 lat później

закордонної політики, буде користуватися - як європейська держава,
яка прагне до інтеграції з західними структурами або як пострадянська
країна, якій ближче до Москви, ніж до Брюсселя, при тому важливим
буде імідж України як держави антиросійської або нейтральної до Росії
в обох варіантах.
Впливало це на постійне повернення до питання конкретного
вибору одного з парадигмів української закордонної політики -
євроатлантичного або євразійського. У цьому відношенні, влада в Києві
до кінця правління Януковича була неефективною (хоча і не цілком
з власної волі), але жодна з можливостей не була остаточно відхилена.
Нерішучість Заходу, у свою чергу, виникала з амбівалентності та
відсутності детермінації української еліти, а формалізація
„нейтральності” зробила б з України пасивного глядача, а не активного
і сильного гравця в регіоні.
Варто відзначити, що Україна до моменту анексії Криму була
буферною державою. ЇЇ сутність в українському варіанті полягала
в утриманні міжмоцарської рівноваги, асиметрично, тобто, на користь
Російської Федерації. На думку проф. С. Бєленя, буферні зони
є вираженням патової ситуації у відносинах між суперниками, на
відміну від сфер впливів, які свідчать про рівновагу сил 254 . Таким чином,
порушення російської декларативної виключної зони впливів (так
званого „близького зарубіжжя”) через зближення з ЄС не лише
порушувало міжблоковий баланс, а й зміцнювало українську
буферність (до моменту формальної акцесії в НАТО або ЄС). Однак, на
сьогодні, дії Кремля ставлять під сумнів наявну досі „асиметричну
нерівновагу” та мають на меті отримати повний контроль над
конкретними регіонами української території, і, в кінцевому рахунку,
цілком можливо - над всією країною.
Відповідно до вищезгаданого, реалізацію „нейтрального”
варіанту можна розглядати на сьогодні, передусім, у двох варіантах.
Перший полягає у тому, що кордони України залишаються незмінними
(можливо Крим формально належатиме до території Росії), але Київ
повинен оголосити, що відмовляється від проєвропейських амбіцій
(або теж можуть це унеможливити політики ЄС чи Німеччині). Другий
зводиться до того, що певна частина Української Держави (потенційно
навіть до лінії Дніпра) буде a) анексована Росією або б) в результаті
254 S. Bieleń, Państwa buforowe w stosunkach międzynarodowych, „Stosunki
międzynarodowe”, tom 17, Warszawa 1995, c. 10-14.
279