Вісник, 1905, ч.31 (9)

Я. Жарко.
В С Т Е П У
Вузенькою стежечкою веть ся залїзоа дорога по нашим сумним
в осени, страшним зимою і привільним та роскішним весною
та літом степам. Ось вона вискочила на кряж, спустила ся у д о ­
лину, перехопила ся через балку, перебігла по місточку через невеличку
степову річку, но якій вода тільки й тече весною, а то
п ереси ха,— вихопила ся на рівний як долоня степ і простягла ся,
скільки видно, прямою стрілкою, ховаючись від очий у далекій імлі'
краєвиду. Гадюками тягнуть ся по їй і в день, і в ночи, то з лівіючи,
то з півдня, довгі низки вагонів із страшним зьвірюкою-паровозом
у головах. Свистить, шипить та гуркотить страшенна та
зьвірюка, кидаючи високо в гору із своєї огняної пащеки густі
стовпи чорного диму, або стеле його по землї сивими хвилями і зу ­
пиняючись денеде, на яку тйм хвилину, поспішає далі тай далі до
своєї мети. ІІронесеть ся поїзд, наробить людям клопоту по станціях,
а птаству степовому переполоху, і зпов тихо, і знов непорушно
замирає степ, або плаче та стогне, коли вітер по ньому вільно
гуляє, несучи темні хмари, що ридають дрібними сльозами, поливаючи
його сухі груди.
Була осінь. Сірі хмари затягли усе небо, і сонце не виглядало
крізь них уже скільки день. Холодний, рвачкий вітер проймає
наскрізь усе живе і заганяє людий у теплі закутки. Здоровенне
перекотиполе, одно за другим безнадійно стрибає по нолю і котить
ся невідомо й куди. М ертво!... Сумно навкруги!.. Одні тільки задрімані
вівці розсипавшись по косогору, жалібно мекають, згризаючи
прикорні стерні та бурянець. Голодні, з позападалими бо-