Вісник, 1905, ч.31 (9)

Олесь не чув ііце такого опору від своєї покірної жони.
— З моїми грішми вільно менї робити, що менї хоче ся,
і в тебе дозволу просити не буду. Марійка піде на станцію і я
буду за неї на вдивовижу цілого міста платити...
— Т а к ! То я бачу, що й мені нічого тут робити... Коли
так, то й я їду нинї в сьвіт за очи... Лиши ся з нею і господаруйте
собі самі. Я ще маю де голову притулити, маю брата і він
менї не пожалує ложки страви...
— Чи ти. жінко, здуріла що ти говориш
— Т е, що чуєш, ось побачиш зараз.
Вона відчинила двері до кухні і покликала Глїкерцю.
— їл ік ер ц ю , збирай ся, зараз їдемо до Ореста, нема нам тут
що робити. До того дійшло, що хата наша стала ся пеклом...
Їл їк ер ц я не знала, що робити. ІІавлїяа кинула ся до шафи
одягати ся в дорогу.
— Так, в одній сорочцї поїду, най усьо чорти візьмуть...
Н есторцю , бувай здоров, тато мене гонить геть...
Вона розплакала ся і стала цілувати хлопця. Н есторцьо вчепив
ся ІІавлїну за шию і став ревіти :
— Н е хоцу, не хоцу, щоб мама їхала, най собі їде тато...
В хатї зчинив ся галас і метушня. Ґлїкерця побачивши, що
то не жарти, стала шукати по кутах за своїм шматбм і звивати
в клунок.
Олесь стояв серед хати не знаючи, що говорити. Т акого ще
йому не трапило ся бачити. Він знав завзятість своєї жінки, що
вона не цофне ся. Буде сьміх на ціле місто, що жінка від нього
втїкла. Т а ще як на біду на порозі з ’явила ся послугачка і ди ­
вила ся на таку сварку. Тепер уже годї буде втаїти, чого жінка
від’їхала, бо ся баба як лише розповість по тих домах, де послугує,
то ціле місто знати-ме зараз завтра.
— Ж інко! Опамятай ся, що ти робиш Та який дїдько тебе
виганяє, ти хиба вдуріла
— Н е говорю більше анї слова, лише їду...
Олесь насамперед витрутив бабу послугачку і зачинив двері,
потім узяв ІІавлїну за плече і грим нув:
— Анї кроку мені не сьмієш рушити ся, розумієш Досить
тих комедій...
Павлїна завищала не своїм голосом, що їй руку зломив. Олесь
справді став лякати ся про її розум...