Вісник, 1905, ч.31 (9)

Його вдарив і збив із стовпика хтось високий; прапор иіднїс
ся ще раз і впав. Я не встиг роздивити лиця бесідника, бо
від разу все змішалось у кошмарі. В се зарушалось, захвилювалось,
завило; в повітрі полетіло каміне, поліна, над головами підняли ся
чиїсь кулаки, що били. Ю рба мов жива, ревуча хвиля підняла мене,
віднесла кілька кроків назад і сильно вдарила об паркан, знову
віднесла назад і кудись у бік і нарешті притисла до високого
сгоса дров, що нахилив ся в перед і загрожував .'завалити ся на
голову. Щ ось сухо й дрібно затріщало об д р о в а ; хвилева тиша — ·
і знов рев, величезний, страшенний своєю елементарністю. І знов
сухий і дрібний тріск, і хтось біля мене впав і з червоної дірки
на місці' ока люнула кров. І важке поліно, закрутивши ся в повітрі,
вдарило мене кінцем своїм у лице, я впав і поліз кудись
поміж топчучі ноги й вилїз на вільне місце. Потому я перелазив
через якісь паркани, обламав собі всї піхті, вилазив па стоси д р о в ;
один розсипав ся ііідо мною і я впав разом із водопадом стукаючих
п ол їн ; із якогось запертого чотирокутника я ледви-ледви виліз,
а з заду, на вдогін мені', все гуркотіло, ревло, вило і! тріщало.
Десь задзвонив дзвін ; щось загуркотало, немов завалив ся пятиповерховий
будинок. Сутїни немов спинили ся не пускаючи ночи,
а в тім боці рев і стріляне немов помалювали ся червоним і в ід і­
гнали тьму.
Зіскочивши з останнього паркану я попав у якийсь вузесенький,
кривий переулок, нодібний до корідора між двома глухими
стінами, і побіг, і біг довго, але переулок, як виявилось, не мав
в и х о д у : його перегороджував паркан, а за ним знову чорніли стоси
дров і колод. І знову лазив я по тих рухомих, хистких купах,
провалював ся в якісь колодязі', де було тихо й пахло вохкпм д е ­
ревом, і знову вилавив і не сьмів озирнути ся назад я й так
знав, що там дїєть ся, знав із червонуватого, неясного відблиску,
що лягав на чорні кльоци й робив їх подібними до вбитих велетнів.
Кров перестала текти з розбитого обличя, воно заніміло й
стало чуже, мов гіпсова м аск а; і біль майже затих. Здаєть ся,
в одному з чорних льохів, куди я впав, я зомлів і стратив память;
але я не знаю, чи було се справді, чи мені тілько здавало ся, бо
згадую себе тілько біжучим.
Потому я довго кидав ся по незнайомих вулицях, де не було
лїхтарень, і нїяк не міг виплутати ся з їх німого лябіринту. Т реба
було станути й огледїти ся довкола, щоб зорієнтувати ся, але-лс сього