Вісник, 1905, ч.31 (9)

На дворі, за стінами дому, загавкала собака й замовкла, і я
чув, як вона забряжчала ланцюхом, ховаючись у будку. А воно
дивило ся на мої голі ноги й мовчало; але я знав, що воно тут,
знав по тому нестерпучому жаху, який мов смерть сковував мене
камяною, смертельною нерухомістю. Коли-б я міг крикиути, я розбудив
би ціле місто, цілий сьвіт розбудив, але голос умер у минї,
і не рушаючись, покірно, ночував я, як рушають ся по мойому
тілу маленькі зимні рученята, добираючи ся до горла.
— Я не м ож у! — застогнав я задихаючись, і прокинувсь на
хвилину, й побачив цікаву пітьму ночи, таємничу й живу, і знову,
вдасть ся, заснув.
— Заспокій с я ! — сказав мені брат сідаючи на ліжко, й л і­
жко заскрипіло, такий він був важкий, мертвий. — Заспокій ся,
ти бачиш, се тобі снить ся. Се тобі здало ся, що тебе дусять,
а ти твердо спиш у темній хаті, де нікого немає, а я сиджу в своїм
кабінеті й пишу. Ніхто з вас не зрозумів, про що я пишу, і ви
висьміяли мене як божевільного, але тепер я скажу тобі правду.
Я пишу про червоний сьміх. Ти бачиш його
Щ ось величезне, червоне, кріваве стояло наді мною й беззубо
сьміялось.
— Се червоний сьміх. Коли земля божеволіє, вона починає
так сьміятись. Ти-ж знаєш, земля збожеволіла. На ній нема ан'ї
квіток, ані пісень, вона стала кругла, гладка й червона, як голова,
з якої зідрано шкіру. Ти бачиш її
— Так, бачу, Вона сьмієть ся.
— Подиви ся, що робить ся з її мізком. Він червоний, мов
крівава каша, й переплутав ся.
— Вона кричить.
— Її болить. У неї немає ані квіток, ані пісень. Тепер давай,
я ляжу на тебе.
— Мені важко, мені страшно.
— Ми мертві лягаємо на живих* Тепло тобі
— Тепло.
— Гарно тобі
— Я вмираю.
— Прокинь ся й крикни. Прокинь ся й крикни. Я йду
геть...