2007. – № 2

ДО ПИТАНЬ ІСТОРІЇпити за собою статус керуючої організації в Україні.Із цією метою 6 квітня 1917 року був скликанийВсеукраїнський національний конгрес, наякий прибуло, за різними даними, 700–900 делегатівз усіх регіонів України [1]. Уже 8 квітняконгрес ухвалив організаційну структуру Ради,яка мала складатися зі 100–150 депутатів відукраїнських губерній, різних верств населеннята політичних партій*. Головою Ради обраноМ. Грушевського, його заступниками – В. Винниченката С. Єфремова [8]. Таким чином, національнийконгрес сприяв піднесенню авторитетуЦентральної Ради та заклав правові засадиперетворення її на парламентську установу. Радабула реорганізована й поповнена на територіальнійоснові, вона стала вищим легітимнимпредставницьким органом усього українськогонароду.На думку М. Грушевського, національний конгреспоклав початок «національному парламенту,а заразом проведена при тому національна організація(при проведенні виборів)» [6, с. 122].Першим узагальнюючим документом, що регламентувавдіяльність Ради, став Наказ УкраїнськоїЦентральної Ради від 23 квітня 1917 року.В ньому зазначалося, що Центральна Рада є«представницьким органом всієї організованоїукраїнської людності» та провадить свою діяльністьчерез загальні збори й Комітет [8, с. 71].Наказ обумовлював повноваження та порядокроботи зборів і Комітету: «Загальні збори визначаютьнапрям і характер всієї роботи УкраїнськоїЦентральної Ради», а Комітет «провадитьроботу Центральної Ради в конкретній, постійнозміняючійся обстановці моменту» [8, с. 71–72].Отже, загальні збори визнавалися вищиморганом Центральної Ради. Чергові збори малискликатися не рідше ніж один раз на місяць.А в разі потреби передбачалося скликання екстренихзборів**.До складу Комітету Центральної Ради ввійшло33 особи (голова та два заступники – президія;17 членів, які обиралися загальними зборами;обрані Комітетом голови комісій Ради та окреміособи). Наказ не містив чіткого розмежуванняповноважень Центральної Ради та її Комітету.Водночас лідери Центральної Ради – М. Грушевськийі В. Винниченко – на засіданні Комітету3 травня визначили компетенцію Центральної Радияк парламенту [8]. Можна стверджувати, що зістворення Комітету Центральної Ради починаєтьсяїї перетворення на парламентськуустанову. Комітет, який став керівним осередкомРади, готував проекти найважливіших політичнихрішень, що вносилися на розгляд Центральноїради. Деякі рішення, наприклад І Універсал від10 червня, Комітет ухвалював і проголошуваввід імені Центральної Ради. Запровадженанаказом структура Центральної Ради з певнимизмінами дійшла до сьогодення.У червні 1917 р. Центральна Рада розширилаплатформу своєї діяльності, узявши на себефункції законодавчого органу (до скликанняУстановчих зборів). Виконавчі функції перейшлидо повноважень Генерального секретаріату,який був створений 15 червня й мав виконуватипостанови Центральної Ради. До його складуввійшли: В. Винниченко – голова і генеральнийсекретар внутрішніх справ, П. Христюк – генеральнийписар, Х. Барановський – генеральнийсекретар фінансових справ, С. Єфремов – генеральнийсекретар міжнаціональних справ,С. Петлюра – генеральний секретар військовихсправ, Б. Мартос – генеральний секретар земельнихсправ, І. Стешенко – генеральний секретаросвітніх справ, М. Стасюк – генеральнийсекретар продовольчих справ та В. Садовський –генеральний секретар судових справ [8].Повноваження Генерального секретаріатубули визначені в Декларації, прийнятій на за-* Згодом персональний склад Центральної Ради налічував 643 особи внаслідок розширення територіального,національного та партійного представництв [2]. Після домовленості з Тимчасовим урядом склад Центральної Радирозширився на 30 % за рахунок представників національних меншин і становив 822 особи [4].** За час існування Центральної Ради відбулося дев'ять загальних зборів. Перші збори (8 квітня 1917 року) затвердилисписок членів Центральної Ради і сформували її виконавчий орган – Комітет. Другі загальні збори (22–23 квітня) ухвалилиперший нормативний документ діяльності Ради – Наказ Української Центральної Ради. У центрі уваги третіх зборів (7–9 травня) стояло питання взаємовідносин з Тимчасовим урядом. Четверті загальні збори (1–3 червня) заслухали звітВ. Винниченка про поїздку української делегації до Петрограда та ухвалили рішення звернутися до українського народу. П'ятізбори (20 червня – 1 липня) затвердили утворення Генерального секретаріату та його декларацію, ухвалили рішення прореорганізацію Центральної Ради, схвалили ІІ Універсал. Шості загальні збори (5–6 серпня) обговорювали відмовуТимчасового уряду санкціонувати Статут вищого крайового органу управління на Україні та заміну його Тимчасовоюінструкцією Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні. Сьомі загальні збори (29 жовтня – 2 листопада)обговорювали ситуацію, що склалася в країні після падіння Тимчасового уряду в Петрограді. Восьмі збори (12–17 грудня)розглянули процес підготовки до виборів Установчих зборів. Дев'яті загальні збори (15–25 січня 1918 року) обговорили хідмирних переговорів у Бресті, наступ більшовиків і санкціонували реорганізацію Малої ради.82ВІСНИК ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ № 2/2007