Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

118 К Р И Т И К А І Б ІБЛ ІО ГРА Ф ІЯсумісні з католицькою формою християнізмуідеї соціяльної та національноїреволюції й криваві романтичніобрази з «Гайдамаків» (особистопам’ятаю «клопоти з Шевченком»при підборі матеріялу длятрадиційних учнівських концертівф ілії української гімназії у Львові1935; і її директор, о. д-р М. 3-ийуже надто швидко погодився пропускатив «Заповіті» строфку «Поховайтета вставайте», як «надторазючу», на вимогу історика-полякад-ра М. Тировіча, так що аж однодушнапостава старших учнів тавинесення справи в пресу врятувалибули цілість «Заповіту»). Тожу пошукуванні за предметом потрібногоміту на п’едесталь піднятоскромного сантиментального романтикаМ. Шашкевича. І чому б ційправді хоч сьогодні не глянути сміливоу вічі?Стаття автора цих рядків «Арґоукраїнських вояків» (138-173) приноситьзібрану з літератури, мемуаристикита власних записів і впорядковануза речовими групами лексикунашого вояцького сленґу зармій — російської (150 виразів),червоної (630), австрійської (165),УНР (40), кубанських козаків (65),польської (150), німецької (60), 1 УДУНА (350), УПА (360) та морців (150)з поданням етимології цікавішихслів. Як при міськовуличному сленґу,виразний і тут поділ на галицькийтип, наближений до польського,і на східньо-український — наближенийдо російського.Митр. Іларіонові (І. Огіснкові)присвятив П. Ковалів статтю «Працянад українським наголосом»(223-228), власне огляд акцентологічнихпраць І. Огіенка (зокрема зприводу останньої «Український літературнийнаголос», Вінніпег, 1952).Ковалів сам належить до дослідниківнаголосу («Наголос в українськійлітературній мові», 1952), і шкода,що він переочив і важливу студіюТ. Лер-Сплавінського про праслов’янськуметатонію (1918), і перегляднаголосу Франкових поезійМ. Пшеп’юрської-Овчаренко, і типологіюукраїнського деклінаційногонаголосу Е. Станкєвіча (в «Анналах»УВАН, т. 8, 1960), і «Словникнаголосів» (1959) М. Погрібного з рецензієюМ. Пилинського й М. Ж овтобрюхана нього в «Українськамова в школі» (1961, ч. З, 67-79).Про акцентологічні праці І. Огієнкадоводиться сказати, що вони — якщомова про його описи окремихпам’яток — мають вартість як збіркаматеріялу; їм, як і його нормативнійпраці, бракує історично-порівняльногоопрацювання. їх автор,не зважаючи на цитування в бібліографіяхпраць Сплавінського, Беліча,ван Вейка чи Булаховського,залишився на етапі збирання матеріялуР. Брандтом. Так само нічогоне доводять і не вияснюють переліченіП. Ковалевим Огієнкові «вісімосновних законів українськогонаголосу».Невірно витлумачений і якийсьніби окситонізуючий вплив позиченьз тюркських мов {були ж такісвої наголосові схеми!), як і галицькіформи прошу, каж у (це недавнина, але інновація; якщо Бериндин«Лексикон», 1627, не відображуєтут київського наголосу, тобула б ця інновація не раніша 17в.!). Наш наголос, на жаль, не дослідженийі по говірках; не диво,що бойківсько-покутського Франковогопохилений не змогла зідентифікуватий така дослідниця говірок,як М. Пшеп’юрєька. Багато говорятьзагальників про морфологічневикористання наголосу у протиставленніоднини іменників множині{долина — долини, збіжжя — збіжжя),але географічний засяг тогохарактеристичного українщині явищане устійнений: найконсеквент-ніше воно на південному заході(Наддністрянщина, Поділля) і зникаєщодалі на схід. Звідси Станкєвічслушно розрізняє наголосові типилітературної українщини — львівський,київський і харківський. Яквиключити баритонічно-наго л осовуЛемківщину, то вирізняється ще зокремаБойківщина-Гуцульщина (потік,коліно, теля; з Покуттям: зроблений),а подекуди й середуще Полісся(могилки). Огієнко часто належавдо тих наших норматистів,що воліють виходити від звички