Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

В ІК Т О Р І л я л я 15Б еззу б а бабуся, у н еї мситузка н а скронях і н ад м ізерним моточкомсивих кісток, стояла поруч і см іялася. Я к н ад дитиною .З а столом Л я л я допитувалася до н ай незначн іш и х дрібниць.Її здавна ц ікави ли В ікторові м аври й м авританки. Про' вечірку х о ­тіл а дочиста все знати. Треба було р о зк азати — і н авіть п о казати!— про червоно-синьо-білу к р аватку Сьоми К риж анського'.В загалі м у ж н ій і н авіть солідний, він учора, власне сьогодні насвітанкові, здавався н е учнем, н авіть не студентом, а молодим: інженером. Р и ж и й і кучеряви й ін ж ен ер з водянистим и очима й носом,я к лопата . . . С ерйозність і, облудна, твердість . . . П ід часспокійної, дещ о сумної розм ови з ним В ікторові мимоволі ввижали ся їх н і м айбутні зу стр іч і в ж и тті — н а п ер ех р естях вулицьч у ж и х м іст і в переповнених к у п е п оїзду далекого слідування.Добрі п очуття до нього — давні. З п ерш и х днів ж и т т я у П олтаві.Я к і до В аси лька Певного, м аляра і карикатуриста. Добряга,то несподівано' м етуш кий, то м лявий, В асиль най більш е в ж и ттілю бив, щоб т о в а р и ш і. . . розум іли н атяк и його пера, олівця йслова. В еселі слова його, несподівані ідеї й чудернац ькі задум ибули н е так легковаж ні, я к влучн і і н авіть значні. В іктор, єдинийна всю клясу, точно зн ав ціну рідкісної ам альгами, ні, простостопу, Василевого' розум у, прим хливого і ... безпощадного^, звередливим і чуйним смаком, з м алярськи м хистом. Стоп той бувзбагачений щ е непомітною долею янгольської доброти. З дитинствапристрастю В аси лька було — дарувати: р о зд а й -б ід а . . .Н а вечірці він зд авався розбещ еним і ніком у н е потрібним паничем.Х оч блистів не тіл ьки чорний ш евйот його вбрання і чорнийм етелик над крохм алем сорочки, а й розпечений, р о з’ятренийм озок ю нака. М ало кого приваблю вала тонкість його несподіваних думок. Б е н теж и л а лю дей підоізріла впрост доброта серця . . .Т упаки й сухарі навперейм и відвертали від В аси лька свої душ ій пики.Л я л я не д оторкн улася до хліба. К р ізь непом ітну щ іл и н у м іжзубами, к р ізь зуби, нагинаю чись до столу, горблячись, довго ц і­д ила молоко і, допитую чись, у в аж н о п оглядала н а В іктора. Н а­віть підозріло . . . Вона в важ ал а, щ о він недооціню вав Ю ру К а-лембета. К оли б їй заперечити, — довела б, що саме Ю ра н ай ­чудовіш а лю дина . . . Щ о з того, щ о вай лакувати й ? Щ о лінтю х?З а т е добрий, б езх и тр існ и й З і сповненим гарних сподівань відж и т т я серцем.Вона т а к ж в аво у я в л я л а солідні м аніри ґренадира-лицаря. Йогосм іш ну «відданість» дам і й т а н ц е в і. . . Мого «високі п ер еж и ­ван н я і його роти к петелькою . . . У рівень з передкам и черевиківна свіж и х п ідм етках — модний кл ьош тем носиніх ш танів . . . І,щ о за хвороба, т ак а несусвітня серйозність! Л я л я в ж е чм ихала,см іялася нестримно й н ам ір ял ася обняти телеграф н и й стовп біля пош ти н а С трітенській.