78 ЕМ АН У ЇЛ Р А Й СНайправильніш було б характеризувати реалізм; як відсутністьстилю. Це стосується і до реалізму XIX сторіччя. Сучасна йому архітектураглибоко бездарна й позбавлена смаку, вона являє собою,суттю, звиродніння барокко. Узяти- хоч би Ліонський вокзал у Парижі.А архітектура иоказовішаї, ніж романи, бо вона — питаннячистої форми, яка не піддається ані підробці, ані маскуванню. Покиу реалізмі не з ’явиться свій власний стиль в архітектурі, я відмовляюсявизнавати реалізм за мистецтво.Головний реалістичний романіст1 Еміля Золя найкращий там, девів наслідує романтика, містика й пре-модершста Бальзака. Там же,де він! силкується зробити свій роман «експериментальним», виходитьтільки пласкота й нудьга.Але реалізм XIX сторіччя, у порівнянні з соцреалізмом, мавневід’ємну перевагу. Тоді ніхто нікого не примушував на силу бутиреалістом. Тодішній реалізм складався сам собою. Не знати, дей чим закінчив би свій ш лях Золя, якби не його передчасна ґвалтовнасмерть. Зате другий корифей тодішнього реалізму, АвґустСтріндберґ, закінчив, як відомо, містикою і навіть окультизмом.Третій — Ґергарт Гавптман — закінчив підтримкою Гітлера іповним нікчемством свого старечого' варива. Втім, найкращ а йогоп’єса, «Затоплений дзвін», більш свідчить про сумніви у слушностісоціалізму, НІЖ про прихильність ДО НЬОГО'.Тож і тут приклади було б легко помножити.Отже, наприкінці XIX сторіччя реалісти писали! піогакі, але затеходові романи, а архітекти будували слинявий несмак. Але коли.на початку тридцятих років нашого сторіччя Сталін здумав цейнесмак будь-що воскресити, то з того вийшов цілковитий конфуз.Справжня література загинула. Одні замовкли, другі були замученіу концтаборах, треті взагалі не стали, письменниками. Натоїмістьусе наявне літературне виробництво (як і мистецтво', і театр,і важкенні «палаци» з колонадами) стало настільки сірим і нікомунепотрібним, а, головне, й пропаґандивно безкорисним, що довелося'звернутися з закликом до неіснуючого «вольового» читача й глядача,а у мистецтвах, які обманові аж ніяк не піддаються, — в архітектурій музиці, — якось відступити й здати якісь позиції ненависномумодернізмові.І наслідком було небувале в історії людства явище: цілковитавідсутність стилю. У радянської влади1 не виявилося ніякого стилювзагалі. Навіть — стилю несмаку!Тут є над чим задуматись, і то' не самим лише спеціалістам зестетики.Цей ф акт видається нам не менш симптоматичним, ніж гіперболізованівихваляння Сталіна, які перетворилися на славнозвісний«культ особи».Але стилю не може не бути, як не може не бути виразу обличчя.І істотний радянський стиль існує, тільки що він такий незавид
П Р А В И Й Т А Л ІВ И Й УМ О Н АСТРО Ї 79ний і відштовхуючий, що режим воліє його промовчувати і йогоне показувати.Насправді соцреалізм — фіговий листок, що за ним влада, ховаєщось, куди більш ганебне.Парафразуючи відому фразу Хрущова про контроль зброєнь, я бсказав, що у радянського ладу — скрізь спальня.Певне уявлення про істотний, прихований стиль радянської епохиможна знайти у вірші талановитого, на жаль, рано замовклогопоета Леонида Лиміана:Лягло життя, як снігові намети;:Повторюється Біблія й Коран.Грозить перебудовою плянетиЗ червоного плакату парти зан . . .І ... passim.Отже, якщо естетичний симптом вказує у кращому випадку нареакцію, а в гіршому на... бозна які ганебні таємниці, — то владаі її прибічники можуть скільки: завгодно твердити нам про своюпередову гуманність. Її бо реакційна і нелюдяна сутність залишаєтьсябезсумнівною та очевидною.Нема ніяких підстав очікувати!, що ритмічне чергування відпливуй припливу на океанському узбережжі раптом візьме й припиниться.Революція 1917 року його навіть не уповільнила. З тоговитікає, що й її доля, підлягає тим самим верховним законам буття,яким підлягає і решта діл людських рук. І вона так само будезмитіа] прийдешнім припливом океану історії, як і уламки, що їхприплив залишив був на березі.Майбуття — за тією великою духовою силою, викуваною у горниліспричинених революцією страждань, яка утворює непримиреннусупроти неї суперечність.Шум цієї нової хвилі, що назріває у надрах океану, вж е можнавичутиі. А вдавана глухота — кепський помічниік у боротьбі протистихії.