Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

78 ЕМ АН У ЇЛ Р А Й СНайправильніш було б характеризувати реалізм; як відсутністьстилю. Це стосується і до реалізму XIX сторіччя. Сучасна йому архітектураглибоко бездарна й позбавлена смаку, вона являє собою,суттю, звиродніння барокко. Узяти- хоч би Ліонський вокзал у Парижі.А архітектура иоказовішаї, ніж романи, бо вона — питаннячистої форми, яка не піддається ані підробці, ані маскуванню. Покиу реалізмі не з ’явиться свій власний стиль в архітектурі, я відмовляюсявизнавати реалізм за мистецтво.Головний реалістичний романіст1 Еміля Золя найкращий там, девів наслідує романтика, містика й пре-модершста Бальзака. Там же,де він! силкується зробити свій роман «експериментальним», виходитьтільки пласкота й нудьга.Але реалізм XIX сторіччя, у порівнянні з соцреалізмом, мавневід’ємну перевагу. Тоді ніхто нікого не примушував на силу бутиреалістом. Тодішній реалізм складався сам собою. Не знати, дей чим закінчив би свій ш лях Золя, якби не його передчасна ґвалтовнасмерть. Зате другий корифей тодішнього реалізму, АвґустСтріндберґ, закінчив, як відомо, містикою і навіть окультизмом.Третій — Ґергарт Гавптман — закінчив підтримкою Гітлера іповним нікчемством свого старечого' варива. Втім, найкращ а йогоп’єса, «Затоплений дзвін», більш свідчить про сумніви у слушностісоціалізму, НІЖ про прихильність ДО НЬОГО'.Тож і тут приклади було б легко помножити.Отже, наприкінці XIX сторіччя реалісти писали! піогакі, але затеходові романи, а архітекти будували слинявий несмак. Але коли.на початку тридцятих років нашого сторіччя Сталін здумав цейнесмак будь-що воскресити, то з того вийшов цілковитий конфуз.Справжня література загинула. Одні замовкли, другі були замученіу концтаборах, треті взагалі не стали, письменниками. Натоїмістьусе наявне літературне виробництво (як і мистецтво', і театр,і важкенні «палаци» з колонадами) стало настільки сірим і нікомунепотрібним, а, головне, й пропаґандивно безкорисним, що довелося'звернутися з закликом до неіснуючого «вольового» читача й глядача,а у мистецтвах, які обманові аж ніяк не піддаються, — в архітектурій музиці, — якось відступити й здати якісь позиції ненависномумодернізмові.І наслідком було небувале в історії людства явище: цілковитавідсутність стилю. У радянської влади1 не виявилося ніякого стилювзагалі. Навіть — стилю несмаку!Тут є над чим задуматись, і то' не самим лише спеціалістам зестетики.Цей ф акт видається нам не менш симптоматичним, ніж гіперболізованівихваляння Сталіна, які перетворилися на славнозвісний«культ особи».Але стилю не може не бути, як не може не бути виразу обличчя.І істотний радянський стиль існує, тільки що він такий незавид­