Частина 2 - Інститут проблем сучасного мистецтва

Італійська опера після Другої світової війниОльга ПЕРЕЙМАІТАЛІЙСЬКА ОПЕРАПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИСеред культурних ареалів Європи далеко не всі поширюють свої здобуткипоза власні межі достатньо активно та, головне, вчасно. Українські митцісправедливо нарікають на недооцінку й слабкий резонанс своїх немалих досягнень,які складають серйозну конкуренцію в будь-якій галузі художньоїтворчості. Проте і в нашій країні уявлення про процеси духовного збагаченнята оновлення в інших національних школах далеко не повні, а часом достатньоперекручені. Наприклад, якщо задати питання, чим виділиласьіталійська культура в середині ХХ ст., то насамперед спадає на думку кіно,далі оперна виконавська школа, яка популяризує творчість своїх корифеївХІХ — початку ХХ ст.: Россіні, Верді, Пуччіні та веристів; та ще невеликийпрошарок інтелектуалів згадає філософську прозу кола Умберто Еко. А однак,ця інформація насправді буде торкатись лише вершини айсберга — мистецтвоІталії й надалі розвивається достатньо інтенсивно в усіх напрямах, алечастина його надбань так і не доходить до українського читача — глядача —слухача.Серед важливих сфер мистецького життя Італії одне з провідних місцьвже протягом чотирьохсот років посідає опера. В ХХ ст. вона, хоч і зазнає радикальнихзмін, проте продовжує інтенсивно розвиватись і оновлюватисьзгідно з новими естетичними віяннями. Власне, недостатність інформації,слабка ознайомленість українських музикантів із цією стороною сучасногомистецтва Італії і визначила головну мету статті: висвітлити провідні лініїрозвитку італійської опери в період її значного оновлення і плюралізму тенденцій.Українських музикознавчих праць на цю тему досить небагато, середдотичних до проблеми згадаю праці Т. Гнатів, М. Черкашиної-Губаренко,О. Корчової, С. Павлишин та деякі інші. В російському музикознавстві до цієїтеми звертались М. Друскін, Б. Ярустовський, Д. Житомирський, С. Савенко,Л. Раабен, В. Смирнов та, особливо детально, С. Богоявленський [1].• 590 •Та, природно, найбільш повно цю проблему висвітлюють італійські музикознавці,серед яких слід насамперед назвати праці Дж. Аццароні, Л. Бассі,Л. Б’янконі, Л. Калабретто, Р. Челєтті, К. ді Дженаро, Л. Песталоцца, Р. Занеттіта ін., написані протягом останнього двадцятиріччя [2]. Проте й в італійськомумузикознавстві до сьогодні немає узагальнюючої праці, яка б розглянула історичнийпроцес розвитку вітчизняної опери у згаданий період у всій його множинностіта багатозначності. Хоча якраз ця «багатовекторність» і визначаєспецифіку того переломного етапу, коли традиційні орієнтири ще виявляютьсядоволі плідними стимулами музично-театральної творчості, радикальний експериментавангарду теж заявляє свої права, а поруч із тим, ряд композиторів,пам’ятаючи про первинну демократичність і масовість жанру, намагається повернутисучасну оперу до якнайширшого кола слухачів. У цій багатоликості виділяютьсянайбільш талановиті особистості, які, незалежно від естетичних переконань,створюють музично-театральні дійства непересічної художньої вартостіта саме через це й варті особливої уваги.Завдяки плідній діяльності — композиторській, виконавській, організаторській— музикантів декількох поколінь, італійська музична культура другоїполовини ХХ ст. постає вже повністю інтегрованою у європейські та світові музичніпроцеси. З початком 50-х рр. італійські митці активно долучаються донайбільш передових музичних рухів того часу, йдеться, передусім, про авангард.Молоді композитори на чолі з Бруно Мадерною, Луїджі Ноно та, трохипізніше, Лючано Беріо були серед протагоністів перших Дармштадтських літніхкурсів, що на початок 50-х рр. стають новим світовим музичним центром. Вонишвидко здобувають міжнародну славу і, відштовхуючись від досвіду та інтелектуальнихстимулів, набутих у Дармштадті, відкривають нові перспективи віталійській музиці, маючи, до того ж, вирішальний вплив на формування поствебернівськогопокоління композиторів. Ці музиканти вже не просто переносятьна італійський ґрунт провідні досягнення світової музики, пристосовуючиїх до власної ментальності та наділяючи національними рисами, а стають співтворцяминового, пропонуючи власне оригінальне бачення сучасної їм музики.В даний період можна говорити про італійську оперну музику вже не як просвоєрідне, самодостатнє, але відокремлене явище, а як про повноцінний та самостійнийкомпонент в контексті світової музичної культури.Вже наприкінці 1940-х — на початку 1950-х рр. Італія опиняється в центрієвропейських музичних подій. 1949 р. вона проводить фестиваль МіжнародноїАсоціації Сучасної Музики, 1950 р. у Мілані проходить Додекафонний конгрес,а 1954 р. у Римі відбувається Міжнародне засідання на тему «МузикаХХ ст.». Варто згадати і Фестиваль сучасної музики у Венеції, що проходивкожні два роки і збирав провідних діячів тогочасної музичної Європи.• 591 •