Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

та етнографів у Празі 1924 р. В Ужгороді він видав власним накладом і
другий том свого підручника для вищої школи «Основи землезнання України»
під назвою «Антропогеографія України» (1926). До речі, саме під час
однієї з експедицій на Закарпаття — в селі Богдан у серпні 1926 р. — він
одержав офіційне запрошення на Україну. Вже у Харкові він надрукував
цікаву працю «Вигаслі вулкани Українського Закарпаття» (1928). Ближче
його зв’язки із Закарпаттям я розглядаю у статті «Академіка Степана Рудницького
реабілітовано», опублікованій на сторінках «Закарпатської правди»
16 квітня 1989 р. До речі, це була взагалі перша стаття про Степана
Рудницького, опублікована в Радянському Союзі.
— А який зміст 43 листів С. Рудницького, що становлять основу Вашої
канадської книжки
— У них, мов у дзеркалі, відображено перші шість років перебування
С. Рудницького у Харкові. Спочатку захоплення процесом українізації,
потім витверезіння і, нарешті, розчарування. Праця, праця, праця. Коли
його обрали головним редактором географічної частини «Української радянської
енциклопедії», він писав: «Дійсно не знаю, чи не впаду під тягарем цієї
праці. Але взятись до неї мушу, бо нема нікого, дійсно нікого, хто міг би мене
заступити» (28.3.1931 p.). А останній його лист (від 6.7.1932 р.) закінчується
так: «Моє здоровля несвітле, та сподіюся, що, покинувши професорування,
поправлюся... Закінчив я саме 1-й том моєї 14-томної «Системи географічного
знання», тепер беруся до другого. Чи закінчу всі 14 Ледви! Та
постараюсь, марнуючи здоровля. Так само робіть і Ви».
— А що сталося з його сестрою та швагром, до яких він писав
— Вони обоє мали виїхати за ним на Україну і лише через
адміністративні обмеження (польські органи відмовили їм у видачі паспорта)
не виїхали. Швагра — визначного українського правника Станіслава
Дністрянського — теж обрано академіком ВУАН у Києві. Коли він у 1935 р.
довідався про арешт Степана (а було це в Ужгороді), він помер від паралічу
серця. Сестра Софія, визначна піаністка, залишилася на Закарпатті, учителювала
у Виноградові, Хусті, після березня 1939 р. повернулася до Праги,
після війни — до Трнави, де працювала учителькою музичної школи. Примусового
звільнення з роботи («буржуазний елемент») вона психічно не
витримала: потрапила у психіатричну лікарню, звідкіля її племінниця
Емілія забрала до себе у м. Вейпрти, в Західну Чехію. Там вона й померла
1956 року. До речі, С. Дністрянський — теж несправедливо забута постать
української науки. Нещодавно у «Віснику АН УРСР» у Києві (1991, ч. 6,
с. 86—96) з’явилася моя розвідка про С. Дністрянського, а Археографічний
інститут АН УРСР у Києві незабаром видасть окрему книжку про нього.
— Чи мали Ваші праці про С. Рудницького якийсь відгук в Україні
— Я наведу лише один приклад: коли я від імені дочки Рудницького
подав у Москву заяву про посмертну реабілітацію її батька, з Москви звернулися
із запитом до АН УРСР у Києві. Там не знайшлося про нього жодних
документів, і Академія звернулася із запитом до Львова, де він колись працював.
У Львові теж знали про Рудницького небагато, а оскільки в мене у
той час були вже друковані статті про нього, із Львова звернулися до мене за
ближчими інформаціями. Я їх подав у Львів, зі Львова подали звіт у Київ, з
Києва — у Москву, з Москви посвідку про реабілітацію вислали дочці у
Карлові Вари, а вона — мені у Пряшів. І коло замкнулося... В останньому
часі про Рудницького заговорили і на Україні. У січні 1991 р. у Львові
відбулася наукова конференція, присвячена С. Рудницькому, а в газеті «Каменяр»
(28 березня 1991 р.) з’явилася навіть окрема стаття про нього —
102