Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

«Де» — «Он там, бачиш, віз стоїть...» Підбігли. У вівсі витовчена
добра галявина, на стеблах та на землі засохла кров, лише в листку
подорожника ще тьмяніла, припавши пилом, бура калюжка крові з остюками,
над якою кружляли чорні мухи. З цього місця кривавий слід,
перериваючись, тягнувся у бік дороги, селяни пішли цим слідом, та
досить швидко той загубився в поросі. Постояли, подивилися з-під долоні
у різні боки і повернулися до Яреминого воза. Пометикувавши, рушили
назад у село.
Уже між хат наздогнали другого Яреминого коня, що повільно повертався
додому, Ярема взяв його за гнуздечку й завів у двір. Мати стояла
на порозі, вона вже знала, що її син ледве не вбив чоловіка, знала, що
тому вдалося втекти. Ярема покірно дав зняти із себе скривавлений одяг,
пішов помився біля риштака, мати винесла чисте, він одягнувся, згорнув
брудне і спалив за хатою, закопавши попіл неподалік.
Наступного ранку, ледь благословилося, Ярема мовчки підвівся, мовчки
одягнувся, поснідав і, перехрестившись перед далекою дорогою, вийшов
із хати, аби рушати. А мати, почувши, вийшла за ним, Ярема
сказав їй лише, аби до його повернення продали коней, кому завгодно,
тільки не у своєму селі, хоч би й циганам. Доливши в мазницю шмаровидла,
ще раз перевірив, чи нічого не забув, гейкнув на волів і зник у
ранковому тумані, що осів на село, ніби приховуючи його від’їзд.
Минуло два роки. Пригода з кіньми та злодієм майже забулася в селі,
лише Ярема добре її пам’ятав. Мати й батько просили його кидати
чумакування, треба, мовляв, женитися, вони вже старі, сили не ті, хай
сам господарює. На це Ярема їм відповів, що цього літа востаннє з’їздить,
грошей ще трохи заробить, аби грунту ще прикупити і спокійно господарювати.
Дід Ликсандрик завжди у цьому місці зупиняв свою оповідь, запалював
цигарку, довго з нею возився, повторюючи зі своєї розповіді
кульмінаційні сцени — як напильником шию пиляв, як одяг спалив, як
закопав, а чому саме закопав, я так у нього й не допиталася. Допаливши
цигарку дощенту, дід Ликсандрик продовжував.
Того року, про який іде мова, задощило рано, і чумаки вирішили
раніше повертати додому. Земля справді розмокла, шляхи перетворилися
в суцільні рівчаки, мажі ламались дедалі частіше, валки рухалися дуже
повільно. Переправляючись через одну із степових річок, яка на літо
пересихала, а після дощів добряче розливалася, заднє колесо Яреминої
мажі наскочило на невидимий під водою камінь і тріснуло. Він зіскочив у
воду, і, підпираючи мажу, погнав волів, все ж вибрався на сухе, але
колесо таки розламалося. Ярема притягнув кілька камінців, підпер воза
так, щоб не перекинувся, сказав чумакам, що справиться сам, а тоді їх
наздожене. До вечора йому вдалося направити колесо, воли напаслися,
відпочили, отож, не гаючи часу, він рушив. Скоро, однак, стемніло, він
ще трохи проїхав і почав придивлятися, де б то спинитися на нічліг, коли
попереду заблимав самотній вогник — хутір або чийсь зимівник.
Постукав пужалном у ворота. У відповідь загавкали собаки, рипнули
хатні двері, до воріт підійшов чоловік з ліхтарем. Ярема розповів йому, що
поламався, що тепер доганяє валку, тож чи не пустить господар заночувати,
хоч би й на сіні, аби під дахом. Ворота відчинилися. Чоловік підніс
ліхтаря вище, освітивши Ярему й своє обличчя — Ярема похолов: у того
чоловіка на шиї, вигинаючись під миготливим світлом ліхтаря, пульсував
білий шрам. Ворота за Яремою зачинилися. Чоловік гукнув, щоб дали
63