Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

— Я не заперечую, Даниле. Не заперечував я і тому, хто висунув цю
ідею, бо я поет, а не політик, але завжди готовий до організованої боротьби з
тими нелюдами.
Жінки ідею 12 січня підтримали, у чоловічих таборах теж не заперечували
(маю на увазі мордовські табори політв’язнів). Однак день політв’язня ЗО
листопада утвердився по всіх таборах політв’язнів Мордовії і Пермської
області, а день 12 січня незабаром був забутий усіма.
Вже тут я довідався, що та ідея дня українського політв’язня 12 січня,
правду кажучи, тільки для того й була придумана, щоб, мовляв, усі знали,
що справжні українські політв’язні появилися у таборах лише 12 січня. І те
безглузде наголошування з’являлося навіть і в пресі...
Дивлячись на профіль Василя Стуса, на його монументальний вираз
обличчя, на його горду, незалежну поставу, можна було відчути в його
особистості духовний стрижень нашої нації, нашого пригнобленого, але нескореного
народу. Той духовний стрижень зберігає нас і єднає нашу націю
всіх поколінь — і мертвих, і живих, і ненароджених. Той невидимий, прихований
під великодущністю-скромністю духовний стрижень Василя Стуса,
наче святий вогник, передавався з покоління в покоління завдяки Церкві,
завдяки поезії геніальних поетів, завдяки вірі в Бога, і тому ми пройшли
через усі лихоліття незламними.
Не все у мене з дисидентами було світле й приємне, але я вдячний долі,
що мені пощастило запізнатися з Василем Стусом і ще з деякими людьми
того покоління.
Шістдесятники, які потім прийняли назву дисиденти, були неструктурною
спільнотою творчої інтелігенції. У тій спільноті були більш чи менш
прославлені поети, письменники і художники, які наважилися самостійно
мислити і проявляти те мислення у своїй творчості. Педагоги, інженери,
лікарі, інші спеціалісти почували себе у тому товаристві ніби неповноцінними
і не знали, як їм бути, як влитися у той новий струмінь, нове
дихання, щоб бути корисними тому волелюбному національному віянню.
Те коло тоді було ще замкнуте саме у собі і ту свою творчість являло ніби
тільки для самих себе. Наближеним до того творчого кола доводилося тільки
охати й ахати: «Ой, як гарно написано!», «Ой, яка ж це правда!» — і на тому
все закінчувалося. У минулому я належав до суворо структурних організацій
із ясно визначеною метою і доброю дисципліною, де кожен член
точно знав, що і коли має робити, а в товаристві дисидентів я не знаходив
собі м ісця, себто був зайвим , чуж им, не тої «масті». Але серед
шістдесятників були й такі, що шукали свого коріння у минулих віках і
цікавилися навіть тими подіями, які відбувалися на наших землях у другій
світовій війні. Однак та їхня цікавість була не ділова, а так собі, між іншим.
Небагато, але були серед дисидентів і такі, яким хотілося, щоб історія боротьби
за незалежність України починалася від них і тільки від них. Розмовляти
з такими неможливо, їх треба лише слухати й захоплюватися їхнім
розумом та відвагою. Але це були одиниці, і я надіявся, що й вони з часом
зрозуміють недоречність своїх хворобливих амбіцій і стануть нормальними
людьми. Але, на превеликий жаль, так не сталося...
А що стосується Василя Стуса й Алли Горської, то вони, у моєму розумінні,
не були ані шістдесятниками, ані дисидентами — вони були
носіями вічного непокірного духу нашого народу. Порівнювати Стуса із
будь-ким — це просто гріх, бо йому серед нас немає рівних, і ми повинні це
розуміти. Це я пишу про Стуса як про громадянина, як про людину і як про
гордого у ставленні до ворогів, незламного борця. А як про поета я не беруся
96