Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

релігія ідуть поруч. Подеколи
імперія створює грунт (вірніше, безгрунтовність)
, підстави (вірніше,
безпідставність) для нової релігії;
подеколи новий різновид світової
релігії виникає перш, ніж імперія, і
створює імперію, як-от іслам. Так
чи інакше, немає довговічної імперії
без єдиної віри.
Це заново потвердив експеримент
Леніна. Він з’єднав уламки
Російської імперії вірою у комуністичну
утопію. Проте віра без
відчуття вічності виявилася неповноцінною
й нетривалою. Протягом
останніх десятиліть комуністи самі
не вірили у комунізм, хапалися за
національні ідеї й зробили свою владу
над народами абсолютно невиправданою.
Певний час центр іще
міг грати на незлагоді між росіянами
й прибалтами, росіянами й кавказцями
та використовувати армію на
околицях. Однак при першій спробі
вдатися до примусу над Росією
військові частини відповіли саботажем,
а потім одверто перейшли на
бік Єльцина. То не була істинна звитяга
демократії. Дух демократії,
який дав Єльцину перемогу, іще не
мав плоті, не мав посудини, що її
форми міг би набрати. Плоттю-переможницею
була адміністрація
РРФСР, яка повстала проти
адміністрації СРСР і розвалила
імперію, кинувши напризволяще
російськомовне населення поза
Росією, залишивши себе на самоті
серед республік, які, відколовшись
од центру, ладні відгородитися одна
від одної митними бар’єрами.
Ми занурюємося у хаос,
подібний до феодального, маючи
легіони місцевих патріотів, котрі
шматують економічні й культурні
зв’язки. Подеколи це видається
національним відродженням. Однак
нація не плем’я, не гумільовський
етнос. Це — відкрита етнічна
спільнота, органічно пов’язана із
кількома іншими. Це інструмент в
оркестрі, голос у хорі. Якщо нема
оркестру, нема хору — нема нації. Є
лише воюючі поміж собою царства.
Нації виникли у Європі близько
XVI століття. Перед тим були племена
й народи, царства й імперії,
але націй не було. До Нового часу
альтернативою імперії (спадкоємиці
Римської) був феодальний хаос, і
Данте був палким гібеліном
(патріотом імперії). Розвиток пішов
по-іншому, склалася система наційдержав,
об’єднаних спільною духовною
спадщиною Юдеї, Греції й Риму,
але кожна — зі своєю панівною
мовою та своїм варіантом спільної
культури. Тут не було панування
метрополії над колонією, «Москви»
над «союзними» й «автономними»
«республіками». Система націй —
оркестр без диригента (або з невидимим
диригентом), однак усе ж таки
єдиний оркестр. Щоб побачити
єдність Європи (та європейських поселень
в Америці й Австралії), досить
порівняти Захід із обличчям
ісламу, Індії або Далекого Сходу.
Захід — це єдність у безлічі
іпостасей — національних культур.
Коли європейські мореплавці по
всьому світу розповсюдили принципи
західної цивілізації, склалося два
ставлення до них: опір (в ім’я власних
духовних основ) та вестернізація.
Деякі незахідні країни почали
перетворюватися у нації на кшталт
європейських, зберігаючи свої
місцеві особливості як національні
осібності (тобто всередині культури
західного загалу). Однак розвивалися
й релігійні зв’язки (арабські,
африканські тощо). Отже, існує, як
на мене, можливість доповнити концерт
культур-націй концертом
культурних світів (західного, далекосхідного,
індійського і т. ін.). Чи
може Євразія зберегтися як таке
регіональне культурне коло Чи має
це коло надійні духовні підвалини
Або ж християнські народи поодинці
увійдуть до західного хри­
83