Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

І вслухайтеся в оті перші петербурзькі пісні за перших років творчості:
все ті ж, такі ж образи все тієї, такої ж покинутості: дівчина бродить понад
морем, плачучи, — «коли ж згинув чорнобровий, то й я погибаю»... І друга
точнісінько така ж, і теж над морем: «нехай плаче сиротина; нехай літа
тратить»; і третя: «минув і рік, минув другий, козака немає».
І вічні ці повторення: «я сирота, мій голубе»; «Я сирота з Вільшаної»; «я
сирота без матері, сирота, бабусю».
Дивно. З усіх боків перед ним розкриті обійми, а він начебто їх не бачить.
Щепкін, Кухаренко, Бодянський, Максимович — невже він не згадав
про них, забув, коли писав згодом у казармі: «ніхто любив мене, вітав, і я
хилився ні до кого». Сам такий ласкавий, до ласки інших не чутливий.
Тобто чутливий, але не тут, у «Кобзарі». Звідки ж у нього таке Я довго не
міг пояснити собі це, але тепер, мені здається, я знаю. Вслухайтеся в народні
українські пісні, візьміть хоча б того ж Максимовича старовинний
збірничок, ще той, яким захоплювався колись Гоголь, — і ви з подивом
побачите, що в творчості українського народу покинутість і сирітство
теж мають перевагу над усіма іншими почуттями:
Ой, поїхав в Московщину
Та там і загинув.
Свою милу Україну
Навіки покинув.
Це в першій же пісні — і, чи не правда, начебто з «Кобзаря» А слідом
за цією друга пісня: син обіцяє повернутися до матері лише тоді, коли зійде
засів піску, який вона поливає сльозами; і третя: він повернеться, коли
павлине перо зануриться на дно, а млинове жорно попливе... Та й як же
пісням українським не бути піснями розлуки й покинутості
Згадайте дружину Тараса Бульби: «она миг только жила любовью, только
в первую гарячку страсти, и уже суровьій прельститель ее покидал ее для
сабли, для товарищей, для бродяжничества...»; «Оба пола виделись между
собою самое короткое время и потом разлучались на цельїе годьі. Годьі зти
бьіли проводимн женщинами в тоске, в ожидании своих мужей, любовников,
мелькнувших пред ними, как сновидение, как мечта». І чи не звідти
та туга, та нудьга, той безперестанний «плач Ярославни», плач про ладо її,
який чуємо в наспівах українських
У класичних книгах Чубинського про південно-західний край * я знайшов
лише 14 пісень про ревнощі, тільки ЗО про нещасливу любов, — але 240
присвячено розлуці!
Знаменно, що Шевченко виплекав у собі і проявив, навіть незалежно від
своєї біографії, навіть іноді наперекір своїй біографії, виключно ці народні
почуття; всі ж інші, його народу невластиві, він хоч і переживав, хоч і
пристрасно іноді відчував, але якось вони не вміщувалися в «Кобзар», якось
залишались за обкладинкою «Кобзаря», для них начебто не було слів у
Шевченка — ні образів, ні ритмів, ні лірики! Ці не народні почуття і думки,
— скільки б їм Шевченко не віддавався, — якось гаснули в ньому, потухали,
як тільки він брався за перо.
Адже це якесь чудо! Шевченко живе у Петербурзі шістнадцять років, на
Васильєвському острові, він чистісінький петербуржець, проте де у його
«Кобзарі» Васильєвський острів Де ж він хоч у мінімальній рисі психології
Де в «Кобзарі» Брюллов, де Академія мистецтв Шевченко може прожити
*
ЧубинскийП . П. Трудьі зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-русский
край. — 1872— 1878.— Т. 5.
172