Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

ввести в організм необхідні речовини. Про те, що надії на життя малі, сказав
сам головний хірург, і того дня заборонив мені заходити у палату до Василя.
Але все ж таки ввечері, коли хірург пішов додому, я зайшов до Стуса як до
доброго друга, приреченого на смерть. Шприц був уставлений у вену лівої
руки і туш притиснутий бинтом. У скляній посудині, що висіла над головою,
було коло двох літрів безбарвної рідини, яка через шприц надходила в орган
ізм . А Стус, ніби нічого й не сталося, правою рукою писав.
Привітавшись, я сказав:
— Як це ви, Василю, можете у такому стані писати
— О, Даниле, нині мені один вірш дуже добре вдався! — сяючи своїми
добрими очима, сказав Стус.
Василь виглядав таким радісним і захопленим своєю творчістю, що все,
мовлене хірургом, тої ж миті розвіялося, і я подумав: «Ні, Стус буде жити!»
Я бував у різних перипетіях, віч-на-віч зі смертю зустрічався не один раз
і завжди був готовий достойно її прийняти, але у такому становищі, як оце
Стус, я нічого написати не зміг би. Отак на моїх очах Стус виростав у
велетня нескореного духу і чистої великої душі.
— А що з вами — запитав Стус.
— Та то не смертельне. Мабуть, артрит, бо дуже болить рука. Праве
плече. Так болить, що навіть поголитися не можу і гудзика застебнути не
можу, а вночі, перевертаючись, спросоння кричу, — сказав я.
Мені було важко - - болі страшні, але побачивши оце нещастя Стуса, я
забув про свою біду, бо моя недуга несмертельна, а Стусове життя тримається
на волосині.
За кілька днів я знову зайшов до хірурга і запитав про Стуса. Невже нема
ніякої надії на життя
— Буде жити. Завтра знімемо крапельницю, і тоді зможете з ним на
подвір’ї грітися на сонці.
Погода стояла тепла і тиха. На другий день ми вже сиділи зі Стусом під
березами і грілися на сонечку, розмовляючи про всяку всячину, переважно
про літературу, бо Василя вона найбільше цікавила. Стус говорив як
літературознавець, а я як читач. Він казав, зокрема, що зі свого покоління
найбільше любить Голобородька, бо той у своїй поезії, за словами Дзюби,
розкриває у малому велике, а це якраз нам і треба — навчитися бачити у
малому велике і належно його цінувати, бо не все те, що блищить, є золотом.
— О, це правда, велика правда! Добре було б, щоб Дзюба з такою ж
ясністю бачив і мале у великому, — сказав я.
— Я збираюся написати йому відкритого листа, тоді згадаю і про те, що
ви маєте на увазі, — з явним болем у серці, відчутним у тоні тих слів, мовив
Стус.
— Бувши на вашому місці, я не писав би йому нічого, бо все це вже і так
само собою зрозуміле.
— Ні, Даниле, ви не зовсім добре розумієте моє місце у тій справі. Я вступив
у Донецький педінститут, коли Дзюба його вже закінчив, але слава про
нього по цілому інституті гриміла. Тоді Дзюба єдиний мав відвагу розкривати
несправедливість у діях партії і сміло говорити про те перед усіма студентами.
Студенти гордилися, що їм пощастило особисто знати Дзюбу, і всім їм
хотілося, щоб їхній Дзюба завжди був таким. І я також хотів того, що й усі
студенти. Я це розповідаю вам тільки для того, щоб ви зрозуміли мене.
— Дзюба розкривав ту несправедливість партії як молодий комсомолець,
що глибоко вірить в ідеї марксизму-ленінізму. Я його розумію, бо сам у його
92