Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

Людка вела себе дивно: вже не моталася вулицею від однієї сусідки до
іншої, не висиджувала на знаменитому камені з рябою Надькою, куцою
Наталкою, Магаданшею чи таксистихою; її взагалі на вулиці стало ніби
й непомітно, і Шурка Кукса був тим трохи стурбований, безпечніше-бо
себе почуваєш, коли нишпорка на очах; коли ж ні, починаєш
підозрювати, що вона знайшла якісь невідомі способи стеження, десь такі,
як підзорна труба рябої Надьки. Але підзорної труби вночі він не боявся,
а от що чекати від Людки конечно не знав. Тому вирішив цю проблему
просто; вирішив сам до Людки зайти, тим більше, що вони були однокласники,
і вже це давало йому таке право; скаже, мовляв, що зустрівся
з тим і тим із їхніх однокласників, тим більше, що з одним із них він
таки справді зустрівся. Отож Шурка зайшов у хвірточку, що вела в
маленький засаджений квітами палісадничок і постукав у двері з облізлою
фарбою. Людка була вдома, щойно повернулася з роботи, на Шурчин
візит здивувалася, а по тому вони мило потеревенили про однокласників.
— Що це тебе на вулиці не видно — спитав Шурка. — Не заслабла
— Набридла мені та вулиця, — байдуже проказала Людка. — Шию
тут дещо.
І справді, біля стола стояла швейна машинка для ніг, відкрита і з
якоюсь тканиною, затисненою лапкою.
— Да, — філософічно сказав Шурка, — старі ми стаємо.
— Ти м о\ й стаєш, а я ні, — відрізала весело Людка. — І досі волам
хвости крутиш
— Нє, — сказав Шурка. — Вже буду устраюваться.
— А до Юльки стежечку топчеш
— Ну, шо ти таке кажеш, Люд! — обурився Шурка. — Вона найняла
мене двері їй уставить. Два дні я в неї робив — і все!
— А що це там гупає цілий день
Питання Шурку ошелешило — чудасія! Людка не знає, що не він, а
Коля-рибалка працює в Зозульки із Ластів’ячого гнізда. Ні, це щось незбагненне,
та й ненормальне: Людка, котра знала, куди й для чого
пробігла чиясь курка, не відала тепер такої простої речі.
— То Коля-рибалка їй сінці будує, — сказав Шурка і згадав Колині
погрози. — Тоже найняла. Кугути, вони мають гроші.
У Людки спершу засвітилися очі, а тоді й погасли.
— Хай собі будує, —- байдуже сказала. — Мені воно що!
«Чи вона не больна» — подумав Шурка Кукса, виходячи від Людки.
Зрештою, це його влаштовувало, хай трохи похворіє, поки він дістане того
рулона толі, ну, і візьме сьогодні «наложну» плату, а що буде завтра, його
мало цікавило. Був він із породи нетль, коли правда, що кожна людина
має біологічну сув’язь із певною істотою живого світу: твариною, пташкою
чи комахою. Адже недаремно стародавні люди мали свої тваринні чи
пташині тотеми, та й прізвища їм такі давали: Вовк, Лисиця, Заєць, Тхір,
Орел, Сокіл, Горобець, Синиця, Комар, Метелик; Шурка ж Кукса був
істотою нічною, любив політати по довколишньому простору, а коли
бачив якийсь вогник, кидався туди стрімголов, робив довкола запаморочливі
піруети й сальто, п’янів, позбувався голови і часто припікав собі
крильця. Потім од того помаленьку відходив, аж доки його знову не гнало
на нічні зальоти чи польоти, і знову кидався сторч головою у темінь.
Темінь його хвилювала, наливалася йому в груди, темінь його п’янила,
місячне світло збуджувало, цвіркуновий спів надихав; пітьма наливала
його силою й відчайдушністю, і все, що він чинив незаконне (ніколи в
45