Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

з Брюлловим десятки років, благоговіти перед ним, наслідувати його
всіляко в живопису, в одязі, в зачісці, розмірковувати з ним про Дюрера,
Гвідо Рені, Тенірса, але ось він бере перо, і де ви тоді, Брюллов! Де тоді
ресторан Юргенса, де Ізлер, Александрінський театр, і Каратигін, і «Северная
пчела», і «Золотой якорь», і Микола Полевой, і граф Яков де Бальмен,
і Даль, і Петровський, і Плетньов, і «Адольфінка» — все спадає з нього,
начебто якийсь зовнішній покрив, і нема у Шевченка тоді, в ту дивовижну
мить, ні єдиного жесту, жодної напівдумки, жодної риси, якої б не було і в
тому дніпровському Остапові, Максимові, Яремі, все він скинув із себе, як,
пригадайте, Наташа Ростова — графинечка, вихована француженкою,
раптом затанцювала «російську», скинувши із себе і графство, і всю звичайну
свою психологію, і селянка Онисія крізь сміх просльозилася, дивлячись
на цю чужу їй, у шовках та оксамитах випещену графиню, яка зуміла
донести і виказати кожним жестом те, що було і в Онисії, і в матері Онисії.
І ось цією здібністю, цим хистом звільнення від усіх випадкових рис свого
власного «я», як ніхто, володів Шевченко, і звідси та особливість його книжки,
що, скільки в неї не вдивляйся, скільки не вчитуйся, в ній майже не
знайдеш його особистості, не знайдеш нічого, характерного для нього одного,
що належить йому одному, і все, що не пов’яжемо з ним як з поетом,
автором, виявиться: ні, не його, а всього народу українського.
Ми, наприклад, пояснили особистим його темпераментом цю його пристрасну
жагу помсти: «крові мені, крові, бо хочеться пить», — але ж недарма
історія України була історією нападів і битв, недарма ж був на Дніпрі
цей лицарський острів Хортиця, і Бульба у помсті за сина недарма щоразу
примовляв: «Зто вам, вражьи ляхи, поминки по Остапе!», і вирізував
жінкам груди, і спалював і вішав усіх без розбору, саме як «месник»; і
малоруські пісні (за словами Срезневського) були недарма піснями саме
месників, тих, хто, «неравнодушно взирая на своих сподвижников, с отчаянием
отмщевали за смерть их врагам».
Ми думали: тут Шевченко. Та ні ж, тут теж народ!
І ця молитовність творчості, ці постійні звертання: «Ой тумане, тумане;
«Ой талане, талане».
Можливо, тут його особистість, самобутня його особливість Ні, це знову
ж таки особливість пісень народних, де, як було сказано, «столь частьі
беседьі с буйньїм ветром, дробньїм дождем, черньїми тучами», і молитовні
звертання Шевченка до людей, стихії, до предметів, хіба не ті вони, що і в
цьому теж майже народному, теж дніпровському «Слові о полку Ігоревім»:
«Вітрило, вітре мій єдиний!»; «О мій Словутицю преславний!»
Недаремно «Слово» так легко уклалось у нього в «Кобзарі». І навіть ця
вічна турбота Шевченка про дівчат, про Катерин, Оксан — здавалось би,
така вже особливо особиста його риса, але вслухавшись у його знамените
«кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», як мимоволі не згадати народне,
таке ж саме;
Ой дівчата, мої голубочки,
Н е діймайте козакам віри.
Я , молода, віри діймала,
Тепер ж е я навік пропала.
Ой сусіди, пани-маточки,
Навчайте свої дочки,
Щ об по ночах не ходили,
173