Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

сокиру», — сказав би він «у парадного подьезда». У нього — до чого тут
«размьішления!»
Насправді сокира, обух, ніж та кров — найуживаніші слова у «Кобзарі».
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте, —
він, як і його гайдамаки, вірив у певні хвилини, що ножі бувають священні.
Інші наші громадянські поети здаються поруч із цим поетом великого
гніву якимись анемічними, малокровними, кволими.
Некрасов саме привабливий своєю журбою і резиньяцією, і це в ньому
глибоко національна риса: ще в І 827 р. етнограф Максимович вказував, що
у народних великоруських піснях «виказує себе дух, покірний долі і з готовністю
покірний її велінням», бо «росіянин не звик брати діяльну участь
у переворотах життя, а народні пісні українські, «будучи проявом боротьби
духу з долею, позначені поривами пристрасті» *
Абсолютно незрозуміло, чого саме, наприклад, Некрасов називав свою
музу «музою мести и печали». Де ж у Некрасова помста А Шевченко недаремно
був автором «Тарасової ночі»! «Невсипуща кара», «правда-мста»
(тобто помста-справедливість) — така його постійна тема.
У Шевченка козак рубає голову тій, що посміялася з нього. У Шевченка
батько спалює рідну доньку, щоб спалити і тих, хто її згвалтував. В екстазі
помсти у Ш евченка людина ріже рідних синів. Нещасний суперник
підпалює щасливого, і навіть коли вже кохана ними любка померла, топить
її чоловіка в колодязі. Козак, у якого пан збезчестив наречену, три роки
ходить з ножем і, «неначе... той різник», три роки ріже всіх панів направо і
наліво. Сам Шевченко, коли ще в юності побачив нечуло п’яним того, хто
не раз чухрав його, зв’язав цього п ’яного мотузкою і, наскільки вистачило
сил, висік його тими ж різками.
Він говорив про Медузу, що вона десь пиячить, що скоро проспиться «и
тогда начнет справлять похмелье вашею кровью, тираньї».
Ця Медуза нерідко була його музою, і тільки він, внук гайдамаки, міг
зобразити, наприклад, як жінка-месниця хоче спочатку на ворога спустити
ведмедя, але потім вигукує: «Ні, ні, мені цього мало! Не ведмідь, я сама
загризу його!» Шевченко добре розумів цю звабу помсти! У нього якийсь
убогий Микита, з якого посміялась горда донька титаря, довів її з помсти до
того, що її живцем закопали в могилу. А поміщика, який скривдив дівчину,
один парубок вилами проколов наскрізь, — «мов жабу», — зауважує Шевченко
і називає цього парубка «святим месником».
Таких поем про «невсипущу кару», «правду-мсту», про «святих месників»
у Шевченка дуже багато, і серед них мене вразила та, що в ній
розповідається, як душу немовляти, грудного дитинчати, безгрішного, ні в
чому не повинного, виганяють з раю, не пускають її туди лише за те, що це
дитинча, у дитячому своєму нерозумінні, задивилося з посмішкою на блискучу
позолочену галеру, в якій пливла по Дніпру Катерина Друга. Грудна
дівчинка хоч і не знала, що Катерина Друга — ворог її батьківщини, проте
як посміла вона посміхнутися! І нема для душі її раю. Шевченко за цю
посмішку не пустить її туди:
От за щ о, мої сестриці, я тепер караюсь.
У Волинського в дисертації «Про народну поезію слов’янських племен» та ж думка
наведена більш поширено. Поезія півночі є «поззия не борьбьі духа с роком, но покорносги его
своей судьбе, ita tamen, ut flectamur, non frangamur. H e то поззия южная: melius frangi quam
flecti». Або добуть, або в господі не буть.
163