Сучасність - електронна бібліотека української діаспори в Америці

«Сова» — це мати, у якої сина взяли у солдати, вона сидить днями біля
порога і дивиться на стежечку в поле, — «а москаля, її сина, немає, немає»,
і, нарешті, божеволіє, робить собі ляльку «сином називає», і друга мати, в
«Неофітах», яка теж втратила сина, розбиває собі голову об мур і «трупом
пала».
Нас залишають кохані, у нас помирають кохані, від нас відривають коханих
— чому ж це було вічною темою Шевченка, якій він з новими приливами
почуттів невтомно віддавався у «Кобзарі»
VII
І, дивно сказати, навіть до речей, предметів покинутих він відчував незрозумілий
потяг. Гніздо, покинуте соловейком, що самотньо хитається на
гілках калини, і цей покинутий човен, який вітер гонить порожнім, і ця
поетична «тополя», яка «одна, одна, як сирота, на чужині гине», і гори-сироти,
і море-сирота, сироти гаї: «Не кинь сиротою, як кинув діброви», — і
степові могили-сироти, і Дніпрові пороги, і ця найсвятіша Україна, яка
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче.
Тяжко, важко сиротині,
А ніхто й не бачить.
Головне, що «ніхто й не бачить», це й зворушує, це й приваблює його
понад усе. І ще ці спустошені хатки, які так зловісно звуться на Україні
«пустками»: «Тільки пустка на край села набік похилилась...», «І хата пусткою
смердить...», «І хата пусткою гниє...».
Ці хатки, де не люди живуть, а сови, і криниці, які висихають, і колодязі,
що завалилися, і стежечки, що заросли травою, і дзвіниці, які покинув
дзвонар *, і розчинені ворота, куди ніхто не в’їжджає, і матері, яких покинули
діти, і дівчата, яких покинули кохані, і всесвіт, покинутий Богом, від
якого він відвернувся, який він осиротив, — звичайно ж, це символи, це
подоби, це зовнішні образи, якими несвідомо Шевченко намагався хоч якнебудь
передати непозбутне, вічне почуття свого нелюдського сирітства,
але все ж одна подробиця, невеличка одна обставина, про яку б не варто і
говорити, все ще хвилює мене, і я поспішаю це розповісти, перериваючи
себе самого...
Ви тільки уявіть собі на хвилиночку цього юнака-підлітка Тараса тут, у
Петербурзі, — він бігає де-небудь Гороховою, Литейною, Міщанською в
тиковому халатику, з відром і пензлем у руці, увесь забризканий вапном,
вохрою, — учень маляра Ширяєва, малярських справ майстра, — «Тараска,
за пивом!»; «Тараска, за табаком!» — спить і їсть зі склярами,
покрівельниками — калузькими, костромськими, — у бруді, на горищі, —
і, звичайно, — стусани, штурхани, — звичайнісінький петербурзький хлопчина
— бігає тут, Гороховою, і рік, і два, і три, і чотири, — раб-кріпак
безпросвітний:
Не знав, сіромаха, що виросли крила,
Щ о неба достане, коли полетить,
Н е знав, нагинався, —
і, звичайно ж, йому дають на чай, — ось тобі гривеник! — і, звичайно ж, він
цілує руку (він прийшов до Сошенка і поцілував йому руку) і, цілуючи,
У вірші «Чума»: «бо дзвона вже давно не чуть, сумують комини без диму». Взагалі для
цього почуття покинутості характерні: «Чума», «Не кидай матері», «Чигрине, Чигрине...» і т. ін.
У кожному вірші до десяти, до п ’ятнадцяти приречених, занедбаних предметів.
170